ЛЬВІВ – «Український націоналізм: політика, ідеологія і література, 1929–1956» – ця книга канадського літературознавця, історика Мирослава Шкандрія вийшла українською мовою у видавництві «Локальна історія». Англійською це видання побачило світ у 2015 році.
Автор показує український рух, роль українського націоналізму через історії та твори українських письменників того часу – Євгена Маланюка, Олени Теліги, Уласа Самчука. Розглядає український націоналізм через призму відносин із Польщею, Німеччиною, Радянського Союзу.
Мирослав Шкандрій – професор, колишній керівник департаменту германістики та славістики в Манітобському університеті, автор численних літературознавчих праць.
Яким був український рух і під впливом яких ідеологій? Як створювалася Організація українських націоналістів (ОУН) і ким були її ідеологи? Яка роль Української повстанської армії в історії України? Про це розмова Радіо Свобода з Мирославом Шкандрієм.
– Український націоналізм кожен собі уявляє по-різному, характеризує різними словами, смислами, відтінками. Український рух спотворений багатьма мітами, які творив Кремль. Пане професоре, що у вашому розумінні український націоналізм, що ви вкладаєте у це поняття?
– Є різні відповіді, форми націоналізму – це боротьба за концепт України, за виявлення української ідентичності, за автономію або за незалежність.
І в кожному періоді, на мою думку, люди по-інакшому боролися, мали трішки іншу ідеологію. Але це самовизначення, це бажання бути собою, бути українцем, бути Україною і політичне самовизначення. Але як інтерпретуєте це самовизначення? У кожній декаді, поколінні воно виглядало інакше. Був демократичний національний рух, були соціалісти, соцдемократи, які боролися за націю, українську державу, були національні більшовики. У кожному поколінні воно виглядало по-іншому.
Я написав у книзі лише про одне покоління – міжвоєнне (між Першою і Другою світовими війнами – ред.), бо там була специфіка, пов'язана з тим, що вся Європа повернула до правої політики під впливом Німеччини, Італії. Була створена нова ідеологія, як дехто каже, крайньо права. Але навіть у тому поколінні були різні поняття націоналізму, підходи до боротьби за національне визволення.
Я намагався лише про це покоління говорити, але поставити цей рух у ширший контекст.
– Польський націоналізм, італійський, французький, німецький. Але саме українському націоналізму до сьогодні, у сучасному дискурсі, намагаються накинути негативний образ. Чому так?
– Бо зосереджуються тільки на другій половині 30-х років і перших трьох роках 40-х років ХХ століття. Якщо говорити про Кирило-Мефодіївське братство, про 40-ві роки ХІХ століття, про визвольні змагання чи про 20-і роки ХХ століття культурного відродження або про дисидентів, то поняття націоналізму стає більш зрозумілим. Воно подібне до того, що діялося в Європі в XIX столітті, подібне до того, що діялося в Ірландії на початку XX століття, що діялося і діється сьогодні і в Шотландії, і в Уельсі, і у Великій Британії, і в інших країнах.
Я думаю, що можна порівняти це навіть з Алжиром, В'єтнамом, із рухами за деколонізацію проти імперського панування. Якщо так, у таких контекстах пояснювати і обговорювати український націоналізм, то це по-іншому виглядає. І це треба робити. Політолог Олександр Мотиль, якраз цим і займається, саме так пояснює український націоналізм.
Ідеологія ОУН
– У книжці ви виокремили 1920–1956 роки. Дехто з науковців говорить, що український націоналізм треба відраховувати з 1929 року, часу створення ОУН. Чому ви обрали саме такий період українського націоналізму?
Таке враження, що Україну покинули, не дозволили їй бути незалежною, не підтримували її під час Української революції
– В англомовному варіанті я написав– від 1929 до 1956 років. Але є логіка в тому, що видавництво вирішило дати 1920 рік, тому що програні визвольні змагання створили початок такого незадоволення західними державами, демократичними парламентськими системами.
