70 років тому, 16 серпня 1954 року, з Мюнхена вийшла в етер перша передача Української служби Радіо Свобода, на той час радіостанція мала назву Радіо Визволення. Тоді редакція в Мюнхені вперше звернулась до української авдиторії по всьому світу, і зокрема – всередині СРСР, який від решти планети відділяла залізна завіса, цензура і «глушилки». З нагоди 70-річного ювілею Радіо Свобода друкує спогади співробітників української служби, які розповідають про своє бачення історії редакції.

Наталія Чурікова під псевдонімом Марія Щур працювала на Радіо Свобода понад чверть століття як автор і редактор, тренер. Почала свій шлях у редакції в той час, коли офіс переїжджав з Мюнхена до Праги у 1995-му. Основні теми, якими цікавилася – економіка, релігія, культура, історія.

Початок роботи на Радіо Свобода

На Радіо Свобода я прийшла після закінчення економічного факультету Центральноєвропейського університету в Празі. Там навчалася на магістерській програмі, закінчивши в Києві факультет романо-германської філології.

У Празі працювала з Project Syndicate, створеного за сприяння Фонду Сороса для поширення статей світових лідерів думок, де перекладала для українських видань статті впливових закордонних авторів.

Це був той час, коли радіо переїжджало з Мюнхена до Праги. Оскільки багато колег хотіли залишитися в Мюнхені, то в Празі були вакансії для молодих журналістів.

Так, маючи вже певний досвід, знання мов та економіки, почала працювати на радіо.

Я хотіла працювати в журналістиці, але економіка мене також цікавила. Це було щось нове для всіх. Середина 90-х років, тільки розпався Радянський Союз, Україна здобула незалежність. Було мало економістів, які розбиралися в не плановій економіці, а в економіці капіталізму. Мені хотілося про це більше дізнатися. І навчання допомогло в дуже багатьох речах, зокрема і в тому, щоби навчитися писати, не лише англійською мовою, а взагалі – викладати логічно думки.

Роль редакції у Празі та Україна у світовому контексті

У той час Українська служба Радіо Свобода була розділена на кілька частин. Деякі люди працювали в Києві, частина в Празі, а дехто в Америці – у нас було кілька кореспондентів у Вашингтоні, Нью-Йорку.

Офіс у Чехії, де працювало з десяток людей, давав можливість подивитися на речі трошки збоку. Інколи, коли ти є в самому процесі, тобі не зовсім зрозуміла загальна картина. Тому мати редактора в Празі допомагало виставити правильну оптику на багато речей і бачити зв'язки зі світом, що було дуже важливо для країни, яка вийшла з ізоляції, що тривала кілька десятиліть.

Україна залишалася на той момент провінційною державою, не мала багато зв'язків із закордонними редакціями, журналістами. Це все з'явилося набагато пізніше.

Роль Праги була важливою ще в тому, що люди там говорили різними мовами, читали іншомовні видання, дивилися іншомовні телевізійні передачі, слухали радіо, тобто мали достатньо широкий діапазон джерел для того, щоби могти вписати Україну в загальносвітовий контекст.

На той час Радіо Свобода була однією з дуже небагатьох редакцій, яка мала оцей широкий погляд на світ. Те, що там працювали люди, які жили у вільному світі, люди з діаспори, також створювало додаткову оптику, тому що радянський досвід не дозволяв вийти за ці межі.

Треба було пожити, повчитися за кордоном, щоб побачити, як Україна вписувалася у світовий контекст. Деякі речі, які не були помітні зсередини або дуже небагатьом були помітні, ставали опуклими і зрозумілими, якщо на них дивитися ззовні.

Особливо, якщо дивився крізь призму західних видань, таких як Financial Times, наприклад. Я працювала кілька місяців у цьому медіа, мала можливість протягом пів року бути їхньою стипендіаткою. Погляд, який був з Лондона, чи з Брюсселя, чи з Франкфурта, де я працювала, дуже сильно відрізнявся від погляду зсередини країни.

Те, що нам здавалося важливим, у світовому контексті виявлялося дуже дрібним, і потрібно було переконувати їх, що це важливе питання.

Західний світ дивився на речі з російської оптики – про Україну майже не було позитивних історій, незалежність України здавалася їм зайвою, формувався образ України як слабкорозвиненої, корумпованої країни. Цей погляд змінюється, але великою мірою продовжується й до сьогоднішнього дня. Тому було важливо, щоб цей двосторонній рух розвивався, щоб журналісти західних витань більше бачили Україну, а українські журналісти більше бачили, як працюють західні редакції і могли вплинути на їхнє бачення України.

