(Рубрика «Точка зору»)
Те, що українці розбудовували Російську імперію, а також російську культуру, річ добре відома. Провідним ідеологом цієї імперії в часи її становлення був українець Феофан Прокопович. Певні зусилля для її становлення доклав Іван Мазепа – правда, потім він підняв повстання проти Петра Першого.
Можна назвати велику шеренгу вищих чиновників, полководців Російської імперії, які за походженням були українцями. Навіть останній голова російської держдуми царських часів Михайло Родзянко був таким. Сам себе іменував малоросіянином.
Подібного вистачало і в часи Радянського Союзу, та у нинішній Російській Федерації.
Або візьмемо провідних представників російської літератури, Миколу Гоголя, Федора Достоєвського, Антона Чехова, нобелівських лауреатів Івана Буніна й Олександра Солженіцина – всі вони за походженням українці чи напівукраїнці.
Не лише будували імперію, але й бунтували
Проте чомусь забувається, що українці не лише будували російську державність, а й бунтували проти неї.
Наприклад, найбільш знані повстанці в Росії в часи Раннього Модерну – Степан Разін (1630-1671) та Омелян Пугачов (1742-1775) – теж мали українське походження.
Їх називають донськими козаками. Це так. Але на Донщині жило чимало українців. І Разін, і Пугачов походять із станиці Зимовійської. Це було українське поселення. Й за своїм етнічним походженням ці ватажки були українцями.
Досить добре відома їхня діяльність як повстанців. Але виникає питання, чи випадково, що головними бунтівниками ранньомодерної Московії-Росії стали українці?
Очевидно, саме вільнолюбство, притаманне українцям, штовхало їх на такі дії. До речі, на цю ментальну рису українців, яка відрізняє їх від росіян, говорив Микола Костомаров у своїй праці «Дві руські народності».
Лебідь — Мазепа, який не відбувся
Таких бунтарів маємо і в сучасній Росії. Один з них – Олександр Лебідь. Правда, він не стільки на Разіна й Пугачова подібний, скільки на Івана Мазепу. Як і той, спочатку служив імперії, а потім збунтувався.
Батько Олександра Лебідя із України, з Сумщини, який опинився на Донщині, в Новочеркаську.
Сам же Олександр Лебідь у червні 1962 року, коли йому було дванадцять років, бачив, як радянська влада розстрілювала демонстрантів на площі в Новочеркаську.
Однак, незважаючи на побачене у дитинстві, а можливо саме через це, Олександр Лебідь справно служив радянській владі, а потім – і російській.
Із листопада 1981 року був на війні в Афганістані.
У квітні 1989 року Лебідь, як командир 106-ї повітряно-десантної дивізії, придушував демонстрації в Тбілісі. У січні 1990 року десантники Лебедя стріляли в демонстрантів у місті Баку.
Однак 20 серпня 1991 року цей генерал перейшов на бік Бориса Єльцина, виступивши проти Державного комітету з надзвичайного стану (ГКЧП). Став одним із будівничих оновленої Російської імперії. Воював на Придністров’ї, в Чечні.
У 1996 році Лебідь балотувався на посаду російського президента. Але програв Борису Єльцину. Зате в 1998 році його тріумфально обрали губернатором багатого Красноярського краю.
Чи могли героя стількох воєн, чи то «операцій» (афганської, грузинської, азербайджанської, придністровської, чеченської), обрати російським президентом після Єльцина? Напевно…
Зрештою, за своїми поглядами Лебідь належав до імперців. Наприклад, вважав, що між росіянами й українцями немає ніякої різниці.
Однак російський істеблішмент не захотів робити на нього ставку. Навіщо їм харизматичний генерал? Ще й українець – не завжди прогнозований.
Лебідь сидів незадоволений у своєму Красноярському краї. Хто знає, чого від нього можна було чекати. Це могла бути альтернатива Володимиру Путіну. Так, у 1999 році незадовго перед обранням Путіна, який займав посаду голови уряду, пролунали вибухи в будинках у Москві, Волгодонську, Буйнакську, і була знайдена вибухівка в одному з житлових будинків у Рязані.
