За неї сперечалися. За неї ризикували кар’єрою. Часом втрачали життя. За неї ще задовго до 1991 року виходили на площі, знаючи, що за кілька годин можуть опинитися в кабінеті КДБ.
Для покоління, яке народилося вже згодом, серпень 1991-го часто виглядає як один день. День, коли Верховна Рада проголосувала за незалежність України, а на карті світу з’явилася нова держава.
Для Миколи Поровського одна доба 24 серпня складалася як цілий місяць. Із ночі, коли він писав проєкт постанови про підпорядкування українському парламенту військових частин, дислокованих на території України. Із телефонограм, якими Народний рух скликав до Києва тисячі своїх прихильників. Із величезного синьо-жовтого прапора, який у секретаріаті Руху розгладжували праскою перед тим, як винести до Верховної Ради. Із переговорів з комуністами, від яких залежало голосування. Із хвилини, коли після ухвалення Акта незалежності в сесійній залі вперше зазвучало «Ще не вмерла України».
Через 35 років після тих подій ми говоримо не лише про день, коли Україна стала незалежною. Ми говоримо про те, як ця незалежність народжувалася в парламентських суперечках, як її довелося виборювати в перші роки державності, чому Росія так і не змирилася з існуванням України.
У цій розмові Микола Поровський – один із засновників Народного руху України, народний депутат трьох скликань, учасник проголошення незалежності, а згодом офіцер Збройних сили України – згадує події, свідком і безпосереднім учасником яких був сам.
Наприкінці 1980-х Микола Поровський був серед співзасновників Народного руху України, згодом – народним депутатом Верховної Ради першого скликання, а 24 серпня 1991 року – безпосереднім учасником історичного засідання парламенту, на якому було проголошено Акт незалежності України.
Коли у 2014 році Росія розпочала війну проти України, Поровський добровільно долучився до війська. Спочатку служив у 44-й окремій артилерійській бригаді, згодом – у 3-му окремому полку спеціального призначення, а пізніше працював у Генеральному штабі Збройних сил України, займаючись воєнно-ідеологічною підготовкою військових.
24 серпня 1991-го – день проголошення незалежності
Вночі Микола Поровський дописував проєкт постанови про підпорядкування Збройних сил, розташованих на території України, Верховній Раді. Напередодні розіслав телефонограми до крайових організацій Народного руху із закликом негайно їхати до Києва. Десятки тисяч людей вирушили до столиці потягами й автобусами. Вранці він ще заїхав до Секретаріату Руху.
«Голова секретаріату Віктор Бурлаков, який уже чотири доби і днював, і ночував у Секретаріаті, організовуючи акції спротиву ГКЧП, у залі засідань розгладжував праскою складки тканини величезного синьо-жовтого прапора», – з усмішкою пригадує Микола Поровський. Тоді йому було 35 років.
Єдине доповнення: «Виходячи із смертельної небезпеки». Із цим погодилися, і Левко поніс реєструвати Акт незалежності
Далі його спогади переносяться вже до стін парламенту. За кілька хвилин до початку засідання у правому вестибюлі парламенту зібралися Левко Лук’яненко, Дмитро Павличко, Микола Поровський та ще кілька депутатів. Саме там востаннє перечитували текст Акта незалежності України.
«Левко Лук’яненко запросив нас, щоб вивірити підготовлений ним текст Акта незалежності. Він зачитав текст. Дмитро Павличко запропонував єдине доповнення: «Виходячи із смертельної небезпеки». Із цим погодилися, і Левко поніс реєструвати Акт незалежності».
Після цього почалося багатогодинне засідання. Голова Верховної Ради Леонід Кравчук, представники комуністичної більшості та Народної Ради виступали зі своїми доповідями. Але остаточне рішення ще не було визначеним. Навіть постанову про опечатування архівів після провалу путчу «ГКЧП» депутати тоді не змогли підтримати – забракло голосів.
Після виступів оголосили перерву. Саме тоді Поровський разом із Ігорем Юхновським пішов на переговори до комуністичної фракції – до кінозалу парламенту. Депутати зачитали комуністам звернення Народного руху. Пригадує, очікував суперечок, проте почув чітку відповідь першого секретаря Коростишівського райкому КПУ.
Тримаючи документ на коліні, вписав до нього формулювання, які пропонували комуністи
«Михайло Борейко сказав: «Якщо ви включите до цього документа гарантії комуністам і членам їхніх сімей, що не буде переслідувань і дискримінації комуністів, – ми всі підтримаємо незалежність». Я тут же, тримаючи документ на коліні, вписав до нього формулювання, які пропонували комуністи. Порозуміння було досягнуто».
Після перерви Верховна Рада повернулася до роботи. Кравчук поставив документи на голосування.
– «За» постанову – 321. Постанова прийнята.
А тоді настала черга документа, заради якого всі зібралися.
– «За» – 346. Приймається.
Таким чином постанова і Акт незалежності України ухвалені конституційною більшістю. Поровський зізнається: саме наступні хвилини запам’яталися найбільше.