Радіо Свобода попереджало про загрози з боку Росії

У редакції завжди велику увагу приділяли висвітленню справжньої української історії. Але Радіо Свобода було також важливим, щоб показати українцям не тільки правдиве минуле, а й ті небезпеки, які формувалися вже на той момент всередині самої України в стосунках з Росією.

Я пригадую, в середині 90-х років на одній з конференцій Project Syndicate, з якими ми продовжували співпрацювати, я познайомилася з Сергієм Карагановим. Це кремлівський ідеолог, який тоді був одним з кремлівських «мислителів», з якими на Заході хотіли будувати стосунки. Вірили, що є освічені люди, які готові сприймати західний світ, говорити з ним однією мовою. Тоді вони намагалися зрозуміти російську точку зору, яка виглядала для них цілком легітимною, оскільки Росія стала в їхніх очах правонаступницею Радянського Союзу.

Інші держави, наприклад, Балтійські країни чи Україна, чи держави Центральної Азії були для них дуже мало зрозумілими, але треба сказати, що організатори проєкту ними цікавилися – вони запрошували до співпраці тодішні провідні газети з цих країн, намагалися включити їх до світового дискурсу.

З одного боку, Україна тоді не мала сильного голосу. З іншого, його і не готові були чути.

Навіть у кулуарних розмовах Караганов міг, наприклад, говорити, що Україна як держава – це непорозуміння, тимчасовий момент. Він просував цей посил, що Радянський Союз розвалився, але це ще не кінець історії, що Росія зараз набереться трохи сил і поверне все назад, включно з Балтійськими країнами. Колеги-журналісти з країн Балтії пояснювали, що вони роблять все для того, щоб цього ніколи не сталося і щоб їхні країни знову стали частиною західного світу, членами Європейського союзу і НАТО. Було дуже сумно, що українці у той час цих розмов не чули – не тому, що ми про це не повідомляли, а тому, що дали себе «заколисати» розмовами про різновекторну інтеграцію, про «близьке зарубіжжя». Цей термін за президента Леоніда Кучми сприймався некритично – журналісти просто повторювали.

Тоді, в кінці 90-х років, повторювали мантру влади про те, що країни Центральної Азії чи країни Кавказу є «близьким зарубіжжям», переймаючи москвоцентричний погляд на колишній СРСР. У пресі, на телебаченні, говорили, що, наприклад, Туркменистан чи Азербайджан, Вірменія, Киргизстан є близьким зарубіжжям України. Це була величезна небезпека, якої українці на той момент не усвідомлювали. Ми на Радіо Свобода говорили про це, робили матеріали, цілі програми, пояснюючи, що для України близьке зарубіжжя – це Словаччина, Угорщина, Чехія, Австрія, Німеччина, Польща, а ніяк не Казахстан.

Ми говорили тоді про те, що, якби українці більше знали про те, що відбувається в цих країнах, то їхня оптика також би змінювалася.

Якби українці розуміли, чому країни Східної Європи, Балтійські країни хочуть стати членами Європейського союзу і НАТО, то, я думаю, вони би були краще підготовлені до зміни російської політики щодо України. Якщо були би більше готові протистояти Росії, то Росія би розуміла, що Україна не буде членом оновленого Союзу, імперії, як вони це бачать у себе.

Радіо Свобода – одна з небагатьох радіостанцій, яка працювала над цими темами, і цього голосу, звичайно, не вистачало, тим більше тоді, коли скоротилася тривалість та поширення мовлення – з восьми годин на добу в національних масштабах до кількох нетривалих програм на окремих радіостанціях.

Це сталося через те, що редакція активно висвітлювала справу вбивства Георгія Ґонґадзе. Співпрацю з «Радіо Довіра» довелося перервати через те, що на радіостанцію натиснула адміністрація президента Кучми.

Довідка: «Радіо Довіра» перестало транслювати Радіо Свобода у лютому 2004 року, посилаючись на нову концепцію мовлення; керівництво Радіо Свобода і міжнародні журналістські організації натомість заявили, що це рішення політичне. У 2000 році тодішній директор Української редакції Роман Кучинський заявляв про сигнали, що висвітлення «касетного скандалу» з боку редакції дратує українську владу.

Після цього, звичайно, Радіо Свобода перестало впливати настільки сильно на український медіапростір. Тоді це означало зменшення чисто фізичного впливу. Вісім годин на добу змінилося на кілька годин на розпорошених радіостанціях по різних частинах України. Це дуже вплинуло і на команду, тому що всі розуміли, що менше годин означає менше програм, менше програм – менше людей. Через зменшення обсягу мовлення, настали певні обмеження. Разом з тим, Радіо Свобода продовжувало займатися тими темами, які вважали важливим для України.