Ці вибухи посприяли створенню іміджу Путіна, як «борця з тероризмом», підняли його рейтинги і дозволили розв'язати Другу чеченську війну.
В цей час Олександр Лебідь заявив: він «майже впевнений», що за підриви відповідальна російська влада, яка спеціально організувала терористичні акти проти своїх громадян.
Однак Лебідю, на відміну від Мазепи, не вдалося «підняти повстання» проти Путіна.
28 квітня 2002 року його не стало. Офіційна версія – загибель у авіакатастрофі.
Мимоволі напрошується паралель ще з однією нещодавньою резонансною спробою бунту, коли очільник «вагнерівців» і довгі роки вірний прислужник Путіна – Євгеній Пригожин повів свої підрозділи на Москву. Загинув він, як Лебідь, в авіакатастрофі.
Навальний – сучасний Пугачов чи пропаща українська сила?
Олексій Навальний – не Олександр Лебідь.
Хоча дещо спільне між ними є. Принаймні, він по батьківській лінії, як і Лебідь, є українцем.
Батько його походить із села Залісся, що біля Чорнобиля. Зараз цей населений пункт не існує. Сам Навальний часто бував там, бо мав родичів в Україні. Ідентифікував себе як наполовину українця, наполовину росіянина (мати його росіянка).
Навальний також був «інфікований» бацилою російської імперськості. Вважав росіян і українців «одним народом», а Росію й Україною дуже схожими країнами. Але хіба не так вважало донедавна навіть велика кількість українців?
Але «українські гени» Навального спрацювали. В Росії, де встановився авторитарний режим Путіна, саме він став головним опозиціонером. При чому це була не опозиція, дозволена владою. То була «несистемна опозиція», представники якої вдавалися до неординарних кроків.
Не даремно знаний російський журналіст Михайло Зигарь назвав у своїй книзі «Вся кремлівська рать» Навального «інопланетянином», маючи на увазі те, що той відрізняється від інших російських політиків, котрі так чи інакше вписані в систему влади.
У нинішніх умовах, вдаючись до інформаційних технологій, Навальний зумів (хай і без надії на перемогу) підняти своєрідне повстання проти російського імперського режиму. За що і був знищений ним.
Чим не Омелян Пугачов ХХІ століття?!
В Україні реакція на смерть Навального не була однозначною. Адже за два роки розв'язаної Кремлем кровопролитної широкомасштабної війни і підтримки її громадянами Росії – в українському суспільстві все більше утверджується думка, що «хороших росіян» не буває.
Також Навальному не можуть пробачити фразу, що «Крим – не бутерброд», мовляв, його не можна передавати туди-сюди.
Так, справді, Навальний робив певні заяви щодо територій на пострадянському просторі, які окупувала Росія, які можна розцінити як проімперські. Однак потім він визнав, що був неправий.
Загалом Олексій Навальний засуджував все те, що останнім часом робила російська влада проти України. 24 лютого 2022 року Навальний різко виступив проти широкомасштабного російського вторгнення. На його думку, це вторгнення розпочали, щоб відвернути увагу громадян Росії від внутрішніх проблем і прикрити їхнє пограбування з боку влади.
Навальний змінив свою позицію щодо Криму та заявив, що Росія має визнати кордони України 1991 року:
«Які кордони України? Такі ж, як і Росії – міжнародно визнані, визначені у 1991 році. Ми, Росія, тоді їх також визнали. Ці кордони Росія має визнавати і нині. Тут нічого обговорювати. Майже всі кордони в світі випадкові та викликають чиєсь невдоволення. Але воювати за їхню зміну в XXI столітті не можна. Інакше світ зануриться в хаос»
Члени політичної партії Навального «Росія майбутнього» нині регулярно публікують у соцмережах Навального матеріали антивоєнного характеру.
Сама ж ця партія в Росії заборонена й оголошена «екстремістською організацією».
Чи зміг Олексій Навальний своєю діяльністю, і тепер вже фактом своєї загибелі у колонії в Ямалі (чим повторив долю багатьох українських в'язнів Кремля) розхитати путінський режим?
Поки цього не видно.
Але фактом є те, що Навальний точно не був у шерензі тих російських діячів українського походження, які розбудовували російську імперськість.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Форум