Наталя Куліді

Станом на 4 вересня 2025 року внаслідок дій російської армії і розв'язану проти України повномасштабну війну Офісом генпрокурора підтверджено загибель 652 дітей. Такі дані платформи «Діти війни», створеної за дорученням Офісу президента України.
Радіо Свобода спільно з Платформою Меморіалпродовжує розповідати історії дітей, життя яких обірвала війна.

У цьому тексті розкажемо про Романа і Дениса з Харківщини та Катю з Маріуполя.

• Текст підготувала платформа пам'яті Меморіалспеціально для Радіо Свобода
• Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для полеглих військовихі цивільних загиблих.

13-річна Катя Вініченко з Маріуполя

Ірина з родиною жила в Маріуполі. Ростила від першого шлюбу доньку і сина. У 38 років – чекала на третю дитину. Маля зʼявилося на світ у квітні 2008-го.

«Катею назвав її батько. Хоч вона була від іншого чоловіка – не від нашого татка, ми з братом її дуже сильно любили та все ще любимо», – розповідає старша сестра дівчинки Олена Світлична.

Через кілька місяців після появи на світ Каті, Олена теж народила донечку. І вона, і її мама разом доглядали своїх дівчаток-немовлят.

«Під час вагітності мама почувалася добре, гарно перенесла пологи. Наші діти зростали разом. Катя була дуже непосидюча й активна. Моя ж донечка навпаки – спокійна. Мені було в кайф, а мама жартувала: «Давай поміняємось дітьми?». То я з двома дівчатками сиджу, то мама».

Катя любила іграшки, ляльки. Росла у приватному секторі, багато часу проводила на вулиці. Їздила на велосипеді.

Вдома з молодшою донькою мамі Ірині допомагав також син. Але потім він поїхав вчитися у Донецьк.

«Катя мала дуже впертий характер – хотіла, щоб все було, як вона скаже. Але у мами виходило поладнати з нею», – згадує старша сестра Олена.

З першого класу Катя Вініченко захопилася цирковим мистецтвом. Була гнучкою. Могла сісти на шпагат, зробити «колесо чи «місточок».

«Катя брала участь у змаганнях, перед початком повномасштабної війни у 2022 році вже тренувала інших дітей. Це виходило у неї легко та вправно. Якщо дитина займається спортом, у неї виробляється свій стрижень, характер, наполегливість. От Катя була дуже вольовою та зі стрижнем», – говорить старша сестра Олена.

Мама Ірина заохочувала молодшу доньку, аби вона займалась тим, що подобається. Тому додатково Катя стріляла з лука та відвідувала художню школу.

«У школі Катя була відмінницею. Їй подобалась хімія, біологія. Дівчинка мала схильність саме до цих предметів», – розповідає Олена Світлична.

Своє майбутнє Катя хотіла повʼязати з медициною. Адже й мама Ірина працювала медсестрою у терапевтичному відділенні.

Вільний час дівчина проводила з подружками. За потреби допомагала з домашніми справами – прибрати чи сходити до крамниці.

Після початку повномасштабного вторгнення Ірина з Катею залишались у Маріуполі. Мама, згадує старша донька Олена, постійно працювала у лікарні. Не тільки виконувала свої обовʼязки, а ще й готувала та приносила медикам поїсти.

Олена із молодшим братом вмовляли маму з Катею виїздити – у Маріуполі не стихали вибухи, але ті відмовлялися.

«Коли 14 березня сформувалась колона для виїзду, у нас так само не вийшло забрати сестру з мамою. У підсумку брат умовив мене зі своєю родиною виїхати», – згадує Олена Світлична.

Разом із сім’єю і молодшим братом вдалося дістатися Запоріжжя. З мамою Іриною і молодшою сестрою Катею вже не було звʼязку.

Про те, що вони загинули, Олена дізналася із чату будинку.

«Із сусідами готували їжу на подвірʼї. Від прильоту загинуло шість людей. Всі тіла звідти забрали разом. Батько іншої вбитої дівчинки знайшов, де вона похована – її могилку. Поряд, як ми розуміємо, поховані наші рідні. Він скинув фото могил із цифрами…»

Каті було 13 років, її мамі Ірині – 52.