Наприклад, Сергій Грабовський, який вів історичну рубрику, чи інший філософ Ігор Лосєв. Вони читали російські видання – наукові та популярні , стежили за інформаційним простором Росії, слухали російські медіа, і розуміли, що відбувається реванш, Росія будує міф нової імперії на міфі Другої світової війни, перемоги у Другій світовій війні, і що цей міф стане підривати незалежність України.

Про теми, над якими працювала

Я багато років працювала з темами національної ідентичності, історії, релігії. Я була авторкою та ведучою програми «Європа на з’язку», де ми говорили про те, які теми є спільними для українців і країн Східної Європи, взагалі Європи.

Розповідали, як, наприклад, Італія, Франція, чи і Велика Британія працювали з темами колоніалізму. Ці країни були імперіями і їм потрібно було усвідомити це і змінити свою свідомість, своє ставлення до свого минулого. Ми зараз бачимо, що цей процес ще не до кінця завершився, тому що для них набагато легше зрозуміти Росію як колишню імперію, ніж Україну, як колишню колонію. Але принаймні вони рухалися в цьому напрямку.

Для країн Східної Європи було важливо подолати економічні проблеми Радянського Союзу, планової економіки. Так само, як і Україні. Щоправда, їм було набагато легше згадати, як функціонує економіка в капіталістичному світі, бо він зберігався в пам’яті ще живого на той момент покоління, ще були власники, яким можна було повернути майно – будинки, компанії, сільськогосподарські угіддя.

Одним із найдраматичніших моментів у роботі для мене став Бухарестський саміт НАТО у 2008 році, проходив у колишньому палаці диктатора Чаушеску. Україна тоді не отримала Плану дій щодо членства в НАТО, дві країни тоді заблокували її зусилля. Це був поворотний момент, бо після цього вже влітку була війна Росії проти Грузії і багато оглядачів вважають, що це був результат того, що НАТО не мало чіткої позиції щодо цих країн.

Коли вже почалася війна, ми говорили про проблеми біженців, їхню інтеграцію.

Порівнювали, наприклад, ситуацію з Німеччиною, часи після Другої світової війни, коли до країни переселялися німці. Мало хто знає, що, наприклад, населення Німеччини після війни збільшилося саме за рахунок цієї еміграції, саме за рахунок тих німців, яких виселяли примусово з країн Східної Європи. Якщо ви дивилися на ситуацію, наприклад, з боку колишніх німецьких поселень, у дуже багатьох європейських країнах від півдня Європи і колишніх країн Югославії, Сходу, Чехії, Румунії, то для них це було просто виселення німців. А для Німеччини це було повернення, приїзд до країни людей, з якими вони ніколи в житті не жили в одній країні.

Ми розповідали про те, як ці люди, німці за національністю приїжджали до цілком нової для себе країни, як вони, маючи різні, наприклад, релігійні конфесії, мусили уживатися в інших місцях, в яких вони до того часу не жили. Це дуже сильно нагадувало ситуацію з біженцями зі сходу України, які відкривали для себе таким чином решту України.

Робота тренера і спогади про колег

У 2007-му близько року я працювала не лише в Празі, а була в Україні, їздила до Грузії, де ми проводили тренінги для регіональних журналістів. В Київ тоді приїжджали журналісти з українських регіонів, але також з Молдови, російського Татарстану, республік Північного Кавказу, Чечні.

Це були дуже цікаві зустрічі. Мені здається, що я вчилася від них не менше, ніж вони від мене. Наше спілкування відкривало мені очі на те, що відбувається в цих регіонах і в тих країнах, з яких приїжджали ці люди.

Пізніше того ж року я проводила тренінги для регіональних журналістів у Тбілісі, і туди приїжджали журналісти з Вірменії і Азербайджану.

На Радіо Свобода завжди був кістяк журналістів з почуттям місії.

Часто журналісти, які обирали для себе писати для Радіо Свобода, дуже свідомі були, що це видання не завжди буде добре сприйматися в їхній країні. Наприклад, в Азербайджані, де на той момент ще була така певна гра в демократію, принаймні йшлося про близькі стосунки із Заходом, вже тоді для журналістів було дуже мало простору, щоб чесно висвітлювати ті процеси, які там відбувалися. Уже йшла консолідація диктатури.

Якщо говорити про українських колег, то хочу згадати Сергія Грабовського і Ігоря Лосєва, які займалися, власне, просвітницькою роботою. Це було дуже важливою частиною місії Радіо Свобода.

