Сирени повітряної тривоги лунають в Одесі постійно. Росія обстрілює місто і область ракетами. Попри безперервну ракетну небезпеку з моря Одеса залишається містом в тилу, тому поміж повітряними тривогами місцеві волонтери примудряються ще й закривати потреби фронту.
Радіо Свобода розповідає кілька історій про одеситів, які серед багатьох інших – в місті та в країні – працюють на перемогу.
Зв’язківець за спеціальністю й девелопер за бізнесом – про «зір» для армії
«Потрібні каски. Багато. Де взяти?», «Сьогодні передаємо тепловізор. Один. Більше немає. Там вже зачекалися», «Не мороч мені голови... Так, як кажеш, воно не працюватиме!». Під акаціями та платанами на ринку з найсмачнішою в Одесі кавою розмовляють не про весну, що настала непоміченою. Тут часто емоційно сперечаються, шукаючи необхідне оборонцям – речі або рішення. Інколи на каву запрошують зосереджених чоловіків в пікселі – щоб ненадовго переключились від щоденної напруги.
Після закінчення війни девелопер Геннадій Сульдін мріє повернутися до будівництва. По вихідних, каже, їздитиме на рибалку. Як раніше. Евакуювавши у перші дні війни сім’ю, разом зі старим приятелем Андрієм Косяком включився у волонтерство. Вибір напрямку визначили технічна освіта – Інститут зв’язку, та свого часу керівництво однією з одеських радіостанцій. Волонтерська ініціатива «Технарі», що у складі громадської організації «Оборона Одеси 2.0», зосередилась на допомозі переважно оптикою та електронікою підрозділам артилерії, ППО, розвідки.
«Війна серед іншого показала велике значення маловисотної ППО, – каже Геннадій Сульдін. – При наявній нестачі у нас далекобійних засобів протиповітряної оборони хлопці зі «Стінгерами» та навіть «Іглами» збивають крилаті ракети. Пам’ятаєте, як при нещодавньому обстрілі Одеси наш стрілець-зенітник збив ракету 40-річним ПРЗК «Ігла»? Красунчик!» Чим скоріше військові виявлять російську ворожу повітряну ціль, тим вища ймовірність її знищення, додає волонтер:
– Тому останнім часом зросла до нас кількість заявок на біноклі від підрозділів ППО та «арти». Побачити, миттєво визначити азимут і дальність. Далі мають в запасі 5-6 секунд. Цей час може стати вирішальним у поєдинку з багатотонним ревучим чудовиськом маленької фігурки на землі з незграбною зеленою трубою на плечі.
Нашу розмову за кавою з Геннадієм Сульдіним перериває телефонний дзвінок. Йому телефонує волонтерка-координаторка волонтерського центру «Калина» Олена Беседовська. Фудблогерка в мирному житті, з міста вона не їде. Хоча має куди їхати. «У нас одна Одеса. Одна Україна», – каже Олена. – Повинні працювати». Розповідає, що довгим ланцюжком до неї в Одесу від приватної особи в Швейцарії прибув крутий квадрокоптер. Тепер Олена радиться з Геннадієм, кому до війська корисніше передати дрон.
«Лікар Лелека» вдягнула однострій
В Одесі її знають завжди яскравою та усміхненою. Такою ж виглядає в однострої Збройних Сил України, в який вдягнулася у перший тиждень війни. Нині «Лікар Лелека», як називають професорку акушерства та гінекології Світлану Галич її пацієнтки, опановує військову хірургію. «У складні часи важливо бути серед своїх. Тому я в Збройних Силах України. Добровільно, вмотивовано», – пояснює лікарка.
– Жінки можуть поїхати з міста, з України, знайти роботу. Тим більше Ви – лікарка. Чому не тільки залишились, а й пішли в армію?
В Європу буду їздити виключно в гості, на конференції, у відпустку, до дітей, друзів. Тоді, коли Україна буде в безпеці
– Моя донечка з зятем понад десять років живуть в Іспанії. Жодних проблем поїхати до них у мене не було. Але для мене не вкладається, як можна залишити рідну країну, що потерпає від ворожої навали. Це все одне, що зрадити її, кинути напризволяще. Як залишити помирати на полі бою близького друга.
Моя країна бореться. Я з нею. Тому в Європу буду їздити виключно в гості, на конференції, у відпустку, до дітей, друзів. Тоді, коли Україна буде в безпеці. До того ж навіжений диктатор зазіхає на Європу також. Захищаючи себе, ми захищаємо світ.
– Як з професійної точки зору далася трансформація від акушера-гінеколога до військового хірурга?
– Це нескладно, коли поруч неймовірно фахові, досвідчені колеги. Вимикаєш у собі професорку, повертаєшся обличчям до іншої медичної спеціальності та починаєш її освоювати. З азів. Якнайшвидше – для довгого навчання ми не маємо часу.
Акушерство як екстремальна медична дисципліна навчила мене клінічному мисленню, швидким реакціям, правильним діям, милосердю. Все це я використовую нині. Ба більше, нашим пацієнтам, бійцям ЗСУ я пояснюю, що скоро доведеться відтворювати українську націю – народжувати діточок. На них надія. І бачили би ви, як при цьому вони усміхаються.
Найскладніше, мабуть, як для лікаря – це стримувати власні емоції, коли чуєш про звірства ворога. Коли бачиш наших покалічених, обпечених, травмованих. Коли поминаєш загиблих. Неймовірна лють піднімається у серці. Але вона не помічник в медичній діяльності. Від люті руки тремтять, це заважає бути ефективною. Тому багато душевних сил йде на те, щоб замінити злість на любов, милосердя, на повагу та захоплення нашими хоробрими воїнами.