14-річний Роман Шияненко з Харківщини

Анна народилася і проживала у Балаклії Харківської області. Під час навчання познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Романом. Дівчина завагітніла. Як була при надії, Анна зрозуміла, що їхні з чоловіком плани на майбутнє – різні. Тому готувалась виховувати дитину сама.

«Всю вагітність я почувала себе добре. До пʼятого місяця на роботі ніхто й не здогадувався, що я ношу під серцем дитя…», – розповідає Анна Бондаренко.

Хлопчика жінка народила у Балаклії 15 листопада 2007 року. Пологи минули важко – тривали цілу добу. І як каже: «Народила красеня-чоловіка».

Хлопчика назвали Романом. Маленьким він дивився мультики і грався машинками. Ромі подобалось ходити до дитсадочка. Мав там улюблену подружку Катю.

«Він із іншим хлопчиком по-доброму воював за цю Катю. Саша квіточку подарував. Я казала: «А ти подаруй щось інше, браслетик. Подарував браслетик і каже: «Катя вже зі мною дружить».

У школі Роману не надто подобалось вчитися – лінувався. «Але розумів все та схоплював на льоту», – каже мама Анна.

«Племінник був спокійний, соромʼязливий. Схожий на Аню та нашого батька – світленький, круглолиций», – говорить тітка Романа, Віта Половкова.

Близькою подругою Роми була його двоюрідна сестра – донька Віти. З молодшою на кілька місяців Мариною він спілкувався з народження.

«Катались на велосипедах дуже часто, грали у футбол, просто спілкувались. Рома був моїм єдиним другом», – розповідає Марина.

Анна з сином Ромою проживала зі своїми батьками у Балаклії. Для них хлопчик став першим онуком. Дідусь Анатолій вчив хлопчика всьому, що знав сам. Бавився з ним весь вільний час. Бабуся возила онука на море, бо мама не завжди могла вирватись із роботи.

Рома постійно збирав кошти, які дарували йому рідні. Завдяки цьому зміг купити собі велосипед.

Займався боксом, куди його водила мама.

Коли Роман був у шостому класі, Анна почала спілкуватись із Володимиром – у пари зародились стосунки, які переросли у шлюб. «Майбутнього татуся узгоджували з Ромою: беремо Володю у родину чи ні», – говорить Анна Бондаренко.

Сім’я оселилася у Новій Гусарівці на Харківщині – туди Анна з Романом переїхала до Володимира.

«Рома прийняв мене як рідного батька. Він був дуже радий, що ми зійшлись із його мамою», – додає вітчим.

Володимир згадує, як у вільний час їздили до Харкова гуляти парками. Разом із Романом бували на риболовлі, де вчив його керувати човном.

Невдовзі після одруження Володимира й Анни стало відомо, що у пари народиться спільна дитина. Теж син.

«Рома нікого не хотів – ані братика, ані сестричку. Але коли Льончік народився, постійно з ним носився. І грався, і допомагав мені», – говорить мама.

Анні здавалось, що старший син зовні був схожий на неї – зелені очі та каштанове волосся. А от характер, каже, мав свій – зростав дуже добрим, комунікабельним, справедливим.

«Син був президентом класу. Його обрали інші школярі, бо поважали. Памʼятаю, що у класі був такий слабенький хлопчик, якого всі ображали, і він соромився ходити до їдальні. Я радила сину брати цього хлопчика з собою на обід. «Візьми раз, другий і хлопчик привчиться та буде ходити сам. Просто соромиться. Він мені відповів: «Мамо, я не хочу…». Але таки послухався і кілька разів ходив з хлопчиком до їдальні, поки він не перестав соромитися це робити сам», – каже Анна.

Напередодні повномасштабного вторгнення у родині народився третій хлопчик – Ярослав. Малюку було лише 7 місяців, коли Росія почала наступ. Невдовзі родина з трьома дітьми опинилась в окупації.

«Ми – дорослі – не розуміли, що відбувається. Тому і Рома цього не розумів. Спочатку було тихенько у нас, потім почались прильоти. Він дивився на нас та нашу реакцію, старався тримати себе в руках», – каже Анна.

