«Петлюра ‒ це людина нацистських поглядів! Антисеміт, який винищував євреїв під час війни» – так у
2017 році президент Росії Володимир Путін відреагував на встановлення в Україні пам’ятника
очільнику Української Народної Республіки Симону Петлюрі. Зробив це у своїй звичній маніпулятивній
манері. Але водночас продовжив традиційний європейський стереотип про «Петлюру-антисеміта й
погромника». Він зародився після випущених впритул п’яти куль на одній із паризьких вуличок більш
ніж 90 років тому.
В антиєврейських погромах (1917–1921 років) на території колишньої Російської імперії вбили
щонайменше 50 тисяч євреїв. Це відбувалося переважно на території України, яку лідер УНР Симон
Петлюра проголошував своєю. Чи винен Петлюра у цих смертях й чи не був безпосереднім організатором
їх?
Радіо Свобода на основі маловідомих архівних документів та досліджень провідних іноземних й
українських істориків намагається зрозуміти роль Симона Петлюри в антиєврейських погромах часів
Української революції.
Париж. 1927 рік. Судять вбивцю ‒ єврейського годинникаря Самуїла Шварцбарда.
Не так давно на одній із паризьких вуличок він з криками «Це тобі за різанину! Це за погроми!»
всадив п'ять куль в українського емігранта.
Неймовірно, але вбивцю виправдають. Його вчинок розцінять як «вираження праведного обурення» й
«законної помсти». Процес над вбивцею поступово перетвориться у суд над вбитим.
Ним виявиться очільник Української Народної Республіки у вигнанні Симон Петлюра.
Завдяки судовому процесу Петлюру на все життя затаврують як організатора масових вбивств євреїв в
Україні. Але чи це так?
1917 рік. Цар скинутий. Більшовики влаштовують переворот. Величезна й багатонаціональна Російська
імперія розпадається. За контроль над Україною
борються УНР, червоні, білі, поляки та безліч інших сил. Країна тоне в хаосі й безвладді.
Починається громадянська війна ‒ всіх проти всіх.
Масові єврейські погроми стають повсюдними: будинки й майно нищать, грабують, жінок ґвалтують,
багатьох євреїв вбивають. Навіть дітей. Загалом, до кінця війни загине щонайменше 50 тисяч євреїв
переважно на території України. Серед них і 15 родичів вбивці Петлюри ‒ Самуїла Шварцбарда.
Чому євреї стали мішенню?
До 1917 року євреї ставали жертвами погромів на території України не раз:
• 1648-1649 рр. Погроми під час Хмельниччини
• 1768-1769 рр. Погроми часів Коліївщини
• 1881-1882 рр. Погроми після вбивства російського царя Олександра ІІ
• 1905 р. Погроми під час «першої російської революції»
В ті часи сприйняття євреїв чужинцями було поширеним явищем. «Нехристияни, не працюють
на землі, химерно одягаються, мають дивні звичаї, живуть відокремлено». І серед євреїв через їхній гіркий
досвід було недовірливе або зневажливе ставлення до сусідів-слов’ян.
Загалом євреї були чи не найупослідженішим народом в Російській імперії: вони не могли жити, де
хотіли ‒ лише у так званій «смузі осілості»; їм заборонялося займатися сільським господарством; в
університетах існувала мізерна кількість місць для євреїв, було багато й інших заборон та утисків.
Існували так званні чорносотенні організації, які за благословенням царя влаштовували єврейські
погроми. Найбільший їхній осередок в усій імперії був саме на Волині. Церква теж налаштовувала
проти євреїв.
Українська культура і мова для єврейської меншості була безпереспективною. Тому російська
ідентичність була основною. Українці й євреї жили поруч, але не разом.
Починається громадянська війна. Люди стають жорстокими й брутальними. Гримуча суміш традиційного
ворожого ставлення, впливу багаторічної антисемітської політики і міфів помножена на хаос
призводить до погромів.
Саме євреї стали для воюючих сторін легкою здобиччю. Беззбройна меншість, яку можна безкарно
грабувати й убивати.
Жертвами погромів ставали й інші меншини, наприклад ‒ німці-меноніти. Однак євреї ‒ масово й
повсюдно.
Хто брав участь у погромах?
Як стверджують дослідники, у погромах проти євреїв брали участь всі:
• Російська царська армія
• Біла армія
• Червона армія
• Проукраїнські війська
• Німецькі й австрійські війська
• Польська армія
• Незалежні отамани й просто бандити
Варто зазначити, що вояками цих формувань були колишні піддані імперії. Типові представники свого
часу і суспільства.
Кожна воююча сторона підозрювала євреїв у зраді. І саме цим виправдовувала свої звірства й
пограбування. Одні бачили в євреях затятих більшовиків, а інші ‒ прихильників царського режиму.
Більшовики вчинили 9% від усієї кількості погромів того часу. За «білими» – 17% погромів. Саме ці війська вчинили найжорстокіші напади ‒ вони вбивали по 25 євреїв за одну акцію. За непідпорядкованими формуваннями ‒ 25%. Однак, за цією ж статистикою саме «армія Петлюри» скоїла 40% всіх погромів ‒ найбільше за роки війни.
Цій статистиці вже 90 років. Її склав єврейський дослідник Нахум Гергель. Статистика заснована на
свідченнях очевидців, газетах, й даних тогочасних єврейських громадських й різних урядових
організацій. Новіших підрахунків ‒ немає. Багато дослідників стверджують, що розрізнити регулярні
від нерегулярних частин УНР, залучених до конкретних погромів часто складно. Тому визначення «армія
Петлюри» досить неточне. Залученість лояльних військ Петлюрі до погромів потребує подальших
досліджень.
Крістофер Гіллі (науковий співробітник британського університету Дарема, автор
наукового дослідження «Поза Петлюрою: український національний рух і погроми 1919 року»):
«Нахум Гергель був частиною групи єврейських учених, які гуртувалися навколо Іллі Черіковера,
який збирав різні матеріали про погроми, коли вони відбувалися. Матеріали включали не тільки,
наприклад, газети, але й документи Міністерства єврейських справ УНР, звітів Червоного Хреста.
В них також були й свідчення потерпілих. Гергель мав дуже гарну джерельну базу для вивчення
погромів, яка й зараз залишається основною для істориків.
Нахум Гергель хотів уникнути звинувачень у перебільшені масштабів погромів. Він завжди
використовував найнижчу оцінку кількості жертв. Тому більшість вчених стверджують, що його
цифри не відповідають реальному рівню насильства.
Гергель у своїй статистиці розподіляє кількість жертв, скоєних армією УНР й лояльними до них
отаманів. Тобто статистика враховує як регулярні, так і нерегулярні війська УНР. Однак,
варто відзначити, що в момент становлення УНР та формування армії, не завжди було
зрозуміло, які підрозділи були регулярними, а які ні. Не завжди ця різниця взагалі була
принциповою.
За цей час не з’явилася нова статистика, адже досліджень на цю тему дуже мало. Моя наукова
стаття одна з перших за десятиліття. Історики в Україні не дуже зацікавлені у вивченні цієї
проблеми.
Варто зауважити, що дебати про відповідальність Петлюри не концентруються на участі військ
УНР у погромах і їхній кількості. Статистика тут не є найважливішою, адже дехто (небагато)
взагалі заперечують участь підрозділів УНР у погромах. Питання швидше в тому, чи
організовував Петлюра погроми (я так не думаю), і що він і його уряд зробили для боротьби з
погромниками у своїй армії. За моєю оцінкою, не так багато. Частково тому, що Петлюра і
багато хто в його уряді, хоча й не всі, підозрювали євреїв у нелояльності до української
держави.
Важливим питанням також залишається, як в армії УНР намагалася навести дисципліну. Адже
наслідком цього були не лише погроми, але й нездатність створити ефективну бойову силу.»
Яка роль військ Директорії у погромах?
У кінці 1918 року Петлюра урочисто входить до Києва. Ще недавно він сидів у Лук’янівській в’язниці.
А вже зараз разом із іншими лідерами нового уряду УНР ‒ Директорії – здійснив успішний збройний
переворот. Влада гетьмана Скоропадського, яка трималася на німецьких багнетах ‒ повалена.
Основа повстанського війська, очолюваним Петлюрою, ‒ отаманські підрозділи.
Зазвичай отаманами ставали харизматичні авторитети у певному регіоні. Петлюра зміг згуртувати цих
людей навколо однієї мети ‒ повалення режиму Скоропадського. Але невдовзі отамани вийшли з-під його
контролю.
Селян, підпорядкованих отаманам, не цікавили незалежницькі ідеї Директорії. Їм важливіше було
отримати землю й наживитися.
Після антигетьманського повстання одразу вибухають криваві єврейські погроми. Їхні виконавці
переважно називають себе «петлюрівцями». На практиці лише номінально підпорядковані Директорії й не
контрольовані нею.
У погромах брали участь і так звані регулярні частини УНР, та вони радше були партизанськими. Серед
дисциплінованих бійців траплялися й колишні чорносотенці, злочинці та інші маргінали, яких вихор
війни привів до військ Директорії.
Найжорстокіший погром вчинили підрозділи отамана Семесенка. Лише за чотири години у теперішньому
Хмельницькому вони вбили за різними оцінками від 400 до півтори тисячі євреїв.
Погроми набирають страшних обертів. «Нині в Україні кожен бандит називає себе «петлюрівцем» – таке
зауважила в Україні французька делегація.
Професор канадського Університету Вікторії Сергій Єкельчик:
«Наскільки єврейське населення могло розрізняти регулярні частини армії УНР та загони різних
отаманів ‒ велике питання.
Місцеве українське населення (навіть сусіди) часто брало участь у погромах, як і в царські
часи. Однак, автоматично вважати з розповідей потерпілих усіх цих «українців» військами УНР
‒ перебільшення. Серед них були як регулярні частини, так і різноманітні загони, що більшою
чи меншою мірою визнавали українську владу, але не конче їй підпорядковувалися. Були,
мабуть, і звичайні грабіжники у військових шинелях, яких єврейське населення називало
українцями, козаками чи гайдамаками, але це не означає, що вони представляли українську
владу.
Однак, мені б дуже не хотілося, щоб таке прочитання тих трагічних подій прозвучало як
підважування факту кривавих погромів 1919 року чи участі у них українців, але вважати уряд
УНР відповідальним за погроми також є спрощенням історії.
Український уряд не спромігся рішуче зупинити погроми на території, яку проголошував своєю.
У цьому може полягати відповідальність Петлюри. Але, на відміну від Білої армії,
антисемітської пропаганди уряд УНР не проводив і погроми засуджував. Чому не зміг (і хто б
за тих обставин зміг?), питання для нового покоління істориків. Але традиційний західний
стереотип Петлюри-погромника абсолютно несправедливий».
Директорія воює одночасно проти трьох армій ‒ Червоної, Білої та Польської. Колишні «петлюрівці»,
які присягали Директорії, кидають свої позиції, переходять до супротивників. Петлюра практично
втрачає контроль над військами. Через два місяці від лояльної йому стотисячної армії лишилася лише
п’ята її частина.
Петлюра постійно відступає. «У вагоні Директорія ‒ під вагоном територія» – популярний тогочасний
вираз якнайкраще характеризує владу УНР. Петлюра міг контролювати переважно ту територію, де
перебував його вагон.
