У часи сталінізму, окрім відомих методів політичного терору (фізичне знищення, позбавлення волі, заслання), широко практикувалася географічна ізоляція громадян, визнаних владою «соціально небезпечними». Окрім примусового видалення з домівок, цим людям забороняли жити у певних («режимних») місцевостях СРСР. Для них навіть винайшли тавруючий неологізм – «мінусники», що походив від встановлених географічних заборон. Пролити світло на цю маловідому складову радянського терору вирішили докторки історичних наук Тамара Вронська і Олена Стяжкіна у своїй книзі «Мінусники: покарані простором», що вийшла у видавництві «Темпора».

Найдавніша форма покарання

Вигнання, виселення з рідної домівки, видворення з громади здавна вважалось однією з найтяжчих форм покарання для людини. Покарати вигнанням могли на рівні:

• спільноти: племені, роду тощо;
• одноосібного рішення правителя;
• державних приписів і заборон.

У давньому суспільстві вигнанець, позбувшись підтримки громади, був приречений на самотність, голод, хвороби і, зрештою, неминучу смерть. У Давньому Римі таким людям заборонялося давати їжу і воду. Впродовж століть монархи і церква часто вдавались до вигнання як форми покарання інакодумців і «незручних» владі людей. І лише у 20 столітті уряди європейських держав визнають його недемократичним і таким, що порушує права людини.

«Більшовицькі практики соціальної інженерії»

Проте більшовицький режим паралельно з більш жорстокими виявами насильства вдавався й до цільової «санації» (очищення – ред.) територій через виселення або вигнання «непевних» категорій людей, наголошують історикині.

«Якщо брати до уваги масові розстріли, тривалі терміни ув’язнення, голод, то вигнання з власної території чи заборона проживати на певній місцевості можна було б вважати великою милістю. Але якщо точкою відліку стають права людини, цінність людського життя, то в цьому плані покарання вигнанням це страшна трагедія для людини. Коли запустились процеси реабілітації, то ці люди навіть не претендували на реабілітацію, оскільки не вважали себе покараними, – зауважують дослідниці.

Невидима тема «мінусників»

Саме поняття «мінусник» виникло у середовищі репресованих і їхніх катів. Воно було поширене у побутовому спілкуванні. Інколи цей термін можна зустріти у мемуарах чи публіцистиці.

Тривалий час проблема «мінусників» залишалась поза увагою дослідників. Її побіжно торкались в окремих працях, що стосувалися вивчення історії паспортизації чи репресованих громадян. Отже, на думку дослідниць, нагальною залишалася потреба написати окрему книжку, щоб дослідити феномен інституту «мінусників» у повному обсязі, показати долі окремих людей покараних простором.

Хто належав до категорії «мінусників»?

«Мінусники — це люди, яких було (у результаті застосування основного або додаткового кримінального чи адміністративного покарання, здійснення кампанії «розкуркулення», запровадження паспортної системи, «очищення прикордонної смуги» тощо) примусово видалено з місця їхнього проживання сукупно із забороною мешкати в певних місцевостях».

До «мінусників» належали:

• представники «буржуазії», інтелігенція, підприємці, церковні діячі та інші, вигнані «пролетарями» зі своїх домівок;
• покарані «географічним мінусом» позасудовими органами (комісією з вислання при НКВС/ДПУ, Особливою нарадою, «трійками» при ОДПУ/ДПУ/НКВС);
• українські селяни, вигнані у часи колективізації зі своїх осель на «виселки» – малопридатні землі у межах району попереднього проживання;
• «непевні» громадяни, «вичищені» з паспортизованих місцевостей;
• представники окремих «підозрілих» національностей, які проживали на прикордонних територіях;
• дружини, діти та інші родичі «ворогів народу»;
• жителі Західної України, яким забороняли повертатися додому після звільнення зі спецпоселень ГУЛАГу;
• остарбайтери;
• радянські військовополонені та інші.

Велику групу «мінусників» складали й колишні політичні в’язні ГУЛАГу, які після звільнення не мали права повертатися до рідних домівок чи оселятися у великих містах.

Межі «мінусу»

Радянська влада окреслила для «мінусників» чітко визначені приміські зони, а також встановила перелік місцевостей, де їм заборонялось проживати:

• «мінус 6», «мінус 12», «мінус 15» – кількість міст (місцевостей), де ці упосліджені люди не могли оселитися. З кожним роком число режимних територій збільшувалося. У травні 1953 року в СРСР нараховувалося вже 340 режимних міст і місцевостей.
• «географічний мінус» окреслювався і приміською смугою навколо радянських мегаполісів: у різний час забороненою була 50-кілометрова зона навколо Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська та інших міст; 100 – кілометрова навколо Москви і Ленінграда.

Як все починалось?

Вже з перших років приходу до влади більшовики почали запроваджувати заходи з обмеження проживання на певних територіях для «ворожих» або «підозрілих» категорій осіб.

• У 1917 році наркомат юстиції більшовицької Росії видає декрет про революційні трибунали, де була зазначена санкція – «вигнання зі столиць». Це стосувалося дійсних та уявних противників радянської влади. Дехто з цих осіб тоді, як згодом у часи «розкуркулення», паспортизації та «Великого терору», вдавалися до «самомінусу» – тобто свідомо залишали свої домівки.
• Упродовж 1922-1924 років вийшла низка державних і відомчих директив, якими остаточно була сформульована каральна санкція. Вона передбачала примусове видалення з місця постійного проживання із забороною оселятися у режимних місцевостях. Тоді ж визначився і перший «географічний мінус» – перелік радянських міст (Москва, Ленінград, Київ, Харків, Одеса, Ростов-на-Дону) – «мінус 6», в яких не дозволялось жити «соціально небезпечним» громадянам.

• У 1930-1940 рр. продовжувалося розширення заборонно-обмежувальних санкцій, зростало й коло тих, кого радянська влада вважала негідними проживати у культурно-промислових центрах й інших режимних місцевостях.
• Сталінський режим накинув «паспортний зашморг» на всіх, хто мав за спиною покарання у вигляді позбавлення волі чи заслання за політичними обвинуваченнями. Всі ці люди мали у документі відповідний обмежувальний запис і не могли оселятися у режимних місцевостях. Прописку могла дати місцева влада, яка, як правило, відмовляла їм у цьому.

Майже вся територія радянської України була вкрита режимними місцевостями. На думку дослідниць, це робилося не випадково, оскільки центральна влада чітко розуміла, де завжди їй буде спротив і звідки чекати небезпеки.

«Маркуючи вигнанців як тих, хто «засмічує» радянські міста та села, тобто непрямо називаючи людей сміттям, більшовицька влада досягала високого рівня «чистоти» та «прозорості» українських земель за рахунок перетворення на «сміттєзвалища» власних північних або східних територій чи територій Казахстану та Середньої Азії...»,– зауважують у своїй роботі історикині.

Проаналізувавши інститут «мінусників» за радянської доби авторки книжки звертають свою увагу й на сучасні реалії.

«Наша повага до тих людей, які чекають на Україну й борються за неї, незважаючи на «нагляд» окупантів, і до тих, чий «самомінус» став свідомою частиною української боротьби проти агресора, виявилася одним зі спонукальних мотивів для написання цієї книжки. Ми вдячні цим людям за те, що вони є. І сподіваємось, що, попри терор та репресії, і вони, і ми після нашої Перемоги зможемо констатувати, що терор простором назавжди відійшов у царину історичного знання, а не практичного досвіду», – пишуть дослідниці у своїй книзі «Мінусники: покарані простором».