У травні 2022 року Росія зруйнувала будинок родини. Сімʼя перебралась до сусідської оселі. Під час обстрілів ховались у підвалі: відпрацювали схему – Рома та Анна хапали молодших хлопчиків, а Володимир брав із собою необхідні речі.

Мама з вітчимом згадують, як Рома сильно змінився у той період – він підріс та став схожим на юнака, сильно зацікавився навчанням.

«Почав підтягувати англійську та геометрію. Сидів самотужки читав. Я питала, ким він хоче бути. Казав: «Програмістом». Я пояснювала, що для цієї професії потрібно гарно вчитись. Син погоджувався», – каже Анна.

У липні 2022 року Анна помітила у себе ознаки четвертої вагітності. Чоловік Володимир не вірив цій звістці, думав, що дружина просто перенервувала.

Старшому синові мама не встигла сказала, що у нього буде братик.

«За два тижні до його загибелі дорослі знайшли прострілену міну-пелюстку, яка не мала здетонувати. Роман взяв її в руки, покрутив, кинув у відро і вона вибухнула. Сину порвало пальці, пошкодило ногу. Але навіть з однією здоровою лівою рукою він рвався допомагати мені рубати дрова, допомагати по господарству», – згадує мама.

5 вересня 2022 року родина була вдома. Все було як зазвичай – каже Анна. Хлопці принесли воду, вона приготувала їсти. А пообіді в селі почали лунати вибухи.

«Ми були в будинку. Ромка – на підлозі, нахилився над своєю геометрією. Я почула звук, який раніше ніколи не чула. І тут нас почало засипати… Хотіла встати, а не можу. Хотіла вдихнути та не можу. Пилюка всюди. Якось зрушила з того місця. Почала кричати. Почала звати чоловіка, була мертва тиша», – згадує Анна.

Російський боєприпас прилетів туди, де в будинку був Роман. Мама Анна першою вибралася із-під завалів. Почула чоловіка, почула, як плакали менші сини. А від старшого – нічого не чути.

Тіло Романа обмила свекруха Анни. Ніч загиблий був у гаражі. А наступного дня 14-річного Романа Шияненка ховали на подвірʼї будинку. Домовину хлопцю зробили з-під ящиків, де були російські снаряди. Тіло замотали у смуги тканини.

Через кілька днів Нову Гусарівку звільнили українські воїни. 14-річного Романа перепоховали на місцевому кладовищі. Вже на могилі старшого сина мама розповіла йому, що чекає на його третього братика. Давид народився навесні.

«Не минає ані дня, щоб я його не згадала. Так би Ромчик зробив, тут би щось сказав… Ми вдома залишаємось. Ми звідси нікуди не їхали і не думали. Ми чекали наших. Так чекали. Звісно, не такою ціною», – каже Анна.

15-річний Денис Сєлєвін із Харкова

Світлана познайомилась зі своїм чоловіком Віталієм ще в юності. Одружились у 1993 році. Родина Сєлєвіних сильно хотіла дитину і чекала на неї понад 10 років.

«Вони просто марили дитиною. Без різниці – хто був би. Хлопчик або дівчинка. Лише б було маля», – говорить подруга дитинства Світлани, Наталія Косінова.

Завагітніла Світлана у 2006 році. Почувалася добре, лиш один раз лежала на збереженні.

27 березня 2007 року в родині Сєлєвіних народився хлопчик. Назвали Денисом. Стати хрещеною запропонували давній подрузі Світлани – Наталії.

«Це було величезне щастя для всіх. Така довгоочікувана дитина. Подруга з чоловіком не знали, як ще й виціловувати маля – так його бажали всі ці роки», – розповідає Наталія.

Хлопчик був спокійним, не капризував. З дитинства Дениса цікавило все навколо. Двоюрідна сестра Яна згадує, як у 5-6 років він захопливо та натхненно розповідав про зібрану власноруч колекцію динозаврів.

«Наче маленький науковець із манерою професора-палеонтолога», – говорить вона.

