(Рубрика «Точка зору»)
Другорядні території
Нова влада настільки нова, що кожного її представника починають тестувати на «червоні лінії». Будь-яке інтерв'ю не обходиться без питання про те, де лежить межа компромісу. І найчастіше у відповідь ми чуємо про те, що «територіями не торгуємо».
За ідеєю, ця фраза повинна нас заспокоювати. Повинна вселяти впевненість, що Київ не погодиться на перелицювання кордонів. Що пріоритетом служить будь-яка можливість повернути жовто-синій прапор на окуповані території.
Україна здобула свободу лише тому, що в'язниця завалилася
Але якраз в таких заявах немає нічого заспокійливого. Хоча б тому, що завдяки гібридній війні Україна перестала бути гібридним державою. Завжди є спокуса почати придумувати своє минуле із сьогодення. Заднім числом згладжувати кути, вирівнювати дороги, пом'якшувати суперечності. Але в тому й річ, що та довоєнна Україна могла похвалитися чим завгодно, крім суверенітету.
У 1991 році Україна отримала незалежність не в результаті своїх діяльних зусиль. Її національно-визвольний рух важко було порівняти за масштабами з тими, що існували в Польщі чи Литві. Заради власної незалежності ці країни прагнули втекти з в'язниці. На відміну від України, яка здобула свободу лише тому, що в'язниця завалилася.
Можливо саме тому такі 23 роки існування країни були епохою гібридної незалежності. Те, що дається даром, цінується значно менше, ніж те, що відвойовується самостійно. На два пострадянських десятиліття країна застрягла між часами, намагаючись сформулювати сенс свого існування.
Але саме Москва поставила крапку в історії української «багатовекторності»
«Позаблоковість». «Багатовекторність». «Міст між Європою і Росією». Головний зміст українського вибору був у відмові від вибору. У збереженні своєї «суміжності». «Транзитності». «Гібридності», якщо завгодно.
2014-й став для України саме тим, чим мав стати 1991-й. Рік перемоги повстання. Рік вторгнення. Рік, в якому почалася історія збройної боротьби за власну свободу. Зла іронія: якби Росія не наважилася на війну, український дрейф був би куди меншим. А доля другого Майдану, з великою часткою ймовірності, нагадувала б долю першого.
Але саме Москва поставила крапку в історії української «багатовекторності». Змусивши країну відповідати на прокляті питання. Змусивши рубати гордієві вузли і ухвалювати рішення. Колишній баланс був порушений – і це дозволило Україні зайнятися українізацією самої себе.
Коли українські політики повторюють, що пріоритетом є територіальна цілісність – це звучить тривожно
І головним набуттям останніх п'яти років став суверенітет. Україна отримала право самостійно визначати своє майбутнє. Не узгоджувати підручники історії з російськими політиками. Не озиратись на окрики Москви і не вслухатися в голоси, які звучать з Кремля. Класичний шлях, який проходить кожна колонія в момент розставання з метрополією. Україна почала цей шлях пізніше, ніж її західні сусіди, але краще пізно, ніж ніколи.
І коли українські політики повторюють, що пріоритетом є територіальна цілісність – це звучить досить тривожно.
Тому що російське вторгнення на Донбас – це війна не за території. Москві не потрібні східні регіони України, їй потрібна вся колишня радянська республіка. Підконтрольна, вторинна і буферна. Надзавдання Кремля полягає в тому, щоб вручити Києву Донбас у ролі троянського коня. Щоб той виконував роль повідця на шиї українського суверенітету. Щоб формальна підпорядкованість регіону Києву компенсувалася фактичним контролем Москви.
Якщо офіційна Україна і справді вирішить повернути Донбас – вона зможе домогтися цього досить швидко. Досить дати автономію. Легалізувати бойовиків за допомогою амністії і виборів. Москва передасть «Моторолі» контроль над кордоном і збереже свій вплив на регіон. І якщо «пріоритет» – це «кордон», то політики відзвітують нам про «історичний вихід із глухого кута».
Правда вони промовчать про те, яку ціну ми за це заплатимо.
Вся нинішня війна йде не за території, а за суверенітет. Комусь може здаватися, що лінія фронту – це плацдарм для звільнення Донбасу. Але поки Росія продовжує експансію, справедливіше буде сказати, що фронт – це «лінія оборони». Завдання якої – домогтися того, щоб доля «ЛДНР» не спіткала Харків або Одесу.
Якщо Москва визнає за можливе обміняти окупований схід на контроль над усією Україною – вона без зволікання це зробить. Попутно позбувшись санкцій, статусу ізгоя і звання «загрози світові». Якщо для Києва пріоритетом буде повернення територій за всяку ціну – то дуже скоро ми знову повернемося в наше гібридне минуле. В якому, до того ж, не буде Криму. Зате з'явиться свій територіальний «Чорнобиль», за допомогою якого Москва буде знищувати українське право на майбутнє.
Уникнути цього можна лише в тому випадку, якщо червоною лінією для Києва буде суверенітет.
Немає жодної причини погоджуватися на механічну реінтеграцію, якщо в обмін Москва зажадає віддати майбутнє країни
Той самий, що країна знайшла зовсім недавно. За який вже заплатила життями тринадцяти тисяч людей. І за який – будемо чесні – продовжить платити доти, доки в Росії не ослабнуть її фантомні імперські болі. Через цей шлях проходила будь-яка колишня колонія – і в нашому досвіді немає нічого унікального.
Суверенітет важливіший, ніж території. Саме він повинен служити тими контрольними вагами, на яких Київ стане зважувати ціну будь-якої угоди. Саме за суверенітет Україна бореться останні п'ять років. І саме його Москва намагається обнулити протягом всієї історії незалежності нашої країни. Україна не має жодної причини відмовлятися від Донбасу і Криму. Але точно так само у неї немає жодної причини погоджуватися на механічну реінтеграцію, якщо в обмін Москва зажадає віддати майбутнє країни.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал – на сайті Крим.Реалії