– Ви завжди захоплено розповідаєте про народження як про найголовнішу таємницю життя, своє місце мирної роботи називаєте «будинком лелек». Як покарали би росіян, хто наважився скидати бомби на пологовий у Маріуполі?
– Як людина, воліла би найстрашнішої кари для тих, хто віддає злочинні накази. І для тих, хто їх виконує. Бомби на мирне населення, на медичні заклади – це понад мого розуміння. Це не про людяність.
Але мислити так само, як ворог, я не зумію. Тому хочу міжнародного суду, трибуналу. Щоб кожного винного у воєнних злочинах, у геноциді мого народу було суворо покарано.
«Трофейний перероблений БТР обміняли на новенький пікап»
Запитуєш у нього: «одеський пам’ятник Дюку забарикадували мішками з піском для порятунку від російських снарядів. Під час оборони міста в 1941-му так теж було?». А відповідь миттєва та вичерпна. Олександр Бабіч – найавторитетніший у темі Другої світової з одеських істориків-краєзнавців. Щоправда, дописати й захистити кандидатську дисертацію за темою «Стратегія виживання населення Одеси за умов окупації 1941-1944 років» до 24 лютого 2022-го так і не встиг.
Волонтерствувати, згадує Олександр, почав ще за часів Майдану. Напередодні найкривавіших днів у лютому доправив до Києва всю свою колекцію захисних касок. Згодом, коли у 2014-му в Одесі сталося 2 травня, побіг не тільки здавати кров для постраждалих, а й отримувати несподіваний вантаж:
– Телефонує приятель із Києва. Бери, каже, холодильник, зустрічай автобус, передаю протиопікову сироватку – вам в Одесі вона зарраз потрібна. Потім війна – й понеслося. Замовляв і купував навіть очний протез-імплантат.
Останніми більш-менш тихими роками Бабіч розвивав туристичне бюро з позашаблонними авторськими мандрівками Одесою, працював над архівами Другої світової, брав участь в археологічних розкопках на Одещині, написав і видав книгу «Одеса 1941-1944. Пережити окупацію»:
– Сьогоднішня Одеса це місто тилове. Так, від ворога «прилітає» і трапляються, на жаль, трагедії. Але якщо порівнювати з тим же Миколаєвом, одеситам більш-менш. Як історик вважаю, що тодішню, 80 років тому, оборону Одеси можна порівняти з нинішньою обороною Харкова або Миколаєва. Одеса 73 дні була в кільці, місто бомбардували 5-6 разів на день. Зараз й близько, на щастя, не переживаємо того, що коїлося у нас влітку-восени 1941-го.
Росія інакше не вміє воювати. Звичний для неї стан – знищувати все навкруги
Не спостерігаю особливих відмінностей також у поведінці людей – нині й тоді. Місто оборонялося, але люди працювали, дивилися кіно, ходили на театральні вистави.
На передвоєнних лекціях я намагався донести до слухачів: от якщо раптом війна – що робитимете? Коли вода стає проблемою, казав, будьте готовими, що трохи вистачить з туалетного бачка або якщо злити воду з системи опалення. Народ дещо з подивом сприймав, коли я попереджав: «Нас прийдуть вбивати. Всіх. Росія інакше не вміє воювати. Звичний для неї стан – знищувати все навкруги».
– У будь-яку війну є герої та зрадники, мародери й ті, хто поділиться останнім. Війна загострює наші почуття до оголеного нерву, створює обставини, за яких кожен може проявити героїзм, милосердя чи навпаки боягузтво.
– З кінця лютого волонтерська діяльність в Одесі доволі швидко сегментувалася: хтось став допомагати ЗСУ і ТрО, інші – вимушеним переселенцям. Це тому, що за останні роки набули досвіду?
– Доводилось чути думку, що Україна рятується зокрема завдяки тому, що за останні 8 років добре сформувалися «горизонтальні зв’язки». Згоден із цим. Всі волонтери з досвідом і високим кредитом довіри, ми маємо знайомих, до кого можна звернутися: «Шукаю те й те, на таку-то суму». І тоді навіть з Аляски від моєї колеги-туроператорки приходять до Одеси тактичні аптечки.
Є категорія донорів із принциповою позицією не закуповувати мілітарку («не стану спонсорувати війну»), але водночас вони радо збирають кошти на мобільні госпіталі. Саме так, скажімо, ми купили й передали до 35 ОБрМП укомплектовану необхідним машину «Швидкої» від єврейської громади Чикаго.
Одного разу знадобився глушитель на снайперську гвинтівку «Bar». Складно знайти, ще важче отримати. Але здобули, доправили, зараз працює за призначенням.
І взагалі кумедна історія, коли вкрай потрібні були чотири фронтові пікапи, а грошей у нас лише на півтори. Сидимо, думаємо, що робити. Тут один із військових згадує, що з 2016-го має трофейний БТР, який апгрейдив щоб на рибалку їздити. Красивенький такий всередині, з велюровими диванами, з пічкою – справжній туристичний трейлер. Продайте, каже, а на отримані гроші купимо те, що зараз більше потрібно. Ну що, знайшли ми покупця, обміняли колишній «бронетранспортер» на пікап просто з автосалону.
А в цілому особисто для себе за два місяці великої війни я зрозумів: не буває тих задач, що не можна виконати.