Денис любив розповідати, що з ним сталось за день, які нові цікаві для себе факти дізнався, що бачив. Був відкритим до спілкування з рідними.

Хрещена згадує його спокійним та слухняним. Вона брала хлопчика з собою на море, поки батьки залишались працювати.

«Памʼятаю, як я просила його вилізти з води. Люди казали: «Яка у тебе сувора мама!». А він надутий відповідав: «Це хрещена!». Та все одно був слухняним», – згадує Наталія Косінова.

Родина Сєлєвіних проживала у селищі Лісному, біля Харкова. Хлопчик допомагав по господарству батькам – не потрібно було і просити. За можливості їздили до рідного дядька на дачу, де він міг проводити час на річці.

«Дениско, маючи надувний матрац, запрошував поплавати на ньому разом всіх охочих. Міг зібрати цілу купу дівчат і на матраці катати їх річкою.

Дівчаткам імпонувала його доброта, щирість, скромність й відкрите серце», – каже дядько Вʼячеслав. Також він згадує племінника як винахідливого, завзятого та ініціативного – з хистом до створення чогось власними руками: «То придумає як із підручних матеріалів зробити спіннер, то вигадував, як полагодити дерев'яний човен».

Із пʼяти років Денис займався айкідо, полюбляв спорт. У школі більш за все подобались гуманітарні предмети. Класна керівниця у 5-9 класах Наталя Черкашина згадує його спокійним, зібраним і соромʼязливим.

«Денис дивував своїми прихованими талантами. Якщо вже його зацікавити та захопити, то він яскраво проявлявся. Наприклад, писав вірші. Навіть читав один у класі. На більший загал – соромився», – каже класна керівниця.

Денис відповідально ставився до кожного завдання. Допомагав учителям чи однокласникам. У школі товаришував із кількома хлопцями.

Як подорослішав, почав віддавати перевагу компʼютерним технологіям замість спорту. Ходив до компʼютерної академії, дуже любив техніку й ігри. У закладі хлопця згадують уважним, старанним.

«Особливо проявляв інтерес до ІТ-сфери і тривимірної графіки, демонстрував хороші результати у засвоєнні матеріалу та практичних завданнях», – говорять у академії.

Хлопчик планував повʼязати майбутнє з комп’ютерними іграми. Щоб реалізувати себе в обраній професії, хотів досконало знати англійську. Її наполегливо вивчав на спеціалізованих курсах із носіями мови.

«Коли я питала, ким він хоче бути, коли виросте, говорив: «Великим керівником», – розповідає хрещена.

Також Денис гарно малював – хоч і ніде не вчився цьому.

А ще юнак був розважливим, згадує Наталія: «Казав мені, коли щось обговорювали: «Хрещена, а давай візьмемо та подивимось на ситуацію з іншого боку».

Мама Дениса Світлана за кілька років до початку повномасштабної війни влаштувалась працювати до «Фелдьман Екопарку». Він якраз був розташований неподалік дому. Жінка доглядала за тваринами.

Після початку повномасштабного вторгнення родина Сєлєвіних залишалась вдома. Хрещена і дядько Дениса постійно спілкувалися з ними, згадують, що через бойові дій у регіоні дедалі частішими ставали перебої у мобільному звʼязку.

За можливості Сєлєвіни допомагали в екопарку – адже потрібно було рятувати тварин із-під обстрілів. Денис був поряд, бо хотів бути корисним.

«Батьки приходили догодовувати тварин, адже жили поруч. Денис у всьому брав участь – був гарним помічником, який і тварин допомагав ловити, і воду носив», – каже працівниця екопарку Світлана Вишневецька.

Пʼятого травня 2022-го батьки допомагали з евакуацією тварин. Тоді Росія вдарила ракетою по екопарку.

«Коли почули шум, були зі Світланою в одній кімнаті, а Дениско – в іншій. Почав сипатись дах. Хлопцю стало цікаво, він вискочив на подвірʼя, щоб подивитись, що відбувається. Там все і сталось», – згадує Світлана Вишневецька.

Денису на місці надали першу допомогу і терміново повезли до лікарні. Мама тримала юнака на руках, поряд був батько.