Важливу роботу робила Оксана Пеленська – мистецтвознавиця зі Львова, вона тоді працювала в Празі і дуже добре знала історію мистецтва, українських митців, які загинули під час репресій, але також і тих митців, які виїхали за кордон і мали можливість творити у вільному світі, в Німеччині, в Канаді, в Америці.

Її матеріали завжди були дуже цікавими і відкривали те, про що на той момент, кінець 90-х років, початок 2000-х років в Україні було мало відомо. Це були дуже глибокі знання – вона працювала в архівах кількох країн – Чехії, Америки, Канади, складала довідники про українське образотворче мистецтво за кордоном.

Піcля Помаранчевої революції в редакцію, у Київське бюро Радіо Свобода прийшли нові люди, але для них було дуже важливе продовження цієї місії. Я не знаю навіть, чи вони сформулювали її, чи вони її просто відчули.

Наприклад, журналіст Андрій Баштовий, який проводив фактично на Майдані дні і ночі. (Андрій Баштовий прийшов на Радіо Свобода як студент-стажер, згодом розвивав фотоісторії і соціальні мережі редакції, у 2013 році перейшов на Громадське ТВ, у 2017 році очолив видання The Village Україна, у 2022 році мобілізувався до лав ЗСУ – ред.)

Було дуже приємно бачити людей настільки відданих цій місії донесення правди, пояснення її. Молоді люди, які виросли в незалежній Україні, для них радянська освіта і загальна атмосфера несвободи вже не були визначальними. Вони вийшли із цих лещат і далі рухалися і в професійному, і в моральному плані.

Взаємодія редакції у Києві та Празі

Понад 25 років особисто я пропрацювала в редакції у Празі.

Якщо говорити про колег, які поїхали працювати в Україну з Мюнхена, вони дуже радо хотіли і жити, і працювати в Україні. Це була мрія і, власне, робота і місія цілого їхнього життя. Наприклад, Ірина Халупа чи подружжя Іван і Ліна Гваті, Андрій Гайдамаха.

«Вільна Україна» для них була мрією, тим, з чим вони виросли з дитинства.

Ліна виїхала з Радянського Союзу, але ці інші троє народилися за кордоном, в українських родинах, які їх виховували в тому українському дусі, що Україна має стати вільною.

І тут ця їхня мрія, неочікувано для них самих, здійснюється. Тому поїздка в Україну – це для них було величезне щастя і, власне, здійснення цієї мрії, і можливість працювати для вільної України.

Була також можливість для колег приїхати працювати на кілька місяців з Києва до Праги. Для багатьох це насправді був перший виїзд за кордон. Потрібно було навіть просто вчитися тому, щоб спілкуватися з людьми, які не говорять з тобою однією мовою, чи трошки культурно відрізняються від тебе.

Я поїхала з України дуже молодою, мені було 22 роки. Коли я почала працювати на радіо, щось знала про Україну, але в силу свого віку не могла, наприклад, багато подорожувати, бачити її. Тому для мене повернення в Україну кожного разу – це було знову відкриття України.

Коли їздила у відпустку, подорожувала дуже багато: на схід, південь, північ, захід України. Це був дуже корисний досвід, тому що я могла дивитися на Україну вже маючи за собою певний досвід життя за кордоном і трошки іншу оптику, бачити і відчувати красу тих місць, тих людей, які були щирими, відкритими. Це те, що для українців здавалося цілком природним, нормальним явищем, але це не всюди зустрінеш. А в Україні це збереглося і від того відчуваєш величезну насолоду.

Робота після Радіо Свобода

Через кілька місяців після того, як я пішла з Радіо Свобода, почалася повномасштабна війна. Я жила в Празі і чехи хотіли допомогти, щоб вимушені переселенці почули, що їх хочуть бачити, допомогти їм.

Чеська приватна радіостанція запропонувала створити радіо для українців і шукала, хто би міг це зробити. Звернулися до мене. Я сказала, що вже планую їхати на «Голос Америки», але маю ще кілька місяців для того, щоби цей проєкт поставити на ноги, знайти людей, які будуть працювати. Допомогли кілька колег з Радіо Свободи, прийшли молоді журналісти, які в той час приїхали з України, хтось уже жив у Празі, і ми тоді розпочали це нове радіо – «Радіо Україна», яке досі активно працює.

Пізніше я переїхала до Америки, до Вашингтону, де почала працювати на «Голосі Америки». Я продовжую працювати з темами, які цікавили мене і раніше: культура, історія, релігія.

Якщо підсумувати та узагальнити, Радіо Свобода було величезною частиною мого життя. Це була і робота, і спілкування, і інтелектуальне зростання, і навчання. Можливість реалізації себе, не змінюючи своєї природи. Я була дуже співзвучна з тим, що робило радіо.

Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА