Микола Руденко (1920–2004) писав у своїх спогадах, що його посвята в дисиденти відбулася під час зустрічі з натхненником московських дисидентів академіком Андрієм Сахаровим. Їх познайомила у 1974 року дружина московського приятеля Миколи Руденка Зоя Крахмальникова, яка приятелювала з дружиною Андрія Сахарова Оленою Боннер. Під час зустрічі обговорювали працю Миколи Руденка «Енергія прогресу», в якій він критикував марксистське вчення.

Тоді ж Миколі Руденку була запропонована вакансія у радянській Групі «Міжнародної амністії». Першим завданням, яке отримав український письменник, став переклад англійського тексту статуту цієї організації російською мовою. Цю справу Руденко доручив синам Валерію та Олегові, про що він написав у своїх спогадах.

Олесь Бердник також вступив до Групи. В березні 1975 року відбулися перші збори цієї Групи, а вже 18 квітня Микола Руденко був заарештований, але звільнений як учасник війни під час слідства.

1 серпня 1975 року СРСР підписав Заключний Акт Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. На цій нараді СРСР домігся остаточного визнання післявоєнних кордонів у Європі. В обмін на це радянські представники дали обіцянку виконувати пункти гуманітарних статей Заключного Акту, які, зокрема, передбачали недопустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Опублікування тексту цього документа у радянській пресі викликало новий сплеск активності дисидентського руху в СРСР і, зокрема, в Україні. Зброєю дисидентів стала гласність.

(Відео Радіо Свобода 2016 року, приурочене до, на той час, 40-річчя від створення Української Гельсінської групи)

Наприкінці 1975 року, перебуваючи у психоневрологічному госпіталі для інвалідів війни в Пущі-Водиці, Микола Руденко познайомився з Оксаною Мешко, яка привезла йому лист від генерала Петра Григоренка. В листі йшла мова про те, що священник Дмитро Дудко прочитав у самвидаві першу частину «Економічних монологів» («Прощай, Марксе») Руденка і показав її Григоренкові. Останній просив Миколу Руденка завітати до нього у Москві.

У вересні 1976 року Петро і Зінаїда Григоренки гостювали у Миколи та Раїси Руденків у Києві. Увесь час за ними стежили таємні агенти московського та київського управлінь КДБ. Григоренко написав передмову до «Економічних монологів» Миколи Руденка.

Наприкінці жовтня 1976 року Оксана Мешко, Олесь Бердник та Микола Руденко зустрілися у будинку Мешко на Вітряних горах (околиця Києва). Розмовляли про створення Української Гельсінської групи (УГГ).

«Так чи так, а ми, троє змовників, передчували: цієї миті народжується щось таке значне й непроминуще, що здатне стати початком новітнього руху за визволення України. Ні, ми ще не вірили, що доживемо до її визволення (це здавалося неможливим), але чітко розуміли: самотні не залишимося, за нами підуть інші – підуть у тюрми й на сибірське заслання, – отже розпочате нами не загубиться в гомоні української історії…» – писав у спогадах Микола Руденко.

9 листопада 1976 року на квартирі Олександра Гінзбурга (де містився оперативний пункт Московської Гельсінської групи) Микола Руденко заявив про створення Української Гельсінської групи, а 11 листопада було оприлюднено повідомлення про її створення за підписами Миколи Руденка і Петра Григоренка.

Окрім них, членами-засновниками Групи стали Олесь Бердник, Оксана Мешко, Левко Лук’яненко, Ніна Строката, Іван Кандиба, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Олекса Тихий.

Першим документом, підготовленим УГГ, була Декларація, в якій окреслювалися завдання і напрями її діяльності. Група ставила за мету активно сприяти виконанню гуманітарних статей Заключного Акта Гельсінської наради, добиватися того, щоб в основу взаємовідносин особи і держави були покладені принципи Декларації прав людини; вимагати, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мали обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією (як суверенна держава – член ООН); домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних пресагентств для налагодження вільного обміну інформацією. УГГ вважала своїм головним завданням ознайомлення урядів країн-учасниць наради і західної громадськості з фактами порушень норм Загальної Декларації прав людини та гуманітарних статей Заключного Акта.