Таке враження, що Україну покинули, не дозволили їй бути незалежною, не підтримували її під час Української революції (1917– 1921 роки – ред.). Тому можна почати говорити про таке повернення в іншу сторону українського націоналізму. Покоління офіцерів, вояків у формаціях Січових стрільців, які боролися за УНР, ці люди розчаровані подіями саме в той час. Від 1920 року почали організовуватися в підпіллі. Спочатку створено Українську військову організацію (УВО ), яка у 1929 році перетворилася в ОУН Тому можна ширше брати. І це оправдано, якщо говорити про одне покоління, яке створило цей міжвоєнний націоналізм.
– У бездержавності. Коли українці у тодішній польській державі, яка чинила тиск на них, не дотримувалася домовленостей, власне і об’єдналися в український рух.
– Так. І це не тільки були люди із західних регіонів України. Одне з моїх таких несподіваних відкриттів було те, що багато української інтелегенції зі східних регіонів долучилась до цього руху. Саме письменників, багато з яких були з Великої України, як тоді говорили, і вони допомагали творити цю ідеологію і мітотворчість, яка була вкладена в саму літературу.
– 16 галичан і 14 надніпрянців були ідеологами ОУН.
– І це десь дивує людей, бо домінує думка, що тільки люди з Галичини чи західних регіонів творили ОУН. Але це було ширше і це явище цікаве само по собі.
– Перше видання вашої книжки було розраховане саме на західного читача. На чому для вас було важливо зробити найбільший акцент? Адже ви опрацювали численні архівні матеріали і що для вас стало відкриттям.
У кореспонденції верхівка – офіцери, які творили ОУН ще за часів Коновальця, – вони дискутували досить гостро між собою: і про італійський фашизм, і про гітлеризм, і про антисемітизм
– Я почав з політики, бо на Заході дуже сильно нападали на українських націоналістів, пов'язаних з ОУН, за те, що вони робили під час Другої світової війни, а також за їхню ідеологію. Тому почав із того, що саме сталося і подивімося на факти. Читав про це, про саму ідеологію ОУН і, що було цікаво, вона не була така спрощена, як дехто представляв. Я намагався прочитати їхні журнали, політичні програми і побачив, що там складніше, ніж думають загалом.
Велике відкриття було для мене, коли читав творчу літературу письменників, які були близькі до ОУН. Це мені відкрило очі на те, що є певні закодовані міти, закодована структура, спосіб думання в самій мітології, яку вони творили. І мені відкрився новий погляд на це покоління. Зрозумів, що була еволюція, були різні люди, різні підходи і вони між собою часто дискутували, сварилися.
У кореспонденції верхівка – офіцери, які творили ОУН ще за часів Коновальця, – вони дискутували досить гостро між собою: і про італійський фашизм, і про гітлеризм, і про антисемітизм, і про те, чи має бути держава авторитарною, яка вона має бути. Дуже часто не погоджувалися між собою. Назовні не все виходило, але є багато, що для мене було цікаво. І я вирішив, що повинен про це розповідати у самій книжці, особливо, коли йшлося про ідеологію.
Це така добре неопрацьована сторінка самої історії.
Конфлікт поколінь
– У своїй книжці ви пишете про багатьох українських ідеологів, письменників. Коновалець, Сціборський, Мартинець, Липа, інші. Якщо подивитись їхнє походження, освіту, це були освічені, інтелігентні люди. Молоді зовсім, по двадцять плюс, вони вже писали, діяли, думали. Якби ви охарактеризували б це міжвоєнне покоління українців?
– Важко дати якусь одну оцінку чи одну характеристику цим людям, бо вони мали різні риси, підходи. Але одна з головних рис – це розчарування. Просто розчарування тим, що Україна не здобула незалежність, не втрималася як незалежна держава. Це розчарування відбилося по-різному.