Професор Північно-Західного університету Чикаго, автор 6 монографій з історії та культури євреїв Східної Європи та проблем українсько-єврейських стосунків Йоханан Петровський-Штерн:
Потяг, яким Петлюра подорожує з Кам'янця до Фастова, з Фастова до Києва й назад – це початок і
кінець його влади й контролю над армією.
Петлюра стоїть у Бердичеві. Місцеві євреї зустрічають його хлібом-сіллю, але водночас за 10
хвилин ходи звідти відбуваються єврейські погроми. Петлюра не має армії й території, яку
він контролює. Тому абсолютно неможливо говорити про відповідальність однієї людини, яка не
була функціонально верховним головнокомандувачем.
Коли ми кажемо «армія Петлюри» – ми керуємося поняттями із попередньої епохи. Якби це було
реальністю, то не прийшли б більшовики. Україна не була б у Радянському Союзі. І ми б із
1918 року говорили про історію незалежної України, але цього ж не сталося. На питання, чому
вони програли, нам варто ще відповісти.
Погроми треба досліджувати на конкретних випадках, так, як це роблять мікроісторики. Який
саме підрозділ вчиняв погроми, чи підпорядковувався він в цей момент УНР, чи їхні командири
керувалися антисемітськими гаслами, чи асоціювали себе до чи після погрому із УНР, чи були
свідомими своєї українськості. Це все потрібно вписувати в історію українсько-єврейських
стосунків ХХ століття ‒ історію непросту й проблематичну. Але нам не потрібний наратив, в
якому все прямолінійно й посипано піском, як доріжки в радянській армії.
Ми маємо навчитися ставити питання, на які у нас не буде швидкої й остаточної відповіді.
Вбивство Петлюри у 1926 році на вулиці Расін – це не відповідь на питання його
відповідальності у погромах. Треба бути готовими, що шукатимемо відповіді щонайменше 10-15
років.
Навіть коли влада Директорії обмежувалася клаптиком території навколо Кам’янця ‒ погроми в Україні
не вщухали. Лише в травні бійці ще вчора пробільшовицького отамана Григор’єва вбили 3,5 тисячі
євреїв. З півдня наступала Біла армія. Її похід супроводжувався масовими зґвалтуваннями єврейських
жінок, цілеспрямованими вбивствами цілих общин. На її рахунку близько 5,5 тисяч вбивств.
За підрахунками того ж самого Нахума Гергеля, «армія Петлюри» відповідальна за близько 17 тисяч
задокументованих смертей.
Чи був Петлюра антисемітом?
Жодних підтверджених фактів чи висловлювань антисемітського характеру історики в Петлюри так і не
знайшли.
Натомість відомо, що під час навчання у семінарії Петлюра ставав на захист євреїв. За це отримав
прізвисько ‒ «єврейський батько».
Пізніше, видаючи свій журнал, Петлюра публікував позитивні статті про євреїв. Він друкував тексти
багатьох єврейських авторів, зокрема, майбутнього ідеолога єврейської держави ‒ Зеєва
Жаботинського.
Крім того, в уряді Петлюри існувало ціле міністерство з єврейських справ. Перше подібне в усій
Європі. Євреї отримали національно-персональну автономію. Петлюра підтримував ідею створення
єврейських загонів самооборони. Уряд Петлюри виплачував постраждалим від погромів євреям великі
грошові компенсації. Загалом 20 мільйонів гривень.
Яка роль Петлюри у погромах?
Існують десятки документів, в яких Петлюра засуджував єврейські погроми. Ось цитата із одного з них:
«Всім, Всім, всім! Смерть погромникам!» [...] Вимагаю твердості і рішучої розправи з
провокаторами по закону військового часу. Головний отаман Петлюра»
Цей й багато інших документів. які засвідчують, що Петлюра намагався боротися із антиєврейським
насиллям можна знайти в архівах УНР у Києві. Ось декілька з них:
Такі грізні заяви в певний момент стримували погромників. Але йти на відкритий конфлікт зі своїми
військовими командирами Петлюра не наважився ‒ кожен підрозділ був на вагу золота. Тому більшість
таких наказів залишалася лише на папері.
Навіть сумнозвісного отамана Семесенка, арештували не за вбивства євреїв у Хмельницькому, а за
відмову виконувати накази Директорії. Винести вирок кривавому отаману не встигнуть. Білогвардійці
захоплять Кам'янець, де його утримувала влада УНР. Колишній отаман втече з в’язниці до Галичини.
Його розшукають і за вироком польового суду УНР розстріляють. За іншою версією, Семесенко помер від
сифілісу.
За різними свідченнями, за участь у погромах влада УНР стратила до сотні своїх бійців.
Зробивши спочатку ставку на отаманів, Петлюра насправді випустив джина, якого так і не зміг
приборкати. Пізніше він намагатиметься викорінити отаманщину в ще складніших умовах.
Петлюра ніколи не заохочував й не віддавав накази вбивати євреїв чи організовувати
погроми.
Але, на думку авторитетного американського дослідника Генрі Абрамсона, Петлюра все ж має нести
частину відповідальності за ці злочини, як очільник держави, яку слабко контролював.
Генрі Абрамсон (професор, викладав у Гарвардському, Оксфордському та Єврейському (Єрусалим) університетах, автор 6 книг, серед яких «Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу 1917–1920»):
«Довести, що Петлюра був відповідальний за погроми як суб’єкт, неможливо; дійсно, всі доступні
свідчення вказують, що він аж ніяк не був організатором погромів. З іншого боку, як очільник
держави він повинен був нести відповідальність за вчинки своєї армії, незважаючи на те, що сам
досить слабко контролював її».
Чому за Петлюрою тягнеться шлейф погромника?
Суд у Парижі над вбивцею Петлюри був дуже емоційним і заполітизованим. Відомий французький адвокат
Анрі Торрес взявся захищати Шварцбарда. Торрес був членом французької комуністичної партії, але за
чотири роки до процесу над Петлюрою його з неї виключили. Адвокат часто брався захищати анархістів,
яким себе й вважав Шварцбард.
Для процесу над Петлюрою група вчених підготувала цілу книгу, де доводила його співучасть у
погромах. Її видав Комітет єврейських делегацій англійською та французькою мовами. Однак, багато
документів, які могли виправдати Петлюру, до книги не включили. Ця збірка на десятиліття визначила
напрям досліджень єврейських погромів в Україні і роль у них Симона Петлюри.
Суд у Парижі тривав близько року. За ним стежив весь світ. За вбивцю Шварцбарда вступилося багато
відомих особистостей. Серед них були:
Лише після двадцяти чотирьох хвилин роздумів французькі присяжні виправдали Шварцбарда. Вбивство
Петлюри ‒ визнали «законною помстою». А вдові Петлюри присудили штраф в один франк за відмиття
бруківки від крові її чоловіка.
У 1954 році з трибуни Конгресу США виступив колишній агент НКВД ‒ Петро Дерябін. Він заявив:
Шварцбард ‒ радянський агент і вбив Петлюру на замовлення Москви. Доказів, які б це підтверджували,
поки немає. Але Шварцбард справді служив у Червоній армії.
Крім того, у часі дивним чином збіглися прихід до влади у Польщі союзника Петлюри Юзефа Пілсудського
(12 травня 1926 р.) і вбивство лідера УНР (25 травня 1926 р.). І навіть після смерті Петлюри «вождь
народів» дуже боявся союзу «петлюрівців» і «пілсудчиків». «Україну можемо втратити», – писав Сталін
у серпні 1932 року, коли країна була вже охоплена голодом. «В українській компартії ошиваєтся не
мало (так, не мало!), гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті – прямих агентів
Пілсудського. Як тільки справи підуть гірше, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині
партії і проти партії. (...) Повторюю – ми можемо втратити Україну».
Саме у цьому багато істориків бачать причини, які привели Шварцбарда до вбивства очільника
Української Народної Республіки у вигнанні Симона Петлюри.