6 грудня 1976 року був виданий «Меморандум №1» за підписами всіх 10 членів УГГ. У ньому йшлося про Голодомор 1932–1933 років, репресії 1930-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників тощо. Підкреслювалося, що після Гельсінської наради становище в Україні щодо прав людини не змінилося. На підтвердження цього додавався список українських політв’язнів (понад 100 осіб). Наводилися приклади тотального стеження КДБ за громадянами, використання психіатрії з репресивною метою.

Українська редакція Радіо Свобода розповідала про кожного із членів Групи, в ефірі звучали поеми і вірші Миколи Руденка.

СРСР поставився до своїх зобов’язань щодо прав людини традиційно – не виконав їх і розпочалися переслідування дисидентів з боку влади. 20 січня 1977 року відбулося засідання Політбюро ЦК КПРС, на якому було розглянуто записку голови КДБ СРСР Юрія Андропова та Генерального прокурора СРСР Романа Руденка «Про заходи для припинення злочинної діяльності Орлова, Гінзбурга, Руденка та Венцлови». Щодо Миколи Руденка було ухвалене рішення: «Руденка М. Д., який проживає в Києві, заарештувати й притягти до карної відповідальності за ст. 62 Кримінального кодексу УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда»)…»

5 лютого 1977 року були заарештовані Микола Руденко і Олекса Тихий, а 23 квітня – Микола Матусевич та Мирослав Маринович. Олексу Тихого було засуджено до 10 років таборів і 5 років заслання, інших трьох членів Групи – до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. У грудні 1977 року заарештували Левка Лук’яненка. Він отримав 10 років таборів і 5 років заслання.

31 липня 1978 року голова Головліту УРСР Михайло Позняков видав наказ, згідно з яким із бібліотек загального користування та книготорговельної мережі вилучалися усі твори Миколи Руденка (17 назв).

У 1978 році відкрилося Закордонне представництво УГГ. У США (Нью-Йорк) її представляв Петро Григоренко, в Європі (Париж) – на прохання Миколи Руденка – Леонід Плющ, який у 1976 року виїхав до Франції.

У листі до Леоніда Плюща від 19 вересня 1976 року Микола Руденко писав: «… Світ поки що не дуже цікавиться Україною – треба його ворушити. І Ви, Леоніде, …, багато – дуже багато! – можете для цього зробити. Я глибоко певен, що це відповідає Вашим духовним потребам…».

До них приєдналася Надія Світлична. Вони усі троє взяли участь у сесії Комісії прав людини у ролі коментаторів під час Третього Світового конгресу вільних українців, який відбувся 23–26 листопада 1978 року в готелі «Амерікана» у Нью-Йорку (США), про що повідомляв на своїх шпальтах український щоденник «Свобода».

Закордонне представництво УГГ випускало періодичне видання «Вісник репресій в Україні» (1980–1985 роки) українською і англійською мовами, редактором-упорядником якого була Надія Світлична.

У 1979 році до Групи вступив важко хворий Василь Стус, який нещодавно повернувся з ув’язнення. На особисте прохання Оксани Мешко він офіційно взяв на себе керівництво Групою, а 14 травня 1980 року був заарештований. Отримав 10 років таборів і 5 років заслання. Для нього цей вирок став смертним, як і для інших дисидентів (Юрія Литвина, Валерія Марченка, Олекси Тихого).

У жовтні 1980 року заарештували 75-річну Оксану Мешко, а у березні 1981 року останнього члена УГГ, який ще перебував на волі – Івана Кандибу, в липні цього ж року його засудили до 10 років таборів і 5 років заслання.

21 лютого 1987 року помер Петро Григоренко. У цьому ж році Микола Руденко був звільнений.

У січні 1988 року він зі своєю дружиною Раїсою Руденко приїхали до США. Микола Руденко очолив Закордонне представництво УГГ, на базі якої 7 липня 1988 року було створено Українську Гельсінську спілку (УГС). У 1990 році Микола Руденко повернувся в Україну. З проголошенням незалежності України Закордонне представництво УГС завершило свою закордонну місію.

(Письменник, філософ, громадський діяч Микола Руденко народився 19 грудня 1920 року в селі Юр’ївка на Луганщині. Помер у Києві 1 квітня 2004 року)

Ганна Білорусець – вчитель історії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода