«Російська ДРГ вторглася на завод Ілліча, била по голові, забирала в полон»
«Можливо ми його тут вб'ємо на місці»
«Те, що роблять там, ну такого, мабуть, навіть у часи Другої світової не було»
«Відрізають кінцівки, пишуть діагнози вигадані, щоб приховати тортури»
У червні 2025-го після трьох років полону до України повернувся Олег Музлов – військовий 36-ї окремої бригади морської піхоти. Після початку російського повномасштабного вторгнення він обороняв Маріуполь і згодом потрапив у полон. Відтоді його донька, Катерина Музлова, повністю зосередилася на громадській діяльності, спрямованій на допомогу родинам зниклих безвісти та полонених.
Катерина організувала численні акції, у тому числі міжнародного масштабу.
Навесні 2024 року в межах кампанії, присвяченої другій річниці масового потрапляння у полон оборонців Маріуполя, Катерині вдалося об’єднати активістів і родичів з понад 35 країн світу. Надалі до акцій долучилися учасники з понад 45 країн – серед них держави Європи, США, Японія, Бразилія та Австралія.
Основна мета цієї діяльності – привернення уваги міжнародних організацій, політиків та правозахисників до ситуації з утриманням українських громадян у російському полоні.
Тож як родичі полонених борються за їхнє повернення, Катерина Музлова розповіла в інтервʼю проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».
– Після повномасштабного вторгнення моє життя, як і, мабуть, життя мільйона українців воно розділилося на до та після. На момент початку війни я була в Одесі. Також були вибухи, ми тікали через атаку з моря. Я це дуже добре пам'ятаю. Я зрозуміла, що я не можу просто стояти осторонь.
Я зрозуміла, що я маю також допомагати військовим, допомагати цивільним. Поки мій батько там (у Маріуполі) це робить, я маю це теж робити.
Російська ДРГ на заводі Ілліча
– Розкажіть, будь ласка, про вашого батька. Ми розуміємо, що ця історія теж перевернула і ваше життя особисто. Що він розповідав про Маріуполь, про бої у місті ще до полону?
– До полону насправді у нас не було багато контакту, тому що, як відомо, зі зв'язком були великі проблеми в Маріуполі.
13 березня (2022 року) у нас був останній із ним дзвінок на той момент.
Він розповідав, як Маріуполь намагалися зрівняти з землею, і постійно були атаки, постійно обстрілювали, як цивільні будівлі, так і завод Ілліча та інші заводи, де перебували військові.
І, в принципі, до повернення батька з полону я навіть не знала, що ДРГ (російська) вторглася на завод Ілліча. Думаю, що така ситуація була не лише з моїм батьком, вони точково відбирали. Тобто давали по голові і забирали в полон цих людей.
Комусь вдалося вижити таким чином, комусь ні, когось забирали на підвали, тримали в Маріуполі по місяцю, по півтора на підвалі, поки вони не захопили решту військових в полон.
У випадку з батьком звучали такі фрази, що «можливо ми його тут вб'ємо на місці». Але батьку пощастило, якийсь там командир сказав: «Ну поки що подумаємо, подивимось, можливо він прийде до тями, щось більше розкаже і поки що не будемо його вбивати».
Я розумію, що це просто щасливий випадок для нашої родини. Але для багатьох родин, на жаль, такого щастя не відбулося і людей вбили і досі не відомо, чи вони живі, чи де їхні тіла.
– Можете розповісти докладніше, де і при яких обставинах ваш батько потрапив у полон?
ДРГ зі спини на нього напала, вдарили по голові
– Після його повернення мені стало відомо, що це сталося на наступний день після нашого останнього з ним телефонного спілкування. Він йшов по заводу Іліча просто на позицію, на спостережний пункт. І там була група ДРГ, яка зі спини на нього напала, вдарили по голові.
Він дуже довго згадував, як саме він потрапив в полон, тому що він не міг згадати через цю травму, що з ним взагалі відбувалося.
З огляду на бойові дії і російську окупацію окремих територій України, редакція не може отримати підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.
Маріуполь – Оленівка – Мордовія
– Що потім сталося з вашим батьком, де він перебував увесь цей час?
– Спочатку, після того, як 14 березня потрапив у полон, перший місяць він перебував у Маріуполі, десь до 12-14 квітня, поки не були захоплені інші військовослужбовці з заводу Іліча.
Після цього їх повезли на розподільчий пункт у Сартану, це неподалік Маріуполя. Там вони пробули буквально одну-дві доби, після цього їх повезли в Оленівку.
В Оленівці їх фотографували, реєстрували. Як мені стало відомо, фото з Оленівки я пізніше отримала в жовтні 2022 року, після Оленівки батька вивезли у Ряжськ, де він перебував понад рік.
Потім була Мордовія – мабуть, одна з найгірших, якщо не найгірша російська колонія, про яку ми знаємо дуже багато жахливих речей, про тортури, які там відбуваються.
Це ще пощастило, що було тільки дві такі колонії. Тому що я розумію, що в багатьох було по пʼять таких колоній.
Кожна колонія – це прийомка, а прийомка – це дуже важко, особливо для молодих хлопців, тому що до них росіяни найбільш жорстокі, на жаль.
«Постійно били та принижували»
– Що ваш батько розповідав про умови, в яких їх утримували – у цих колоніях?
– Умовами, мабуть, це важко якимись назвати, тому що там повна антисанітарія, лікарі в лапках, які говорять, що нам не потрібно, щоб ви були здорові, нам в кращому випадку треба, щоб ви вижили. І це ще було в Ряжську.
А в Мордовії взагалі там дуже жорстокі лікарі, дуже жорстокий персонал – били шокером по інтимних місцях, постійно принижували, потрібно було мовчати, потрібно було стояти по 16 годин.
Якщо ти не можеш стояти, то тебе будуть бити.
Як розповідав батько, трошки легше стало тільки після того, коли почалися перевірки в Мордовії.
Тобто після того, як саме активісти і родини підіймали тему проблеми цієї колонії, про постійні катування, про те, що звідти повертаються тіла.
Після розголосу трошки покращилися умови, хоча б почали давати базові предмети гігієни, бо до цього вони нігті на ногах нитками собі якось зрізали, довго-довго їх пиляли, тому що ніяких предметів інших для цього не було.
Звісно з гігієни їм нічого не давали, і обслуговування з боку персоналу також не було.
– В якому стані батько повернувся з полону? Який стан його здоровʼя зараз?
Після трьох років полону, повертатися так швидко вони не готові. Їм потрібен час
– Наразі він ще в лікарні, він ще відновлюється, в них і психологічне відновлення, і фізичне.
Це, мабуть, важливо буде почути родинам, які чекають, що навіть якщо вони кажуть, що все добре, з ними все в порядку, і вони готові до всього на світі, не вірте їм.
Із моєю родиною трапилася така ситуація, що ми поїхали відвідати батька у Львові, вийшли на прогулянку.
Жінка на прогулянці зламала ногу, він так співпереживати почав, що йому стало погано, він втратив свідомість.
Тобто вони морально ще не готові до цього світу, тому їх потрібно перший час дуже-дуже сильно берегти.
Максимально старатися відгородити від соціуму, щоб все було поступово, все м'яко. Тому що в цивільне життя та і у військове життя, на мою думку, після трьох років полону, повертатися так швидко вони не готові.
Їм потрібен час, аби відновитися і зрозуміти, де вони і який став світ після трьох років їхньої відсутності.
«Приховують реальні новини про Україну»
– Чи розповідав вам батько про те, яка інформація про Україну до них надходила у полоні?
Розповідали про те, що дірка від ядерної ракети залишилась, а не Україна
– Йому розповідали про те, що там вже дірка від ядерної атаки, від ядерної ракети, а не Україна.
Тобто такі наративи досить примітивні й дурні, але їм приносить задоволення (працівникам російських колоній) це казати нашим хлопцям, аби засмучувати їх.
Проте, іноді якимось чином інформація просочується до полонених.
До прикладу, візьму дві-три ситуації коротких. Перша – це коли привозять нових людей. Звісно, намагаються робити, щоб вони не перетиналися, але іноді буває таке, що хтось з кимось десь сидів і хтось якусь інформацію від людей, які пізніше потрапили в полон, дізнавався.
