Серед українців, які повернулися на батьківщину після обміну ув’язненими з Росією, – 21-річний Павло Гриб, наймолодший із громадян України, який став заручником в полоні у російської влади. Співробітники ФСБ Росії викрали Павла влітку 2017 року в білоруському Гомелі, куди він приїхав зустрітися з дівчиною, знайомою з листування, росіянкою Тетяною Єршовою. Гриба звинуватили в тому, що він схиляв Єршову до теракту – вчинення вибуху в одній з сочинських шкіл.
Павло і його адвокат на суді заперечували всі звинувачення. Через хворобу, на яку Павло Гриб потерпає з дитинства, засідання суду в його справі кілька разів відкладалися, але в підсумку Північно-Кавказький окружний військовий суд в Ростові-на-Дону засудив Гриба до шести років колонії загального режиму. Його батьки побоювалися, що через відсутність доступу до потрібного лікування він вже не повернеться додому живим.
Кореспондент Російської служби Радіо Свобода поговорив з Павлом Грибом після його звільнення про час, проведений в російських в’язницях, і про ставлення до нього тюремників, співкамерників і співробітників ФСБ. А перше запитання, природно, було про стан здоров’я Павла.
– Самопочуття нормальне, тільки приходить в норму. Я зараз обстежуюся в Феофанії (клініка санаторного типу під Києвом – ред.) потихеньку, щоб встановити діагноз. Коли встановлять діагноз, можна вже буде говорити про якесь лікування. Поки про це ще рано говорити, тому що потрібно дообстежитися. На жаль, це лікарня загального профілю, хвороба моя запущена за два роки, занадто великий ризик, тому тут не візьмуться за лікування.
– Мова йде про те захворювання, яке у вас було на момент викрадення, або за час, проведений в російській в’язниці, до нього додалися нові? (Як раніше розповідав батько Павла, він з дитинства страждає синдромом портальної гіпертензії – ред.)
– Це все один клубок. Потрібно ще обстежитися, щоб з'ясувати, чим я зараз хворію. Хвороба ця підступна: відчуваю я її або не відчуваю. Цього тижня ще додому не повернуся.
– Чи отримували ви якусь інформацію ззовні за ці два роки? Або були в повній ізоляції?
– Чому, отримував: телевізор, радіо, газети. В основному телевізор. Це, звичайно, не «отримання інформації», але якийсь доступ був. Спочатку було аналогове телебачення, потім вже на «цифру» перейшли, 20 каналів є, але всі вони місцеві. Кабельного не було. Мама коли приїжджала на побачення, щось розповідала.
– Повернімося ненадовго в серпень 2017 року. Чи були у вас якісь передчуття, коли ви зібралися в Гомель на зустріч із Тетяною Єршовою?
– Звичайно, це було ризиковано, і передчуття цього у мене було. Це таке питання… особисте. Так що передчуття були.
– Що було найстрашнішим у процесі вашого викрадення співробітниками ФСБ?
– Дивлячись, що вважати за страх. Напевно, коли мене привезли в Ярцево (місто в Росії недалеко від кордону з Білоруссю, куди Павла Гриба доставили з Гомеля співробітники ФСБ – ред.). Я думав, зараз почнуть суворо пресувати. Але так вже суворо не було, а то з таким здоров’ям міг би і не вижити. Боявся. А так, все інше можна витерпіти. Ми ж українці, навіщо нам ганьбитися. Нормально, всі труднощі переживемо. І я теж українець. Всі труднощі: викрадення, побиття, психологічний тиск – але нічого такого надприродного.
– Вас тільки били, або були ще тортури?
– Ну, щодо цього було ще відомо в суді, я подавав [заяву] в Слідчий комітет [Росії] на неприпустимі методи ведення слідства, я також розповідав про викрадення, про способи, який там різкий «прийом» був, що у мене навіть шрами на руці залишилися, і так далі. Мене запитували, наприклад: «наркотики пробував?» – «ні» – «а будеш!». Я не допустив, щоб мені давали наркотики і допитували, але я переконаний, що таке могло бути.
