Валерія Константинова
Кінологиня Державної прикордонної служби України Аліна Паніна провела в російському полоні 5 місяців. Туди вона потрапила разом із своїм чоловіком, а також службовими собаками, перебуваючи в Маріуполі. Про російський штурм «Азовсталі», перебування у полоні та долю своїх чотирилапих помічників прикордонниця розповіла проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».
«До війни нас ніхто не готував»
Аліна проходила службу разом зі своїм чоловіком. За її словами, робота полягала в охороні державного кордону – вони перевіряли людей на пункті пропуску.
– Ми з чоловіком працювали кінологами. У нас було дві собаки «спанієльки». Обидві дівчинки – Соня та Джессі. Чоловік працював зі своїм собакою понад 3 роки, а я – 2,5 роки. Одна була навчена шукати цигарки, інша – наркотики. Вони працювали з нами на пунктах пропуску, залізничних вокзалах, автостанціях, також в порту, тобто на кораблях. Перевіряли, чи не перевозять наркотики, сигарети, зброю, боєприпаси.
Прикордонниця каже, що до 2021 року вона з чоловіком проходила службу в Устилузі Волинської області – на пункті пропуску, який межує із Польщею. Наприкінці того ж року пара вирішила перевестися до Маріуполя, там служили в порту.
– Нашим завданням було оглядати човни, дивитися, чи немає всередині нічого забороненого, сторонніх осіб, які намагаються незаконно перетнути державний кордон.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну Аліна зустріла на пункті пропуску, під час своєї добової зміни, на яку заступила з 23 на 24 лютого.
– До війни нас не готували. Нам нічого не повідомляли, але ми розуміли, що це зона ООС (Операція об’єднаних сил, – ред.), тому може статися будь-яка ситуація або якесь загострення. Проте таких масштабів взагалі ніхто не очікував.
На «Азовмаші» тримали оборону, щоб російські військові не прорвалися в середину самого міста
Спочатку потрапила на «Азовмаш». Ми були з підрозділом, у якому я проходила службу – це ВПС «Маріуполь», який заступав в порт на пости, що знаходилися на території та за територією пункту пропуску.
На «Азовмаші» тримали оборону, щоб російські військові не прорвалися в середину самого міста.
«Собаки попереджали про обстріли»
Як розповідає Аліна, перших військовополонених у Маріуполі вивели з металургійного комбінату імені Ілліча 12 квітня 2022 року.
– Всього було 1500 військових – це 36 бригада, прикордонники, ТРО (територіальна оборона – ред.). Коли хлопців брали в полон, прикордонників було двоє – я і моя колега, з якою зустріли вторгнення. Разом з 36 бригадою та собаками нам вдалося переправитися на «Азовсталь».
Чотирилапі друзі нам дуже допомагали. Вони такі розумні, побували у важких обставинах, пройшли нелегкий шлях.
Під час війни за 5-10 хвилин до потужного обстрілу собаки починали скавчати та поводити себе неприродно. Тоді ми з хлопцями готувалися до обстрілів – одягали бронежилети, каски, брали боєприпаси та виходили на позиції.
Прикордонниця перебувала на «Азовсталі» з 12 квітня до 17 травня. У полон потрапила з першою групою. Аліна згадує, що противник «загнав» українських військових на «Азовсталь», спрямувавши всі сили саме туди.
– Ми перебували у крайньому бункері, розташованому біля моря. Він був призначений для захисту від хімічної атаки, тобто не дуже глибокий, а під час прямих попадань ходив як капсула. Всередині знаходилося від 60 до 70 осіб.
Під час потужних обстрілів доводилося виходити на вулицю, щоб вигуляти собак, набрати води для приготування їжі
– Було важко, оскільки під час потужних обстрілів доводилося виходити на вулицю, щоб вигуляти собак, набрати води для приготування їжі хлопцям, завести генератор.
Коли ситуація загострювалася, то собаки вже самі виходили на вулицю, а я чекала на них у бункері. Але, як тільки починалися вибухи, вони відразу забігали до мене.
«Порція їжі ділилася на трьох»
Військові облаштовували свій побут з того, що мали, розповідає жінка. Наприклад, щоб не спати на холодній підлозі, збудували невеликі дерев’яні ліжка, поклали пелети, на яких спати було трохи тепліше, згадує Аліна.
– До нашого бункера після госпіталю привозили поранених хлопців. Ми їм робили перев’язки, ставили крапельниці, кололи уколи. Тобто доглядали та виходжували. Загалом нас було дуже багато. У полон з «Азовсталі» вийшло 3,5 тисячі військових, не враховуючи тих, хто там лишився.
Не передати словами, яка це жахлива картина, коли по вулиці лежать тіла твоїх побратимі
Залишилися наші загиблі побратими, багато…
Їх туди привозили з позицій, щоб надалі повернути тіло рідним.
Не передати словами, яка це жахлива картина, коли по вулиці лежать тіла твоїх побратимів, тому що вже просто не було куди їх класти. Вони всі в одному місці…
За словами Аліни, на «Азовсталі» був Starlink, тому військові мали зв’язок і інтернет. Таким чином керівництво отримувало задачі та певну інформацію, а потім все передавали особовому складу. Так всі дізналися і про наказ президента України про вихід з заводу.
З перших чисел березня ми вже були в одному кільці, тому мали проблеми з забезпеченням
– У нашого командира був службовий телефон, тому ми могли 1-2 рази на тиждень зателефонувати своїм рідним і повідомити, що з нами все добре, ми живі та здорові. Під час розмови батьки розказували, що до нас їдуть бригади, щоб розірвати кільце та передати гуманітарну допомогу. З перших чисел березня ми вже були в одному кільці, тому мали проблеми з забезпеченням.
Аліна згадує, що перед полоном на «Азовсталі» у військових вже майже не було засобів для надання медичної допомоги.
– Ми виходили з ситуації, як могли. Хлопцям робили перев’язки різними ганчірками.
Їжа теж практично закінчувалася. Не було і якихось вітамінів, і засобів гігієни. Не мали можливості помитися, навіть руки, не кажучи вже про волосся, тому деякі дівчата робити коротку стрижку, а хлопці часто стриглися під «нуль».
Свою порцію їжі українка ділила на трьох – на себе та двох собак.
Дві ложки з’їдала сама, а все інше віддавала собакам
– На кожного була розрахована порція обіду. Свою ділила на три частини – дві ложки з’їдала сама, а все інше віддавала собакам.
Додатково їм робила «бульйон»: брала банку з-під тушонки, обмивала після м’яса та змішувала з кашею, щоб собаки втамували відчуття голоду. Тому що наїстися цим не можна було.
«Було дуже страшно виходити без броніка й каски»
За словами прикордонниці, під час щоденних штурмів російські військові намагалися пробити оборону «Азовсталі». Але українські захисники давали їм гідну відсіч, тому прорватися окупантам не вдавалося.
Тоді був вибір: або ми «200», або виходимо в полон
– Окупанти відходили, набирали техніки і знову під’їжджали. З технікою ти вже нічого не зможеш зробити, а ось з піхотою наші військові могли впоратися. Потім ворог почав дуже сильно бомбити «Азовсталь»: з авіації, ракетами з моря, танками. Напевно, після цього керівництво ухвалило рішення про наш вихід в полон. Тоді був вибір: або ми «200», або виходимо в полон і так зберігаємо своє життя.
Аліна зізнається, що було дуже страшно виходити, адже ти без бронежилета, каски, зброї, а лише з особистими речами.
– Наприклад, я виходила з рюкзаком, який мені віддали хлопці. Всередині були деякі харчі для собак, бо ми не знали, куди нас завезуть, чи у мене заберуть їх… Також одна змінна футболка та підштаники – і це все.
Або береш речі, або собак
Коли їхала на «Азовсталь», не було місця для людей, тому собак взяла на руки, одного під ноги, а рюкзак зі своїми власними речами лишила на «Азовмаші». Все просто: або береш речі, або собак. Це, звичайно, не можна порівнювати.
Із «Азовсталі» ми виходили на міст, де нас чекали автобуси представників Росії.
Їхні військові нас оглядали. Списки складали наші командири та передавали РФ. Вже у колонії росіяни переписували наші особисті дані. Я знаю, що ці списки подавалися у Київ: хто виходив у перші дні, на другий день, яка кількість тощо.
Полонених російські військові ретельно оглядали, перевіряли речі, чи не мали нічого забороненого, згадує Аліна.
– Вони викидали манікюрні ножиці, пилочки, навіть сухпаї. Коли нас перевірили та забрали все заборонене, посадили в автобуси та привезли в колонію в Оленівку, де я була 4 місяці.
Доля собак у полоні
Прикордонниця каже, що собак довелося залишити у великих вольєрах на території колонії.
Їхній погляд ти ніколи не забудеш, тому що собаки одразу розуміли, у чому справа. Вони відчували, що це буде остання наша зустріч з ними
– На території колонії до нас підійшли представники ФСБ Росії та «ДНР» (незаконне збройне угруповання – ред.) і сказали прив’язати собак у великих клітках.
Один промовив: «Спочатку розберемося з вами, а потім будемо розбиратися з вашими собаками».
Я зняла з себе бушлат, постелила чотирилапим і прив’язала їх. Звичайно, їхній погляд ти ніколи не забудеш, тому що собаки одразу розуміли, у чому справа, що буде така ситуація, яка склалася. Вони набагато розумніші за людину, відчувають все. Пам’ятаю, як цілу дорогу з рук не злазили. Я не розуміла, чому так, а вони відчували, що це буде остання наша зустріч з ними.
Після того, як мене оглянули, я вийшла на двір, а собак вже не було.
Десь через місяць мені сказали, що вони за територією в їхньому розпліднику, де перебували їхні службові собаки. Моїх помістили в одну загорожу, де спали разом, бо один до одного звикли й не відходили.
За словами Аліни, окупанти обіцяли, що під час обміну собак теж віддадуть.
– Собак так і не віддали. Відомо, що вони наразі у їхніх кінологів у Донецьку. Виходу ніякого немає на тих кінологів, з якими вони там працюють чи не працюють. Наші собаки дуже розумні, з іншими людьми вони взагалі команд ніяких не виконували. Сподіваюся, що так зараз і відбувається.
«Хочеш в душ, співай гімн «ДНР»
Російські військові вже у колонії жінок і чоловіків посадили в окремі казарми, каже Аліна.
Нас розмістили в 6-місній кімнаті 28 осіб. Коли одна дівчина прокидалася, щоб перевернутися на інший бік, то мусили всі перевертатися в ту сторону, тому що не вистачило місця
– Хлопців помістили у двоповерхові будівлі, які були облаштовані під казарми з металевими ліжками. Це були великі бараки, де вміщувалися 200-300 осіб.
Дівчат відвели на територію ДІЗО (дисциплінарний ізолятор – ред.). Нас розмістили на першому поверсі. Це були кімнати 3х4 або 4х5 метрів, або одиночні 2х2 метри.
Всередині – туалет, дерев’яні шконки, на яких ми спали, крісло та невеличкий стіл. Нас розмістили в 6-місній кімнаті 28 осіб. Виходило так, що на одній шконці спали по 2 дівчини, а всі інші – на бетонній підлозі. Коли одна дівчина прокидалася, щоб перевернутися на інший бік, то мусили всі перевертатися в ту сторону, тому що не вистачило місця.
Жінка згадує, що годували полонених дуже погано, а помитися можна було лише за певних умов.
– На сніданок нас годували курчам з погано обскубаним пір’ям і недовареною кашею. На обід була вода, у якій плавали три маленькі картоплини. Російські військові це називали супом або борщем. Але у борщі ще плавав тонко нарізаний качан капусти. На вечір давали рибу з кістками та усіма нутрощами. Вона була зварена у тій воді, що і каша. Їжа без солі.