І така незадоволеність, навіть злість, характеризувала багатьох цих людей. Всі шукали причину невдачі. Чому не втрималася Українська Народна Республіка (УНР) І всі по-іншому про це писали. На загал, це оунівське покоління чи міжвоєнне думало інакше.
Але старше покоління – люди, які брали участь у намаганні створити УНР, такі як Ісак Мазепа, Микита Шаповал, Павло Христюк, написали дуже гарні спогади і дуже глибоко намагалися пояснити причини невдачі. Для них невдачі були пов'язані з викривленою суспільною структурою. Україна не панувала в містах. Це не була така урбаністична цивілізація здебільшого. Міста були чужі. Не було достатньо технічної інтелігенції – людей, які могли творити українську державу. Так вони це пояснювали.
У молодшому поколінні – у поколінні людей, які почали творити ОУН і завербовувати молодь, – ідея була такою, що попереднє покоління не було твердими людьми, досить жорстокими, відданими, що сама воля повинна бути сильнішою в українському народі. І тому було таке звертання, щоб мати одне військо, одних відданих, жертовних людей, які готові на все.
– І це спрацювало?
Була ціла хвиля письменників і письменниць, які настроювали народ на готовність боротися зброєю, віддавати себе великій цілі
– Так. І я саме пробував зрозуміти, чому так багато молодих людей, особливо в Галичині, захоплювалися саме такою ідеологією. Одна з відповідей на це – читайте творчу літературу. Бо багато цих ідей просякнули літературу: і поезію, і романи, і оповідання. Була ціла хвиля письменників і письменниць, які настроювали народ на готовність боротися зброєю, віддавати себе великій цілі. Я думаю, що це дуже цікаве явище.
Багатьох, хто читав книгу, здивувало, скільки друкувалося і як багато енергії українці вкладали в літературу. І в Галичині, і в Буковині, і за кордоном дуже багато видавалося цікавої літератури і це вплинуло на формування цього молодого покоління.
– І ця молодь не дослуховувалася до батьків, не дослуховувалася до голосу Греко-католицької церкви, зокрема митрополита Андрея Шептицького, який застерігав бути обачними від чужих впливів інших держав, не вдаватися у радикалізм, не чинити злочини, тобто не вбивати.
– Молоде покоління дуже часто не слухає своїх батьків і це загальновідомо. Кожне покоління робить помилки. Старше покоління і взагалі Галичина тоді голосували за партію Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), яка була налаштована демократично, готова на розмови, дискусії і навіть на співпрацю з польською адміністрацією. А молодше покоління це відкинуло. Це були для молоді люди, які йшли на компроміс, які не були досить твердими. І така нетерпеливість, притаманна молоді, була відчутна в політиці. Дія, чин, а не розмова – такий був настрій серед міжвоєнної української молоді.
– Степан Бандера став лідером радикального молодого покоління в Галичині. До слова, у 1930 році йому був 21 рік. Він органічно влився в це молоде середовище чи розумів, як діяти, щоб стати провідником?
– Я не впевнений. Думаю, він органічно був частиною цих «гарячих голів», як кажуть, які хотіли щось робити відразу і повністю: всі частини України мають бути об'єднані, має бути незалежна Україна – від Карпат до Азовського моря. І вони готові були боротися і проти Чехословаччини, і Польщі, і Румунії, і Радянського Союзу, щоб створити цю державу. Це було таке безкомпромісне наставлення.
– Така цілковита жертовність.
– Їх не було аж так багато. На початку Другої світової війни, мабуть, 9 тисяч членів організації, не враховуючи симпатиків. Це не так багато, але вони були добре організовані в Галичині і мали своє підпілля. Вони здобули певну популярність через фанатичну настанову.
Але слід врахувати, як тільки почалася Друга світова війна, всі партії були моментально заборонені. Польща зникла, Німеччина прийшла, Червона армія і Радянський Союз перебирали Галичину. Всі партії пропали, а ОУН існувала, бо мала підпілля. Це допомогло їм створити авторитет: мовляв, бачите, ми розуміли, що буде збройна боротьба і буде потрібна підпільна організація, що ми єдині, які тепер представляють Україну і думку про незалежну державу.