«В цю мить із радіодинаміків Верховної Ради урочисто зазвучала пісня волі «Ще не вмерла України». Всі депутати підвелися і підхопили слова майбутнього Державного Гімну. Багато хто витирав з очей сльози. Це була історична мить, задля якої варто було прожити життя».
Невдовзі від Софійського майдану до парламенту принесли величезне синьо-жовте полотнище, яке перед тим освятив єпископ Володимир (Романюк).
«Процесія передала прапор нам, народним депутатам. Всі ми клякнули на коліна і поцілували край знамена. Я тримав правий край прапора, а протилежний його кінець ніс В’ячеслав Чорновіл. Ми рушили із знаменом до Верховної Ради».
Останнє, пригадує Микола Поровський, як усі співали, як плакали. І як над парламентом замайорів синьо-жовтий стяг.
Держава, валюта, податки
Ейфорія тривала недовго. Незалежність була проголошена. Але державу ще потрібно було створити буквально з нуля. Поки це була незалежність без власної валюти, без податкової системи, без армії, яка підпорядковувалася би Києву, а не Москві. За святковими кадрами 24 серпня почалася менш помітна, але не менш складна боротьба – за те, щоб нова держава могла існувати.
Не стало мила, шкарпеток, одягу і, звісно, продуктів харчування – бо їх цілими потягами вивозили до Росії
«Це стало зрозуміло за кілька місяців після проголошення незалежності. У Москві друкували на папері емісійні рублі, і за них росіяни в Україні купували конкретні товари. Для потреб України готівки для виплат, звісно, не вистачало. В умовах товарного дефіциту це просто позбавляло жителів України можливості купувати найнеобхідніше. У магазинах не стало мила, шкарпеток, одягу і, звісно, продуктів харчування – бо їх цілими потягами вивозили до Росії».
Створити власну українську грошову одиницю і систему грошового обігу водночас було непросто, пригадує Поровський. Тимчасово запровадили купонокарбованці.
Втім гроші були лише частиною проблем.
«Держава має не лише «роздавати» гроші у вигляді бюджетних призначень, зарплат і пенсій, а й збирати їх у вигляді податків. Ні відповідного законодавства, ні системи збору податків і контролю за їх збором в Україні тоді не було. Не було податкової, митної служби – усе це довелося терміново створювати. Тоді ми отримали урок, що проголосити незалежність значно легше, ніж створити всі необхідні державні структури і забезпечити їх функціонування».
«Росія не змирилася з українською незалежністю»
Після перших років становлення держави перед Україною постало й інше випробування. Незалежність уже була проголошена й міжнародно визнана, але Кремль, переконаний Поровський, так і не прийняв її по-справжньому. Для нього це стало очевидно не одразу, адже спершу Росія почала діяти не танками, а економічними важелями.
«Розпочався економічний тиск на Україну і встановлення ціни на газ для України вищої, ніж для країн Європи. Україна витримала енергетичний шантаж за рахунок енергоощадливості, запровадження енергозберігаючих технологій, переведення значної кількості котелень і технологій із газу на власне вугілля, використання доменного, сланцевого газу, газу власного видобутку, відходів деревини і так далі».
Коли ж, говорить він, газовим шантажем поставити Україну на коліна не вдалося, Кремль змінив тактику.
«Коли Росії не вдалося затягнути енергетично-газову петлю на шиї української економіки, розпочалася митна війна – обмеження доступу українських товарів на російський ринок, зокрема сирів, м’ясо-молочної продукції, начебто через невідповідність санітарним нормам. Потім було ще й обмеження щодо транзиту українських товарів через територію Росії».
Після економічного тиску настав етап відкритих територіальних претензій.
«Уже не дзвіночок, а дзвін війни, яка наближається, – це були події на острові Тузла, де росіяни, створюючи штучний насип до острова, вирішили змінити статус Керченської протоки».
Тому, каже він, російсько-українська війна і повномасштабне вторгнення не стало для нього несподіванкою.
«Армію скорочували не від хорошого життя»
Чи можна було уникнути того, що сталося з армією у 1990-х? Сьогодні це питання часто звучить разом зі ще одним: чи не була помилкою відмова від ядерної зброї? Поровський переконаний: оцінювати ті рішення потрібно, виходячи з реалій того часу. У 90-х роках в Україні вирувала інфляція, зарплати й пенсії затримували на місяці. Через відсутність ладу в державі утримувати й фінансувати таку армію було складно.
Молода держава отримала величезний військовий механізм, який просто не могла утримувати
«Україна у спадок від СРСР отримала майже мільйонне за чисельністю військове угруповання. Майже дві третини військовослужбовців були не українці, однак значна їх частина не бажала залишати Україну і хотіла продовжити службу вже у Збройних силах України. Водночас молода держава отримала величезний військовий механізм, який просто не могла утримувати. Парламент встановив чисельність ЗСУ – 450 тисяч військових».
Крім того, Україна була зобов’язана виконувати міжнародні договори про скорочення звичайних озброєнь.