Мали лише два маленьких вікна, через що свіжого повітря не вистачало
У камері була антисанітарія. Помитися могли за умови заспівати гімн «ДНР» або Росії. Якщо ми відмовлялися, то, звичайно, в душ не ходили.
Мали лише два маленьких вікна, через що свіжого повітря не вистачало. Особливо літом, під час сильної спеки, було важко все це перенести. На вулицю виходили раз на день хвилин на 10-15. Навколо огородили все ґратами, тому складалося враження великої клітки.
«Морально нас принижували»
Прикордонниця розповіла, що дівчата в полоні виконували різну роботу: випікали хліб, прибирали, працювали на городі та інше. Найбільше всі хотіли працювати на вулиці, на свіжому повітрі. Також 1-2 рази на тиждень російські військові проводили допити.
Хотіли, щоб ми підписували документи, що вбивали мирне населення, їхніх військових
– Було різне. Все залежало від різних факторів: куди ми попали, хто з представників Росії приїхав тощо. Вони морально нас принижували, хотіли, щоб ми підписували документи, що вбивали мирне населення, їхніх військових. Тобто повісити на нас все, що робили вони.
Військовополонені в Оленівці мали можливість зателефонувати рідним, але на певних умовах, каже Аліна.
– Наприклад, вони хотіли отримати якусь інформацію, якою ти володієш, або дати інтерв’ю їхнім журналістам з якогось телеканалу, або записати всю розмову, відеозв’язок. Тому багато дівчат відмовлялися.
Я за 4,5 місяці додзвонилась до рідних тільки 2 рази. Перша розмова була десь до хвилини: лише сказала, що жива, здорова та перебуваю в полоні в Оленівці. Під час другого дзвінка максимально намагалася поговорити з мамою, тому що нам доводили, що Україна нас не хоче забирати, і взагалі Україну поділили всі країни, з якими вона межує. Польща забрала територію Волинської, Львівської областей, вони провели «референдум», і все належить Росії. Також, що вони (російські війська – ред.) вже майже у Києві. Під час дзвінка до батьків за кілька хвилин намагалася дізнатися якихось новин про обміни та загальну ситуацію.
Жінка згадує, що в камері полонені вимушені були щодня слухати російське радіо.
У новинах розказували, що Україна вбиває мирне населення. Звичайно, ми в це не вірили. Для нас це був як якийсь анекдот.
– У нас кожного дня від ранку до самого вечора працювало їхнє радіо. У новинах розказували, що Україна вбиває мирне населення. Звичайно, ми в це не вірили.
Для нас це був як якийсь анекдот. Ми приходили з допитів, слухали радіо, і це взагалі підіймало настрій. Практично все життя прожили на своїй землі, тому знаємо правду, не вірили у нісенітниці.
Про теракт в Оленівці
Аліна розповіла і про теракт в Оленівці. Згадує, що чули сильний вибух.
Ми почули вибух, потім нас закрили на всі замки
– Вибух стався о 10-11 годині вечора. У цей час відбій, але оскільки нас було багато в кімнаті, через сильну задуху трошки пізніше лягали спати, коли повітря ставало трохи прохолоднішим. Ми почули вибух, потім нас закрили на всі замки, а наглядачі побігли в сторону бараків. Одразу промайнула думка, можливо, наші хлопці влаштували якийсь бунт, або наші військові вже дійшли до території, щоб звільнити.
Діставали осколки з хлопців без знеболювальних, тому вони від болю втрачали свідомість
Зранку привели хлопців у дуже тяжкому стані. Вони всі в диму, обпечені, в крові. Не було навіть нічого, щоб нормально надати допомогу.
Діставали осколки з хлопців без знеболювальних, тому вони від болю втрачали свідомість.
Це були такі страшні картини, такий період, що словами ти не можеш передати того, що бачив на власні очі.
А росіяни прийшли та сказали, що це Україна вбиває своїх військових.