Це не систематично, але, слава Богу, іноді можна таким чином щось дізнатися.
Другий такий момент, це те, що було в мого батька – колись до них приїхала гуманітарка в колонію.
Це було після перевірок російським омбудсменом.
Приїхала гуманітарка, в якій було згущене молоко з Первомайська Миколаївської області. Для батька це був дуже потужний знак, що на Миколаївщині все добре, що принаймні Первомайськ ще цілий, значить все окей.
Такі сигнали – це круто. Ну і, мабуть, це можливість якось поспілкуватися, але ця можливість може бути раз на три роки, а може і не бути зовсім.
Тому дійсно більшість хлопців знаходяться в повній ізоляції й дізнатися хоча б якісь новини майже неможливо. А росіяни їм вмикають там лише пропагандистські їхні канали, в яких можна хоча б долю якоїсь новини дізнатися про Україну.
– Чи була можливість листуватися з батьком, коли він був у полоні?
– В листах, зазвичай, ти нічого не можеш написати, на жаль. Інакше вони не пройдуть цензуру.
Перший лист він отримав через два з половиною роки в полоні,
Із всіх листів, які я писала батьку за три роки, а я писала щомісяця, він отримав шість листів. І то перший лист він отримав через два з половиною роки в полоні, а другий раз йому принесли вже наприкінці 2024 року.
Це листи передавалися за сприяння Офісу українського омбудсмена. Батько тоді отримав отак 4 листи пачкою. Його листи також не доходили до нас.
«Найважче – це тиша»
– Поки людина перебуває в полоні, з якими проблемами стикаються сім'ї військових, які потрапляють у неволю? Основні такі виклики, через які пройшли особисто ви?
– Мабуть, найгірше – тиша та невідомість, тому що дійсно вона з'їдає з середини, її не описати і не порівняти ні з чим.
І навіть коли мій рідний вже повернувся, я ще перші два-три тижні, знаєте, ловила ці флешбеки, назвемо це так, тих відчуттів, з якими я жила всі ці три роки.
Тільки люди, які це пережили, вони розуміють, як з цим працювати
Я розуміла, що це вже пройшло, але, мабуть, тіло і психіка ще не розуміли. Тому дуже важлива підтримка родин. Психологи, так, вони потрібні, але вони з нами не можуть впоратися.
Дійсно, не справляються, тому що тільки люди, які це пережили, вони розуміють, як з цим працювати, розуміють, які поради можна давати, які не потрібно давати.
Ми намагалися робити групи психологічні для родин, люди відвідували, але результату їм це не давало.
Їм більше приносило результату вийти на акцію, поспілкуватися з такими ж як вони, поїхати на зустріч, поспілкуватися з держслужбовцями й з такими ж родинами, як вони.
Підтримка держави досить фрагментарна і вона не охоплює все те, що необхідно.
В такому колі родини дізнаються більше інформації, вони надихаються історіями один одного. Це і дає їм сили рухатися далі. Хоча це лише одна частина проблеми, з якими стикаються родини. Тому що в нас дійсно дуже важко знайти якісь відповіді.
І родини буквально шукають всю інформацію і всі відповіді самотужки по телеграм-каналах, по всяких російських сайтах, аби знайти хоча б якісь фото, відео, фрагменти, якусь новину, згадку про свого рідного.
І підтримка у нас є, звісно, з боку держави, але, на мою думку, вона досить фрагментарна і вона не охоплює все те, що необхідно.
«Відрізані кінцівки, вигадані діагнози»
– Ви чули багато історій з полону від родин, і від безпосередньо полонених, які повертаються, ви залучені до акцій, як і всередині України, так і міжнародних організацій. Розкажіть, на вашу думку, що основне мають знати не лише в Україні, а і за кордоном, про те, якою є Росія в цьому питанні?
Таке знущання, таке звірство, і вони ставляться по-звірськи навіть один до одного
– Тут важко мені багато щось сказати, тому що мені на думку йде лише одне слово, яке сказав батько після повернення.
