Сподівалися на повстання. 100 років тому відбувся останній похід Армії УНР

100 років тому, на межі жовтня-листопада 1921 року, з підконтрольних Польщі та Румунії територій кілька груп українських вояків зайшли на територію радянської України, маючи на меті розгромити більшовицькі війська та підняти загальноукраїнське повстання. Втім ця спроба зазнала поразки і ознаменувала собою завершення Української революції 1917–1921 років чи то Перших визвольних змагань. В історії ця подія відома під назвою Другого зимового походу чи то Листопадового рейду.

Більше про маловідомі аспекти Першого і Другого зимових походів Армії УНР «Історичній свободі» розповів історик Михайло Ковальчук.

– Давайте почнемо з Першого зимового походу. Через схожість назв Перший і Другий зимові походи інколи сприймають, як події одного порядку. Чи це справді так? Тобто відбулося щось подібне в 1919-му і в 1921-му, чи це все-таки події різного порядку?

– Ці походи мають і спільне, і відмінне. Якщо говорити про спільне, то обидва Зимові походи, перший і другий, вважаються втіленням жертовності й героїзму вояків Армії УНР. Але при вивченні їх обставин, їх детального перебігу неминуче з’являються в історика питання: а яким взагалі був стратегічний план, які були наміри організаторів як Першого походу, так і другого?

Перший зимовий похід був результатом і наслідком програшу українських армій у боротьбі з російськими білогвардійцями восени 1919 року. Тривалий дуже час і, значною мірою, сьогодні поразка УНР в цій війні пояснювалася епідемією тифу і чисельною перевагою противника. Звісно, тиф відіграв надзвичайно важливу роль, але те, що ми вже сьогодні знаємо, говорить про те, що першорядну роль в поразках української армії все-таки зіграли грубі прорахунки українського командування. А щодо чисельності противника, то треба сказати, що практично на всіх етапах цієї війни сили об’єднаних українських армії – Армії УНР і Галицької армії – переважали білогвардійців, причому значно – у кілька разів.

– Даруйте, але Галицька армія уклала з білогвардійцями перемир’я.

– Це вже сталося на фінальному етапі бойових дій у листопаді 1919 року. Перед тим було 2 місяці запеклих боїв.

Перебіг бойових подій закінчився втратою територій і тим, що Галицька армія не просто уклала перемир’я, а фактично перейшла на бік денікінських Збройних сил Півдня Росії. Натомість Армія УНР відступила під натиском «білих» на Волинь, в район Любар – Остропіль – Чортория – на північ від Старокостянтинова, звідки вона і почне Перший зимовий похід.

Перший зимовий похід часто називали найуспішнішою військовою операцією Армії УНР. Нам було би значно простіше оцінити значення Першого зимового походу як військової операції, якби в нашому розпорядженні був якийсь план чи, наприклад, наказ Симона Петлюри, де він, наказуючи армії відправитися в Зимовий похід, ставить такі й такі завдання. Тоді ми могли б сьогодні взяти цей наказ і поставити відповідні галочки: те вдалося, а те не вдалося, там десь частково, а там, навпаки, успіх перевершив сподівання. І відповідно до цього можна було би дати якісь оцінки. Але проблема в тому, що такого документа у нас немає. Є наказ Петлюри про те, що він призначає командувачем Михайла Омеляновича-Павленка, який і повів Армію УНР в Перший зимовий похід. І на цьому все.

Звичайно, що п’ятимісячний похід по тилах противника – спочатку білогвардійських, потім більшовицьких – цій військовій операції присвячено значну увагу. І є цілий перелік причин, які можна найчастіше почути – для чого була здійснена ця військова операція?

Перша така причина – це, мовляв, щоб вберегти Армію УНР. В «трикутнику смерті», з якого Армія УНР пішла в Перший зимовий похід, загальна чисельність (точну визначити неможливо) українських вояків сягала 17–20 тисяч бійців. Звичайно, чимало з цих людей вже втратили боєздатність внаслідок епідемії тифу, нестачі матеріального спорядження. Але близько 4 тисяч, як можна оцінити за документами, все-таки зберігали боєздатність. І частина з них піде в Зимовий похід, частина – за отаманом Омеляном Волохом, а частина, наприклад, Січові стрільці Євгена Коновальця в силу причин принципового характеру – вони вважали, що партизанський рейд в принципі безнадійний – просто здадуться полякам.