– У СІЗО були якісь тортури чи знущання?
– Вони не могли там собі це дозволити, але знущатися психологічно – звичайно. Та й перебував я там з тими людьми, які їм все доповідали. Проводили щодо мене оперативні заходи. Психологічно, звичайно, не поважали, не зважали, але не били. Те, що в СІЗО виводять, б’ють – це не секрет, що я буду говорити, але це роблять стосовно інших людей.
– У 2018 року ваш батько повідомляв, що вас побили під час етапування з Краснодара на суд в Ростов-на-Дону. Як це відбулося?
– Так, це я говорив адвокатові. Приходили до мене з ОНК (Громадська спостережна комісія – ред.), я їм все розповів. Нормальна ситуація, кожен день когось б’ють. Тільки тому, що до мене була увага, через моє здоров’я це стало відомо.
– А чому вас побили? Або так з усіма ув’язненими поводилися?
– Ні, не з усіма, як це «з усіма»? Скільки їх там, кілька тисяч, дві, три, СІЗО переповнений. Не всіх, звичайно, б’ють, у них співробітників просто не вистачить. Це не те СІЗО, щоб там всіх били. Чому побили? Тому що привезли мене одного, вручили папір, повідомили, хто я, що я, ось і все, досить. «Стаття 205, українець».
– І після цього почалося?
– Після цього у мене вкрали речі, потім закрили окремо, хотіли зламати. Це москалі – що тут скажеш?
– Чи були люди, які, навпаки, вам співчували?
– Звичайно, були, навіть багато людей. Взяти того ж чоловіка, який виходив на мітинги за мене, йому дали 4 роки, його, здається, звуть Костянтин Котов, якщо не помиляюся. Він не тільки за мене заступався, але тим не менше отримав 4 роки ув’язнення. Це тільки один приклад. А в побуті – люди різні, там стільки людей було… це вже особисте. Люди сиділи, сидять, багато ні за що, як я, сидять. Але мені пощастило, пощастило завдяки зусиллям моїх рідних, близьких і просто небайдужих людей, всі допомогли. Уряд, який пішов на цей крок, затвердив списки, і всі змогли вийти, в тому числі і я.
– Вас провокували якось, щоб ви визнали свою провину в тому злочині, в якому вас звинувачували, що ви планували теракт у сочинській школі?
– Звичайно, я вже повідомляв, що були недозволені методи ведення слідства. Було розслідування з цього приводу, виступали в суді посадові особи: оперативні співробітники, начальник слідства, слідчі. Але ні, справу прикрили.
Психологічного тиску було більше, ніж фізичного. Я їм дав докладне пояснення того, що там відбувалося, тієї «жесті», воно залишилося в Слідчому комітеті. Можливо, вони його не опублікують, але тим не менше. У мене не було вибору, щоб врятувати своє життя. Що б зі мною не було, я жодної державної таємниці України не видав. Я їм не повідомив нічого і на співпрацю не пішов. Я лавірував між їхніми інтересами і своїми.
А те, що на камеру записали, і так далі – це записали вони, я був під їхнім повним контролем, вони могли мене бити, а якби побили – ніхто з них не поніс би відповідальності, вони б продовжували і саджати, і вбивати (в липні 2019 року російський телеканал «НТВ» показав фрагмент відео, записаного в тюрмі, на якому Павло Гриб пояснює, що його російська знайома мала після теракту в школі опублікувати звернення з інформацією про те, що це помста за «російську агресію» – ред.). Це злочинна організація – ФСБ. Це бандити, які вбивають людей, викрадають, катують їх, треба розуміти, що вони ніякі не співробітники, а просто бандити. Для всього світу вони бандити, і їх потрібно саджати і переслідувати. Це злочинна організація, ФСБ.