«Мамо, я вдома»
За словами Аліни, за кілька тижнів до обміну полонених перевезли у Воронезьку область, у колонію суворого режиму в місті Борисоглібськ.
Нас допитували, брали аналізи крові, робили флюорографію. Ці процедури проводили в усіх колоніях
– Ми там провели десь півтора тижня. Нас допитували, брали аналізи крові, робили флюорографію. Ці процедури проводили в усіх колоніях. Після них нас відправили з Воронезької області в Таганрог і помістили в дитячу виправну колонію, де відбули 2 дні і 3 ночі. Це була найжахливіша з усіх колоній через жахливе ставлення та дуже погані умови. Радію, що провела не багато часу, але зараз там ще перебувають деякі наші хлопці.
– З Таганрогу нас вантажним літаком доставили до Криму, а потім посадили у КАМази. На одній з машин побачили напис «полиция города Севастополя». Нас повезли через Чонгар, Херсон, Мелітополь до Запорізької області. Саме у Василівці відбувся обмін.
Після обміну були різні емоції. Аліна зізнається, що хтось одразу почав сміятися, хтось плакав, хтось цілував траву. Телефонували рідним, щоб сказати, що живі, здорові, все добре.
Все одно боюся заплющити очі, а потім розплющити й знову потрапити у цю камеру
– Перші слова: «Мамо, я вдома». Не передати ці відчуття, коли телефонуєш і кажеш, що вдома, на своїй землі. Дуже було приємно почути своїх рідних, близьких, їхні голоси. Вони плакали, коли телефонувала.
У жовтні повернулася додому, але все одно боюся заплющити очі, а потім розплющити й знову потрапити у цю камеру, де ми пробули 4,5 місяці.
Після полону військові проходили медичне обстеження та реабілітацію, після чого прикордонниця повернулася до своєї роботи. Нещодавно Аліні подарували собаку, якого вона навчає на пункті пропуску.
– Він допомагає мені повернутися у той ритм життя, у якому я жила. Тому що, якщо весь час думати про чоловіка, який зараз перебуває в полоні, собак – ти не впораєшся сам.
Кінологиня зізнається, що навіть у думках не було покинути роботу, яка приносить задоволення.
– Після того, як мене обміняли та привезли до Києва, я одразу на другий день сказала відновити мене на роботі, тому що мені подобається працювати: це хобі та робота. Мені хочеться на неї ходити навіть, коли великий потік автомобілів, обсяг роботи. Ти втомлюєшся, але ця втома приносить задоволення.
Специфіка не змінилася, але ставлення людей змінюється, говорить жінка.
– Мене показували по телевізору, розказували про мене. Люди плачуть, дякують, що захищали їх, що пройшли такий нелегкий шлях. Дехто пригостить цукеркою, обійме, поспілкується. Вони підтримують, і ти стаєш сильнішою.
- У ніч на 29 липня минулого року один із бараків виправної колонії в окупованому Росією селищі Оленівка під Маріуполем був зруйнований. Тоді загинули щонайменше 50 українських військовополонених з «Азовсталі».
- Як стверджує українська влада, Росія організувала масове вбивство українських полонених, щоб звинуватити й дискредитувати українські сили (зокрема, щоб зашкодити постачанню ефективної зброї в Україну). За даними Офісу генпрокурора України, попередньою причиною вибуху в будівлі могла бути термобарична зброя. Водночас у Міноборони Росії заявили, що по тюрмі ракетами HIMARS нібито вдарили українські військові.
- В ООН вирішили розформувати місію із встановлення фактів в Оленівці Донецької області, де через вибух загинули полонені українські військові з «Азовсталі». Про це заявив 5 січня речник очільника організації Стефан Дюжаррік. Згідно з його заявою, генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерріш ухвалив таке рішення через неможливість доставити експертів до місця події.
- За словами Дюжарріка, причина розформування місії щодо встановлення фактів полягає в тому, що вона «не отримала необхідних гарантій безпеки та доступу».
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