– І мали рацію у той час, тому авторитет їх зріс.
– Так. І це, до певної міри пояснює, чому вони популярні сьогодні. Бо ця організація засвідчила, що без збройної боротьби не буде незалежної України. Так само говорив Петлюра.
І люди, які вийшли з визвольних змагань, пояснювали, що треба бути готовими до боротьби. Саме тому, я думаю, Петлюра також залишається популярним в Україні. Так само, як і ті люди, які готові були боротися під час Другої світової війни.
ОУН і Донцов
– Ви виділяєте три течії ОУН – національно-демократична, дві радикальні – оунівська і окремо донцовська. Дмитро Донцов жив і працював у Львові й молодь до нього прислуховувалася, він був популярним і впливовим. Але так ніколи не вступив в ОУН. Чому один з ініціаторів створення ОУН Євген Коновалець співпрацював з Донцовим, знаючи про критичне ставлення до нього багатьох членів ОУН?
Оунівці хотіли залучити молодь до своєї організації, щоб Донцов не відтягував їх від їхнього руху, організації
– Коновалець і верхівка ОУН хотіли, щоб Донцов долучився до їхнього руху. Але Донцов не міг і не хотівта й органічно не міг бути підлеглим в якійсь організації. Але оунівці боялися його впливу. Він все ж мав свій журнал.
Донцов спокійно жив у Варшаві і друкував дуже гострі напади на Радянський Союз, на більшовиків, і його статті були дуже популярні. Мав популярність серед молодих людей. А оунівці хотіли залучити молодь до своєї організації, щоб Донцов не відтягував їх від їхнього руху, організації. Тому вони не хотіли критикувати його відверто, але дуже критикували приватно – у листуванні та розмовах. І Андрієвський, і Мартинець, і Онацький сильно виступали проти Донцова. Онацький кілька разів говорив, що хоче публічно виступити, але його зупиняв Коновалець, мовляв, цього не треба робити, ми ще не готові до такої розмови.
Тому Донцову трішки пощастило. Але також треба врахувати, що Донцов мав спеціальну домовленість із Польщею. Він ніколи не критикував польську владу. А вона арештовувала оунівців, не дозволяла їм висловлюватися, постійно їх виловлювала, судила, висилала в табори та тюрми. Донцов спокійно жив, тому що була домовленість: якщо він буде критикувати тільки Радянський Союз і більшовизм, то його залишать у спокої.
– Тобто, він був вигідний польській владі?
– Так, і вони це розуміли. Вони потребували людину, яка б скерувала всю злість на більшовизм, а не піднімала внутрішні проблеми в Польщі. Але в Донцова завжди була така настанова – він потребував за собою щит, сильну державу. Він був прессекретарем у гетьманській державі Скоропадського, коли керували німці. Він знав, що за собою мав Німеччину.
Пізніше, у Другій світовій війні, він дуже швидко схилився в бік гітлерівської політики. Навіть працював для німецького інституту в Празі. Друкував у той час дуже расистські речі. Але завжди мав за собою сильну державу. І це вплинуло на його ідеологію.
Донцов закликав до фанатизму, але він, фактично, не дуже любив звичайних людей. Для нього це була юрба, це були «гречкосії», «травоїди» – люди, якими треба керувати, яких треба гнати і використовувати. У нього була така зверхність.
Оунівці це відчули і дуже критикували. Вони намагались переконати людей долучатись до ОУН і для них було важливо творити позитивну уяву про українців, український народ. Негативізм Донцова вони дуже критикували і відчували, що це може пошкодити.
Донцов вважав, що він повинен керувати виданням, що його мають підтримувати. Знайшов пізніше гроші і незалежно друкував журнал «Вісник». Дуже мало людей туди дописували, Донцов сам писав туди, навіть під псевдо. І це видання було популярне.