– Спочатку вас звинувачували в тому, що ви плануєте теракт у школі, потім вже пішла мова про повідомлення зі схемою виготовлення бомби, яку ви нібито відправили Тетяні. Це відповідає дійсності? Було таке повідомлення?
– Це всі матеріали кримінальної справи. Мене ж не за це посадили. Це тільки те, що їм було необхідно. Якщо люди вважають за необхідне вірити тому, що говорить їм слідство, то, думаю, вони обмежаться тим, що написано в брехливих матеріалах на мене. Все це не відповідає дійсності. Все набагато складніше, ніж якісь банальні повідомлення.
– Чи знали ви, що ваше ім’я фігурує в списках на обмін?
– Мені розповідали про списки, я постійно був в курсі всієї ситуації, консули у мене були, мама приходила на побачення. Звичайно, постійно говорили на цю тему, які є новини. Така можливість була, і я дізнавався всю інформацію з перших рук, так би мовити. Всі займалися цим, докладали великі зусилля, за що їм велика подяка. В іншому разі я б з вами зараз не розмовляв.
– Як і коли ви дізналися, що вас вже точно обмінюють?
– Я думав, що раз всіх мінятимуть, то і мене будуть міняти. Куди без мене ж? І я чекав, коли буде обмін. А те, що будуть мене міняти, – я в цьому не сумнівався. Хіба що якби обмін був маленький, але я завжди знав, що обмін буде досить великим. А раз він досить великий, то я точно обміняний буду.
– Як ви оцінюєте умови обміну, в рамках якого ви повернулися додому? Ви вважаєте його справедливим?
– Я не буду давати вам оцінку. По-перше, я ще до пуття не познайомився з матеріалами, що стосуються обміну, а, з іншого боку, мені ще негоже коментувати і ділитися своїми думками з цього приводу.
– Як вся ця страшна історія з викраденням вас змінила?
– По-перше, чому це страшна історія?
– Для вас вона не була страшною?
– Тоді, виходить, всі історії людей, які потрапляють в ув’язнення, страшні? Але так не може бути. Сидить в ув’язненні один відсоток населення, виходить, у них у всіх історії страшні?
– Всі переживали через ваше здоров’я, боялися, що без медичної допомоги можете просто живим не вийти звідти.
– Я знаю. Це не страшно. Страшно, це коли катують до півсмерті, коли вбивають твоїх близьких, коли шантажують. Страшно, коли повертаєшся без руки, наприклад. Коли люди повертаються з тимчасово окупованих територій. Людині відрізали руку реально за те, що на ній був витатуйований тризуб. Це страшно. А бути просто в ув’язненні на загальних умовах, як ці люди, – в цьому нічого страшного немає. Страшно, це коли розумієш, що твоє майбутнє вже не буде таким, як твоє минуле, тому що тобі зламали життя. Я, слава Богу, вірю, що я зможу якось відновити своє здоров’я. Мені 21 рік, і нічого такого страшного я не бачу, це було надіслане мені Богом випробування, щоб я його гідно пройшов. Мені, і іншим людям, яким це визначено долею.
– Цей полон зробив вас сильнішим?
– У певному сенсі він зробив мене сильнішим. У певному сенсі. Я не можу з цим не погодитися.
– Які у вас плани, коли поправите здоров’я? Будете вчитися?
– Подивимося. Навіщо загадувати. Ви поспішаєте, або хочете прогноз зробити. Ось я в інтерв’ю скажу, а як воно буде насправді?
– Люди, з якими вас разом звільняли, – ви стали з ними однією сім’єю, що називається? Будете підтримувати відносини?
– Так, по-різному буде, але, звичайно, ми всі будемо займатися звільненням інших ув’язнених. Це, я думаю, обов’язково. Хто захоче це робити – у кожного свої плани. Я скажу, що я не хочу перед Україною залишатися в боргу за те, що за мене людину віддала. А більше мені сказати нічого.
Оригінал матераілу – на сайті Російської служби Радіо Свобода