Андрій Руккас (кандидат історичних наук Київського національного університету імені Шевченка, фахівець з військової історії):
«Петлюра не міг діяти, як махновці чи більшовики, які відкидали норми традиційного права, і
творили своє нове – революційне. Петлюра був демократом. Він спирався на норми закону.
Більшовики могли розстріляти і тисячу, і дві тисячі; і погромників, і не погромників; і
робітників й царську родину.
Якби Петлюра вчиняв подібне, його б звинувачували у більшовизмі, від чого він намагався
рішуче відбитися. У Петлюри «розкоші» масових розстрілів не було. Все відбувалося, згідно з
чинною законною процедурою, яка в Російській імперії була громіздкою, малорухливою.
Відповідно, всі ці процеси тягнулися дуже довго.
Але якщо погромників встановлювали і арештовували – їм виносили вироки, які Петлюра лишав у
силі. Важко визначити їхню кількість, адже не весь масив документів УНР зберігся.
Петлюра залишався єдиним лідером українського руху, який не припиняв боротьбу в еміграції.
Грушевський повернувся до СРСР. Винниченко зосередився на літературній діяльності й
одержував гонорари від радянської влади. Скоропадський не був популярним в Україні й не
становив загрози.
Вбивство Симона Петлюри у Парижі ідеально вкладається в цілу низку політичних вбивств і
викрадень, спрямованих проти різних таборів антирадянської еміграції 20-30-х років.
Петлюру не можна було дискредитувати через якісь фінансові махінації – він жив абсолютно
скромно. В корупційні схеми теж не був залученим. Залишалося єдине – єврейські погроми.
Петлюру ліквідували як людину і політика, й водночас створили, завдяки судовому процесу,
образ погромника й антисеміта.
Ми маємо багато опосередкованих фактів, які свідчать, що Шварцбард вбив Петлюру на
замовлення Москви. Думаю, документи колись будуть знайдені. Адже до останнього моменту ми
не мали підтверджень що військового діяча УНР Володимира Оскілка вбили радянські
спецслужби. Лише нещодавно з'явилися документи, оприлюдненні службою зовнішньої розвідки,
які це чітко підтверджують. Так само не було відомо, хто вбив Коновальця, поки не з'явилися
спогади його вбивці, працівника НКВД Павла Судоплатова».
Та попри все Симон Петлюра став для багатьох не жертвою радянської влади, для якого він безперечно
був ворогом, а організатором єврейських погромів в Україні.
Матеріал cтворений на основі таких джерел:
– Центральний державний архів вищих органів влади та управління України
– Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного
– Інтернет-ресурсу «Віртуальний музей УНР»
– Г. Абрамсон. «Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу 1917–1920». ‒ К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017
– О. Будницкий. «Российские евреи между красными и белыми (1917–1920)». ‒ M.: РОССПЭН, 2005
– К. Гилли. «Украинская атаманщина: национализм и идеология в пространстве насилия после 1917 года» // Большая война России: Социальный порядок, публичная коммуникация и насилие на рубеже царской и советской эпох. М., 2014
– Ю. Митрофаненко. «Українська отаманщина». [Вид. 3-є, випр. і допов.]. ‒ Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2016
– В. Сергійчук. «Симон Петлюра і єврейство». [Вид. 2-е, допов.] / Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Центр українознавства. – К., 2006
– С. Єкельчик. «Трагічна сторінка української революції: Симон Петлюра та єврейські погроми в Україні» // Симон Петлюра та українська національна революція: Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України. Упоряд. та передм. В. Михальчука. Київ: Рада, 1995
– Christopher Gilley. Beyond Petliura: the Ukrainian national movement and the 1919 pogroms // East European Jewish Affairs, 2017
– Nakhum Gergel. «Di pogromen in Ukraine in di yorn 1918–1921» // Shriftn far ekonomik un statistik 1 (1928)