– Як ОУН давала взагалі собі раду з фінансами. Адже журнали, газети, не кажучи про інші потреби, вимагали фінансування.
– Залежить, у якому періоді. Спочатку Євген Коновалець і ОУН мали гроші від Литви. У них були зв'язки з Балтійськими державами. Потім збирали гроші з еміграції. Організовували акції по збору грошей і в Канаді, і в США.
Українці, якщо могли, то допомагали і давали гроші на ОУН
Постійно намагалися шукати фінансування. Також від самих українських емігрантів у Європі. Трохи від Німеччини, але Німеччина перестала їм допомагати, як прийшов до влади Гітлер. Ті контакти з німецькою державою, хоч вони не були дуже міцні, але вони перервалися, фактично, окрім деяких осіб. Деякі особи в ОУН мали контакт із Абвером, з військовою розвідкою. Але не дуже їм допомагали. І нацистська партія при владі неприхильно ставилася до українців.
Українці, якщо могли, то допомагали і давали гроші на ОУН. Завжди організація мала фінансові проблеми. Тому ці так звані експропріації відбувалися. Вони грабували, намагалися відшукати гроші там, де могли.
Партія чи формування?
– Як ви вважаєте, ОУН – це була партія чи формування?
– Вони себе називали рухом чи організацією. Але, в дійсності, це була партія. Вони мали програму, свого лідера, вимагали від членів дотримуватися певних законів, партійних настанов. Вони не допускали не оунівців їхнього покрою до себе.
Євген Коновалець був політично мудрішим, гнучкішим. Він розумів цей рух чи організацію як щось ширше. Українська революція для нього мала бути майбутнім, до якої вони готувалися, в якій ОУН бачила себе кістяком, хребтом цієї революції. Коновалець часом обдумував, як ця революція має виглядати, як затягнути до неї різні верстви. Але партія, коли «бандерівці» відкололися у 1938–1939 роках від ОУН Мельника, стала набагато тісніше зорганізованою, не допускали інших. Відверто нападали на колишню ОУН, яка тоді вже була ОУН(м) мельниківців.
Навіть вбивали членів ОУН(м). Це мала бути монополія їхньої влади. ОУН (б) так і бачили себе. Коли почалася війна, були створені арки з портретами Гітлера і Бандери. Тобто, був тільки один вождь Бандера, голова українського руху, який мав німецький протекторат. Навіть імідж, образ інших вони не допускали. І це дуже пошкодило пізніше, на мою думку, бо асоціація з Німеччиною і таким вождизмом дуже не подобалася людям у Великій Україні. Вони це майже відразу відкинули. Але така репутація, що вони «прихвостні німців», залишилися в загальній думці населення. І до сьогодні це використовується проти українського руху взагалі.
– Розумію, що історія не любить умовностей. У 1938 році за вказівкою Сталіна було вбито радянським агентом Судоплатовим Євгена Коновальця, якому було б за кілька тижнів 47 років, тобто людина була повна сил. Все ж, якби Коновалець жив і очолював ОУН, думаєте, був би розкол ОУН?
– Важко сказати. Коновалець мав дуже великий авторитет. Було б важко для молодих людей авторитет Коновальця ігнорувати. Але, як би воно повернулося, невідомо.
– Сталін добре розумів, яку людину прибирає з українського руху.
– НКВД, КГБ постійно працювали, щоб зашкодити українцям. Коновалець, наприклад, говорив Бандері, що треба дуже обережно з цими атентатами. До Другої світової війни ОУН(б) вбила приблизно 63 осіб. Більшість із них були українці, не чужинці. Коновалець говорив Бандері, що треба дуже обережно бути з такими рішеннями, що треба знати кого, за що, треба людям пояснювати, чому таке відбувається. Бо інакше воно повернеться проти організації. Населення не буде на це дивитися прихильно.
І він мав рацію. Бо і митрополит Шептицький, і церква дуже гостро розкритикувала ці атентати. Вони говорили, що партія в Галичині сіє розбрат, анархію, що це неморально. Аморальність, яку проповідував Донцов, це проти християнства.
Думаю, що Євген Коновалець намагався скерувати такі дії в іншу сторону. Але вже, як він сам визнавав, вони втратили контроль над підпіллям у Галичині. Тобто, Провід українських націоналістів (ПУН)у Центральній Європі вже не контролювали, що там діялося.
У 1938 році Коновальця вбили. Тоді була боротьба за Карпатську Україну. І багато оунівців пішли туди, щоб боротися. Коли не вдалося втриматися Карпатській українській державі чи автономній державі, почалися ті конфлікти в ОУН. І вони поширилися в кінці 1938-го і на початку 1939 року. Тоді саме розкол відбувся.
І одна з причин, чому розкол відбувся, це те, що молоді люди вважали, що партія на чолі з Мельником недостатньо гостро підтримувала Карпатську Україну, що вони замало намагалися підтримати цю міні-державу. І тоді нападали на Мельника, на ПУН за те, що вони винні в цьому.
Але ПУН і Мельник були ближчі до німецької адміністрації і вважали, що так чи інакше їм не втримати цю автономну державу. І що, можливо, якщо вони погодяться, помиряться з Німеччиною, то може пізніше буде якась можливість, що німці будуть до них схильні в майбутньому. І, може, створена буде українська держава під німецьким протекторатом. Це таке загравання з німцями почалося саме тоді, у 1938–1939 роках. І це дуже не подобалося молодим людям. Але виглядає так, що Бандера і крайовий провід, як вони називали, галицький провід, вони вже були налаштовані на те, щоб перебрати організацію.
– Тобто, вони були готові до того?
– Вся Галичина, майже, була в їхніх руках. Вони контролювали підпілля. Їм не потрібні були авторитети за кордоном, які сиділи, попивали каву в Празі чи у Відні. Це для них було старше покоління, яке віджило.
Історичне непорозуміння
– Дуже складні сторінки української історії у бездеражавності до сьогодні спричинюють дискусії. Особливо, ОУН(б), УПА. Це знову загострило напругу в українсько-польських відносинах. Як говорити про УПА сьогодні? Сьогодні намагаються окремі політики відокремити трагічні події на Волині, які починаються на зламі 1942–1943 років, а закінчуються восени 1944 року, від загального контексту Другої світової війни. Як розмовляти на цю тему українцям і полякам?
– Волинь – це один етап, це одна частина, один епізод. Найприкріший і найважчий для розмови з поляками. Але назагал я думаю, що можна розмовляти і знаходити один наратив, який поєднує різні погляди.
У Польщі є люди, які перед кожними виборами мусять свій електорат підігрівати
Є польські історики, які намагаються зрозуміти українську точку зору. Не думаю що можна просто так протиставити всіх поляків і всіх українців. На Заході є історики, які намагаються розібратися в цих проблемах. Є різні підходи, погляди і дослідники, які цю проблематику вивчають. Вірю, що можна домовитися.
Інша справа, як використовують це і спекулюють на цьому політики. У Польщі є люди, які перед кожними виборами мусять свій електорат підігрівати. Сьогодні багато українських біженців у Польщі і легко можна кинути думку, що українці відбирають працю у поляків чи що іммігранти непотрібні. Так у кожній країні відбувається.
Але між науковцями є значною мірою консенсус, розуміння, що сталося і чому сьогодні треба мати союз з українцями. Те, про що говорив журнал «Культура» і Єжи Ґедройц – це ціле покоління створило демократичну проєвропейську Польщу. Ці провідники виховані на цій ідеї. Це дуже подібно до того, що сучасна українська еміграція говорила навколо журналу «Сучасність». І це крило, яке відкололося від ОУН(б), створило ОУН(з) – закордонну ОУН, мала подібні позиції, як і «Культура». У цій темі є можливість говорити про спільну долю і спільні інтереси.