Не менш категорично Поровський відповідає і на дискусію про ядерну зброю.
«Це фантазії некомпетентних людей або політичних спекулянтів. Питання позбавлення України ядерної зброї було вирішено між США і Російською Федерацією. Навіть якби Україна залишила ракети, пускова кнопка до 174 ракет із ядерними боєголовками була у Москві – у «ядерному чемоданчику» президента Єльцина».
Коди доступу теж були у Москві, а шахтно-пускові установки обслуговували військовослужбовці, підпорядковані російському командуванню. Була ситуація, коли частина ядерних боєголовок почала нагріватися. Це загрожувало їх руйнуванням, а можливо й вибухом. У екстреному порядку було погоджено питання відправки їх до Росії».
Водночас він визнає іншу, значно серйознішу помилку української влади наступних років: системний розпродаж запасів зброї, танків, літаків, вертольотів і боєприпасів. «Грабіжницька», на його думку утилізація ракет і снарядів послаблювали обороноздатність, а отже – і незалежність країни.
«Ми думали, що світ чекає нас із розпростертими обіймами»
Після трьох десятиліть незалежності Поровський говорить не лише про рішення, які були правильними, а й про ілюзії, які, на його думку, дорого коштували Україні. Найбільшою з них він називає віру в те, що незалежності самої по собі достатньо.
«Перше: ми думали, нібито світ чекає Україну із розпростертими обіймами. І друге: вірили, що із Росією можна мати добросусідські стосунки».
Не менш критично він оцінює й політичний розвиток держави. На запитання, чи був момент, коли Україна звернула не тим шляхом, відповідає без вагань:
Наївність значної частини громадян України зумовила те, що президент Янукович спробував розвернути Україну
«Не тим шляхом Україна пішла від моменту вибору президентом України Януковича. Безвідповідальність виборців, відсутність українодержавницького світогляду, проросійськість та політична наївність значної частини громадян України зумовила те, що президент Янукович спробував розвернути Україну із проєвропейського курсу на проросійський. Що із того вийшло – відомо».
Водночас він визнає: українська державність формувалася непросто.
«В Україні за 35 років незалежності вдалося сформувати стійку державницьку політичну традицію. На перешкоді були тотальна русифікація українців, насадження російсько-імперських стереотипів, а також деякі особливості ментальності українського народу – передусім анархічний індивідуалізм, брак дисципліни й організованості».
Не лише в сесійній залі
Через 23 роки після того історичного голосування він знову став до строю – вже у військовій формі. Після окупації Криму та початку війни на Донбасі колишній народний депутат, який свого часу голосував за Акт проголошення незалежності, почав відстоювати її на полі бою. На той момент Миколі Поровському було 58 років.
«У подіях на Євромайдані я брав активну участь. Після того, як Росія окупувала Крим та частину Донбасу, я із трибуни Євромайдану звернувся до людей із закликом долучитися до оборони територіальної цілісності України і незалежності держави. Звісно, й сам не міг залишатися осторонь. Незважаючи на те, що за віком був знятий як офіцер із військового обліку, все ж продовжував вперто «атакувати» Печерський військкомат».
Поровського направили до 44-ї окремої артилерійської бригади, яка тоді лише формувалася на Яворівському полігоні. Перші тижні, пригадує він, були схожі радше на волонтерський штаб, ніж на повноцінну військову частину.
«Бригаді потрібні були комп’ютери, канцелярське приладдя, телевізори, запасні частини до автомобілів, бронежилети і, звісно, прапори. Мій автомобіль ВАЗ «дев’ятка» три тижні був єдиним транспортним засобом у бригаді, аж поки отримали автомобілі й тягачі».
У жовтні 2014 року його перевели з 44-ї артилерійської бригади до 3-го полку спецназу на посаду заступника командира полку по роботі з особовим складом. У війську чоловік був до 2016-го, доки йому не виповнилося 60 років.
Незалежність ніколи не буває завершеною
За 35 років Україна пережила революції, економічні кризи, російську агресію, повномасштабну війну. Але, переконаний Микола Поровський, головний висновок цих десятиліть полягає в іншому: незалежність не є подією, яка одного разу відбулася і більше не потребує захисту.
«Поколінню тих, хто зараз захищає Україну і народився вже після проголошення незалежності, моє покоління передало найвищу цінність – Українську державу. Тепер уже настала їх відповідальність за українську державність. Завершення боротьби за незалежність ніколи не буде, як і не припиняться посягання інших держав і народів на незалежність України».
Саме тому, каже він, перемога у війні, вступ до НАТО та Європейського Союзу – це надзвичайно важливі цілі. Але вони не стануть фінальною крапкою. Незалежність – не документ, ухвалений парламентом 24 серпня 1991 року. І не дата в календарі. Це, зауважує Микола Поровськ, щоденний вибір держави, яка вже заплатила за своє право існувати надто високу ціну.
Референдум 1991 року про незалежність України і розпад СРСР (архівні фото)
Форум