Так ось, що цікаво: сили противника, які переслідували Армію УНР, на цьому етапі, з якого почався Перший зимовий похід, становили «аж» 250 ворожих вершників. У «білих» були величезні проблеми. Вони воювали проти всіх на всіх фронтах, і їм дуже бракувало сил. І в міру того, як українська армія відступала дедалі на захід, «білі» знімали частину своїх сил і перекидали їх проти повстанців і проти «червоних». І на фінальному етапі війни, який якраз передував Першому зимовому походу Армії УНР, в районі Старокостянтинова всі ворожі сили налічували буквально 250 вершників. Я свого часу працював з документами білогвардійського командування. І там всі ці бойові розписи, дислокаційні відомості доволі чітко розписують, де вони були і скільки.

Тому якби Армія УНР просто мала завдання зберегти себе, грубо кажучи, десь пересидіти скрутний час, то все, що треба було – просто повернути назад і зайняти Поділля. Тому що ці 250 білогвардійців навряд чи могли би зупинити українських вояків. Поділля фактично не було зайняте Денікіним, і це теж не було великою таємницею. Наприклад, прем’єр-міністр УНР Ісак Мазепа, коли мандрував Правобережною Україною вже в січні 1920 року, в спогадах писав, що цей величезний регіон фактично був ніким не зайнятий. «Білі» звідти вже пішли, «червоні» ще не прийшли. Тобто ось величезна територія, практично ціла губернія. Підкреслюю, якщо йдеться про те, щоб зберегти армію, то достатньо просто її перевести ось сюди.

– А чому ви не враховуєте, що, з одного боку, були білогвардійці, з іншого – більшовики, з третього – поляки? Все-таки ситуація була складніша, ніж протистояння загонові білогвардійців.

– З поляками в цей час вже велися переговори. З більшовиками, між іншим, теж велися переговори. Але більшовики в цей час були ще на півночі, вони просто фізично не встигли підтягнутися в цей регіон. На це їм потрібно буде кілька місяців. Звичайно, не виключаю того, що Армію потрібно було зберегти. Але її завдання могло полягати не лише в цьому.

Часто можна почути також, що Армія УНР, мовляв, мала провести інформаційну роботу на територіях, які були зайняті «білими» і «червоними». Даруйте, інформаційна робота була потрібна в 1917–1918 роках, на початку 1919-го, мабуть. Але на початку 1920 року населення Центральної України на собі відчуло всі ці влади по черзі – владу УНР, владу «червоних», владу «білих» – і отримало всю необхідну інформацію. Тому це пояснення також викликає сумніви.

Судячи з того, що ми знаємо, завдання, яке стояло перед Армією УНР, полягало в тому, щоб повернути під український прапор Галицьку армію і відновити спільними силами регулярний фронт десь на Поділлі чи на північній Херсонщині. Про це говорить ціла низка фактів. По-перше, сам перебіг Першого зимового походу. Погляньмо, на карту. Армія УНР за рідкісним винятком постійно обертається в районі, який зайнятий галицькими частинами.

– Даруйте, вони заходили аж на лівий берег Дніпра. Там не було галичан, хіба поодинокі персонажі.

– І вони там не залишилися. Виправа на лівий берег була саме виправою – це коротенька експедиція, що не мала продовження. Натомість вони весь час кружляли на орбіті Галицької армії. І це насправді цілком логічно. Є свідчення, що Петлюра покладав надії на те, що Галицька армія повернеться в український табір.

Зрештою, сам факт, що командувачем призначили Михайла Омеляновича-Павленка, також доволі промовистий. Адже саме Омелянович-Павленко в 1919 році тривалий час командував Галицькою армією. У нього збереглися персональні контакти з представниками командного складу галичан.

На жаль, у нас часто, коли говорять про Перший зимовий похід, повністю випускають з уваги фактор Галицької армії.