Українці повинні досліджувати точно, що сталося, де воно сталося, скільки було жертв. Так само, як німці робили після Другої світової війни, так само, як інші народи хочуть зрозуміти точно, що сталося. І тут можна заспокоювати людей, якщо серйозно описати те, що сталося.
– Демонізувати чи героїзувати УПА?
– Можна одне і друге робити. Це залежить від часу, від особи, від подій певного періоду. Був час, коли ОУН стала дуже тоталітарною. Їхня програма в 1939 році була відвертою: вони були за незалежну Україну, але тоталітарну. Так і заявили. Але пізніше це змінилися. У 1943 році вони взяли антиколоніальну, антиімперську лінію і боролися, не тільки була Волинь у 1943 році, була боротьба проти Червоної армії, проти Радянського Союзу.
Були цілі терени, де польське військо боялося зайти. Українці дуже міцно, дуже сильно боролися
Для мене, мабуть, найбільш героїчний епізод УПА – це те, що сталося вже наприкінці війни, коли витиснули УПА з Волині та Галичини. І вона опинилася на польському пограниччі, коли поляки почали виганяти українців зі своїх сіл, теренів. Це Холмщина, Перемишль, Лемківщина. УПА тоді приєдналася до цього населення і допомагала йому боротися проти цього виселення. До сьогодні ці люди вважають, що упівці були героями, вони їм дуже допомагали. Тобто, ідеологія була трішки інша.
Упівці наголошували про вільну, незалежну державу Україну. А для людей на цих теренах було просте бажання: «ми хочемо залишитися на своїх землях, бороніть нас, допомагайте нам відбивати цих людей зі зброєю, які хочуть нас виселити».
А це виселення було страшне. Майже пів мільйона українців вислали з Польщі в Україну, а привезли з України поляків приблизно стільки ж, може навіть більше. І був повний хаос. Я прочитав одну книжку французької дослідниці, яка описувала це. На вокзалах люди тисячами чекали на поїзди, місцеве населення їх грабувало. І потім вони дуже часто поверталися до своїх сіл і були готові боротися до кінця. А УПА їм допомагала. Були цілі терени, де польське військо боялося зайти. Українці дуже міцно, дуже сильно боролися. І їх тоді почали повністю нищити і виселяти.
Кульмінаційна акція «Вісла». 140 тисяч лемків виселили, порозкидали по північній і західній Польщі. Там не було потреби цього робити. Багато з лемків говорили, що готові стати католиками чи перейти на польську, що вважають себе поляками. Але це вже була помста за те, що українці робили на Волині чи що не хотіли допомагати Польщі або бути частиною Польщі. Це вже було таке знущання над людьми. І саме цей епізод українці, які були виселені з Польщі, підкреслюють як героїчний в історії УПА.
– У 2015 році ваша книжка вийшла англійською мовою, зараз – в українському перекладі. Чи залишились запитання у вас, на які б хотіли знайти відповіді на тему українського націоналізму, українського визвольного руху?
Чим глибше входиш у тему, тим більше знаходиш таких проблем, які вимагають пояснення
– Чим глибше входиш у тему, тим більше знаходиш таких проблем, які вимагають пояснення. І я це написав, щоб пояснити дещо своїм студентам і західним науковцям, щоб виробити свою лінію. Так що я задоволений, що маю свою лінію. Але можуть бути різні закиди, що я описав це або замало звернув увагу на якісь певні моменти. До сьогодні думаю ще над додатковими проблемами. Бо людина не закінчує писати книжку, а продовжує писати.
Є додаткові джерела, яких я не міг використати. Можуть бути окремі епізоди в історії, біографії людей, про які я не знаю. Це все мають інші люди доповнювати, пізніше відштовхуватися від того, що було написано, і продовжувати ці дослідження.
Форум