Каже: «Там – гестапо». Вони кажуть щось про нас, а там дійсно гестапо (таємна поліція гітлерівського Рейху, відома катуванням людей – ред.) і навіть гірше, тому що те, що роблять там, ну, такого, мабуть, навіть у часи Другої світової не було.
Таке знущання, таке звірство, і вони ставляться по-звірськи навіть один до одного. В них немає абсолютно нічого людського.
Дивіться, в якому стані повертаються з полону: закатовані, відрізають кінцівки, аби приховати наслідки тортур, пишуть діагнози вигадані для того, щоб знову ж приховати наслідки власних тортур.
І це, мабуть, головне, що показує обличчя Росії, вони не готові до цивілізованого світу і до будь-яких діалогів. Ми це бачимо вже котрий рік, на жаль. А наші люди в полоні там це ще й відчувають на собі.
Відгук за кордоном
– А чи чують у вас на закордонних акціях, чи змінюється ось ця реакція на тему полону в інших країнах світу? Чи складно організовувати цю діяльність за кордоном? Чи готові там на такі теми дивитися?
– Насправді, спочатку було дуже складно, тому що ніхто не робив це масштабно, а ми на другу річницю полону вирішили, що голос полонених має лунати звідусіль.
І саме так з'явилася така ідея зробити проєкт Voice of Captives. Ми починали з соцмереж.
Ми писали в соцмережах, ми писали офіційні звернення і паралельно в соцмережах звертались до різних організацій.
Дякувати Богу, дуже багато людей відгукнулося, українців, тому що так здається, що лише в Україні родини полонених, а вони є всюди, вони є по всьому світу, їх небагато, але вони є.
Ті люди, які переїхали з окупованих територій і наразі проживають за кордоном, вони також дуже активно підтримують.
На мою думку, дійсно, це важливо робити за кордоном, тому що там дійсно є поступова реакція. Вона не така швидка, як би нам хотілось. Вона не така стала, сильна й активна, як би нам хотілось. Проте вона є.
Зокрема минулого року була прийнята реформа в ПАРЄ щодо військовополонених і безвісти зниклих, на сьогодні ми бачимо, що Європарламент також закликає Росію повертати полонених та безвісти зниклих.
Такі історії – це дійсно маленькі перемоги
Я вірю в це, що з такими суспільними колективними діями українці по всьому світу зможуть допомогти визволити наших людей з полону і знайти безвісти зниклих.
Після повернення мого батька мама хлопчика, який у 19 років вже був в Маріуполі і три роки про нього взагалі нічого не було чути, зараз вона отримує перші новини, що його бачили. Такі історії – це дійсно маленькі перемоги, коли наші люди знаходяться і ми віримо, що вони повернуться додому живими.
– На вашу думку, чи потрібен розголос про умови і те що відбувається у полоні з українцями? Бо є різні думки з цього приводу.
– Із розголосом треба бути обережними. Тому що це дуже чутлива тема. Щось зайве скажеш, це дійсно можна нашкодити.
Якщо підходити до цієї теми, системно, думати, то розголос він корисний.
Із розголосом треба бути обережними
Так ми бачимо на прикладі тієї ж Мар'яни Чечелюк. Це дуже яскравий приклад, тому що її фото були всюди за кордоном. І її мама також зверталась до нас, просила, щоб ми долучили фото на акції. І я скажу відверто, на той момент ми боялися.
Ми також спиралися на цю думку, що краще точково на людину не звертати увагу, тобто ми говоримо загалом про всіх, а точково на людину не будемо.
Після того як я спілкувалася з колегами з різних наших організацій – ЗМІНА, МІПЛ, ми прийшли до такої думки, що все індивідуально.
Якщо це якийсь офіцер або розвідник, то звісно казати з перших днів, що він потрапив в полон, буде дуже-дуже неправильно і це може йому нашкодити.
Якщо просто ти шукаєш людину без вказання його посади, кваліфікації, в такому форматі, на мою думку, в публічному просторі можна це робити. Але без конкретики, яка в нього посада, яке в нього звання, чим він займався який в нього позивний.
Тобто ці деталі, якщо вони відомі родині, то краще ці деталі передавати спецслужбам, а не розголошувати їх публічно.
«Маємо бути готовими до повернення полонених»
– Що важливо для людини, яка повертається з полону? Яку атмосферу потрібно створити? Як комунікувати? На що звертати увагу?