Наприкінці грудня 1919 року представниками Армії УНР і Галицької армії підписується протокол про те, що Галицька армія виходить з-під влади Денікіна і продовжує боротьбу за незалежну, соборну Україну. Проте реалізувати цей протокол не вдалося. Галицька армія найбільше потерпала від тифу. Зрештою, галичани не дуже надавалися до партизанської боротьби в умовах Наддніпрянської України. Але тим не менш були розрахунки, що «білі» ось-ось відійдуть, і тоді галичани зможуть долучитися до Армії УНР. З цього також нічого не вийшло. Боєздатність Галицької армії надзвичайно знизилася внаслідок епідемії тифу. Крім того, «білі» пішли, але прийшли «червоні», і Галицька армія підняла червоний прапор.

Армія УНР весь цей час маневрувала так, щоб в разі чого підтримати антибільшовицький виступ Галицької армії. Але на початку квітня 1920 року все закінчилося тим, що повстання проти «червоних» підняла одна-єдина кінна бригада отамана Едмунда Шепаровича. Менше від тисячі галичан приєдналося до Армії УНР. Очевидно, це була подія позитивна в плані перспектив продовження збройної боротьби. Але водночас стало ясно, що на цьому етапі очікувати від Галицької армії якихось додаткових акцій, мабуть, немає підстав. І тоді Армія УНР вирушає на захід на з’єднання з польським фронтом.

Наприкінці квітня 1920 року, коли почався польський наступ, дві галицькі бригади повстали проти більшовиків. Але на цей момент Армія УНР вже не мала змоги підтримати їх.

Ще така промовиста деталь. Зверніть увагу, що варшавські переговори між представниками УНР і польської влади відбувалися паралельно Першому зимовому походу – з початку грудня 1919 року і аж до кінця квітня 2020 року. Хоча, здавалося б, якихось підстав тягнути ці переговори, мабуть, не було. Позиція поляків була доволі зрозуміла – вони хотіли Галичину, Західну Волинь – щоб уряд УНР визнав анексію Польщею цих територій.

Тим не менше, переговори тягнулися і тягнулися. Це також свідчить, що Симон Петлюра розраховував, можливо, що Армії УНР вдасться спільно з Галицькою армією відкрити другий фронт десь на Поділлі, на північній Херсонщині. І це зміцнить українську позицію на переговорах з поляками. Утім, цього не сталося, і події розгорталися так, як вони розгорталися. Але тоді передбачити перебіг подій було неймовірно важко. Тому питання – наскільки це було доцільно чи недоцільно, виправдано чи невиправдано? – нам зараз легко про це говорити, а тоді в тих умовах це було практично неможливо передбачити.

– Перший зимовий похід – це реакція на несприятливі обставини. Наприкінці 1919 року українське військо мусило шукати вихід зі складної ситуації. Натомість у 1921 році, коли виникає Повстансько-партизанський штаб, ініціатива перейшла до української сторони. Подальший розвиток подій значною мірою залежав від українських керманичів. І тут виникає малозрозуміла ситуація. Не треба бути великим знавцем партизансько-повстанської боротьби, щоб розуміти: на території України найкращий період для повстансько-партизанських дій – це пізня весна, літо, рання осінь. Але чомусь дії починаються пізньої осені, коли обставини вже несприятливі.

Ба більше, навесні 1921 року ще активно діють проти більшовиків махновці, велике селянське повстання на Тамбовщині, в Києві постає Центральний український повстанський комітет… Здається, всі обставини – як військово-політичні, так і кліматичні – за те, щоб діяти влітку. Чому затягнули аж до пізньої осені?

– У нас традиційно прийнято звинувачувати в цьому поляків. Вважається, що поляки зайняли суперечливу позицію й не подбали, не забезпечили, не дали дозвіл, зрештою. Насправді, сьогодні важко точно визначити причини цього.

Частково таке пояснення може бути виправдане, тому що серед поляків не було єдності в питанні: чи дозволяти українцям йти на повстання в Україні, чи ні. Польський уряд влітку 1921 року в принципі схилявся до мирного співіснування з радянською Росією. Польські військові, навпаки, намагалися посприяти організації цього повстання.