– Вони всі як діти, тому з ними потрібно дуже бути уважними. Їм все потрібно говорити, вони все хочуть, їм все подобається, вони всьому щасливі, але з ними потрібно бути уважними.
головне – любов, спокій
Вони, як діти, щедрі. Це важко описати словами, чесно. Це дуже важко описати, тому що, мабуть, їм головне – любов, спокій.
– Ваш батько повернувся, але ви продовжуєте займатися громадською діяльністю. Що наразі вас мотивує?
– У нас досі, на жаль, ще є люди в полоні, наші люди в полоні, і ми маємо робити все можливе, поки всі не повернуться.
Це дуже важливо, щоб повернулися всі наші хлопці, які живі, так і на жаль вже неживі також. Тому що вони мають бути достойно поховані на своїй рідній землі і з усіма почестями вдома.
Тому ми готові до боротьби, до повернення всіх, до перемоги, тому що це вже наше життя і повернутися просто до цивільного життя, яким я жила три роки тому, я вже точно не зможу.
– Що потрібно нам, як суспільство, робити, щоб ще більше перевертати увагу до цієї теми?
– Нам як суспільству потрібно бути готовими, в принципі, їх зустрічати. Потрібно адаптувати абсолютно все до зустрічі ветеранів, включаючи тих, які втрачають кінцівки в першу чергу.
Тобто, у нас має бути інклюзивність в усіх містах, а не лише в обласних центрах. У нас мають бути усюди інформативні флаєри для таких людей, тому що вони ще довго будуть вливатися в суспільство.
Вони ще довго будуть вливатися в суспільство
Якщо хлопцям, які молодші, можливо, буде легше, швидше це даватися, то ті, хто віком 45-50, вони дуже повільно це будуть робити. Я вже це бачу на своєму досвіді.
Навіть ті, хто гіперактивні, які намагаються всім допомогти, вони потребують нашої опіки. За ці три роки вони відвикли навіть мати з собою речі.
Мені батько віддавав речі, каже: «Це зайве. У мене є от одна футболка, одні штани, мені достатньо». Я розумію, що відповідальність у людини за ці три роки, навіть за речі свої, вона відпала.
Тобто він звик, що у нього має бути все по мінімуму. Щось зайве носити вони не хочуть, не можуть, бо не звикли за ці три роки.
Ми, мабуть, як соціум і всі, хто чекає, ми маємо продовжувати, робити розголос. Це найголовніше.
Наші політики мають змінювати нашу законодавчу систему, в тому числі звернути увагу, що у нас досі перебування в полоні рахується один рік за один рік.
У той час, як хлопці на фронті, їм рахується стаж збільшений, а перебування в полоні рахується так само, якби він знаходився в тилу. І це не є нормальним. Дуже багато ще проблем, які мають вирішити наші можновладці.
Мають поступово адаптувати і лікарні, і законодавчу систему під тих, хто повертається, і під їхні родини. Тому що це, в принципі, наше майбутнє. Це ті люди, які повернуться і будуть відбудовувати цю країну. Тому ми маємо бути готовими їх зустрічати гідно.
– Що б ви хотіли сказати сім'ям, які досі чекають своїх рідних з російського полону?
– Не здавайтеся, вірте!
І якщо потрібна допомога, ми на зв'язку. Ми завжди чим можемо, тим допоможемо, з ким можемо, з тим сконтактуємо.
І головне не здавайтеся, тому що навіть в день свого обміну, який настав, я не вірила, що цей день відбувся. Багато активістів готові допомогти і головне вірте, тримайтеся, не втрачайте надію.
Україна й Росія провели черговий обмін військовополоненими 4 липня.
2 червня делегації України і РФ домовилися у Стамбулі про нові обміни полоненими. Як повідомив міністр оборони Рустем Умєров, є домовленість зосередитися на конкретних категоріях, а не на цифрах: про обмін «всіх на всіх» важкопоранених і тяжкохворих військовополонених, друга категорія –це молоді солдати, яким від 18 до 25 років.Також була домовленість про повернення 6000 тіл загиблих солдатів.
Форум