Ми розуміємо, що дійсно найкращий час для повстання – це літо…

– Думаю, ті люди ще краще за нас розуміли, бо мали великий практичний досвід.

– Так, але це прекрасно розуміли і «червоні». Тому влітку 1921 року в на території УСРР дислокувалося (це якщо говорити лише про регулярні частини Червоної армії, не кажучи про різні спецпідрозділи ЧК і так далі) більше від десятка стрілецьких і чотири кавалерійські дивізії. Це майже третина всієї Червоної армії, дуже значна військова сила.

Була певна надія в українських керманичів, що невдовзі якусь частину цих сил просто посунуть кудись. Крім того, інформатори повідомляли про те, що більшовики не просто так зосереджують ці сили в Україні, а готуються відновити війну з Польщею, а це означало б зовсім іншу ситуацію. І в цих обставинах українська сторона, очевидно, якоюсь мірою воліла зайняти вичікувальну позицію, подивитися, що буде далі.

Негативні наслідки мало й те, що похід готував генерал Тютюнник за наказом Петлюри, але відносини між ними були не найкращі. Юрко Тютюнник ставився скептично до Симона Петлюри, якого хотів усунути з посади головного отамана. Він бачив себе військовим диктатором України. А Петлюра відповідно ставився до Тютюнника. І обидва діяли начебто спільно, але водночас вони були і конкурентами, і обоє це розуміли. Звичайно, ця гра між ними також неминуче уповільнювала підготовку повстання.

До речі, треба сказати, що, зі свого боку, польська сторона, польські офіцери теж розуміли, що якщо не влітку, то, можливо, варто перенести на весну 1922 року. Але у вересні 1921 року на спільній нараді польських представників з представниками Тютюнника і Петлюри, організаторів висловилися за проведення походу, який увійшов в історію, як Другий зимовий похід. Очевидно, Петлюра робив ставку на популярність свого імені в Україні, а Тютюнник вірив у свій військовий геній. Як ми знаємо, в дійсності жоден із цих чинників не спрацював.

– У вирі тих подій багато що було неочевидно. Але, якщо вже постфактум говорити про осінь 1921 року, чи були тоді шанси на успіх?

– Коректно буде сказати, що якісь шанси на успіх повстання в Україні були пізньої весни чи влітку. І це могла би бути навіть весна 1922 року.

Адже, коли вже сталося те, що сталося, заступник начальника Повстанського штабу Юрко Отмарштейн, який написав розгорнуту доповідь про перебіг Другого походу для Петлюри, назвав дві причин невдачі. Перша – неправильно обрано сезон. Взимку розраховувати на сплеск повстанського руху в принципі недоцільно. Для партизанських дій зима – надзвичайно скрутний час. А друга причина – це те, що українські вояки, які вирушили в цей похід, були надзвичайно погано озброєні. У загоні Тютюнника десь половина бійців мала рушниці. За це дорікають польському військовому відомству, яке замість тисячі рушниць надало лише пів тисячі. Але польське військове відомство витримало певний бій з урядом, який волів взагалі не допустити жодних рейдів чи походів українців.

Очевидно, що час обрали невдало. Очевидно, що погане матеріальне забезпечення бійців та їхня мала чисельність підривали шанси на успіх. У групі Тютюнника було менше від тисячі людей. Це бачили і селяни, і повстанці, і потенційні повстанці.

– Як все-таки пояснити, що досвідчені люди не врахували оцей фактор кліматичний?

– Можливо, українська сторона побоювалася, що якщо зараз нічого не зробити, то поляки надалі просто відмовляться від цієї ідеї. Бо в 1921 році Армія УНР і взагалі українська справа значною мірою залежали від позиції польського керівництва.

До речі, полковник Отмарштейн, який повернувся з Другого зимового походу, в доповіді Петлюрі давав поради, як під час наступного рейду десь навесні наступного року щось треба покращити і краще організувати (це ми зараз знаємо, що то була остання збройна спроба Армії УНР). Але на той час польська сторона остаточно еволюціонувала в бік мирного співіснування з радянською Росією. І ніяких рейдів та походів більше не було.