Як загадують рідні, на останніх секундах життя, коли вже було важко дихати, Денис знайшов у собі сили прошепотіти «Мамочко, я тебе люблю», підняв кулачок із великим пальцем догори і після цього помер.

Поховали хлопцчика на Безлюдівському кладовищі у Харкові. Після загибелі Дениса рідні знайшли його малюнки, які до цього ніколи не бачили.

Батьки на кілька місяців виїздили з Харкова, але потім повернулись – і нині продовжують працювати з тваринами.

«Денис був як яскравий сонячний промінь. Уся наша велика родина обожнювала його», – говорить двоюрідна сестра Яна.

На вході до екопарку розміщено фото Дениса та його історія – поряд із іншими людьми, які загинули, допомагаючи тваринам.

Станом на 4 вересня 2025 року внаслідок дій російської армії і розв'язану проти України повномасштабну війну Офісом генпрокурора підтверджено загибель 652 дітей. Такі дані платформи «Діти війни», створеної за дорученням Офісу президента України.
Радіо Свобода спільно з Платформою Меморіал продовжує розповідати історії дітей, життя яких обірвала війна.

У цьому тексті розкажемо про Романа і Дениса з Харківщини та Катю з Маріуполя.

• Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спеціально для Радіо Свобода
• Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для полеглих військових і цивільних загиблих.

13-річна Катя Винниченко з Маріуполя

Ірина з родиною жила в Маріуполі. Ростила від першого шлюбу доньку і сина. У 38 років – чекала на третю дитину. Маля зʼявилось на світ у квітні 2008-го.

«Катею назвав її батько. Хоч вона була від іншого чоловіка – не від нашого татка, ми з братом її дуже сильно любили та все ще любимо», – розповідає старша сестра дівчинки Олена Світлична.

Через кілька місяців після появи на світ Каті, Олена теж народила донечку. І вона, і її мама разом доглядали своїх дівчаток-немовлят.

«Під час вагітності мама почувалася добре, гарно перенесла пологи. Наші діти зростали разом. Катя була дуже непосидюча й активна. Моя ж донечка навпаки – спокійна. Мені було в кайф, а мама жартувала: «Давай поміняємось дітьми?». То я з двома дівчатками сиджу, то мама».

Катя любила іграшки, ляльки. Росла у приватному секторі, багато часу проводила на вулиці. Їздила на велосипеді.

Вдома з молодшою донькою мамі Ірині допомогав також син. Але потім він поїхав вчитися у Донецьк.

«Катя мала дуже впертий характер – хотіла, щоб все було, як вона скаже. Але у мами виходило поладнати з нею», – згадує старша сестра Олена.

З першого класу Катя Винниченко захопилась цирковим мистецтвом. Була гнучкою. Могла сісти на шпагат, зробити «колесо чи «місточок».

«Катя брала участь у змаганнях, перед початком повномасштабної війни у 2022 році вже тренувала інших дітей. Це виходило у неї легко та вправно. Якщо дитина займається спортом, у неї виробляється свій стрижень, характер, наполегливість. От Катя була дуже вольовою та зі стрижнем», – говорить старша сестра Олена.

Мама Ірина заохочувала молодшу доньку, аби вона займалась тим, що подобається. Тому додатково Катя стріляла з лука та відвідувала художню школу.

«У школі Катя була відмінницею. Їй подобалась хімія, біологія. Дівчинка мала схильність саме до цих предметів», – розповідає Олена Світлична.

Своє майбутнє Катя хотіла повʼязати з медициною. Адже й мама Ірина працювала медсестрою у терапевтичному відділенні.

Вільний час дівчина проводила з подружками. За потреби допомагала з домашніми справами – прибрати чи сходити до крамниці.

Після початку повномасштабного вторгнення Ірина з Катею залишались у Маріуполі. Мама, згадує старша донька Олена, постійно працювала у лікарні. Не тільки виконувала свої обовʼязки, а ще й готувала та приносила медикам поїсти.

Олена із молодшим братом вмовляли маму з Катею виїздити – у Маріуполі не стихали вибухи, але ті відмовлялися.

«Коли 14 березня сформувалась колона для виїзду, у нас так само не вийшло забрати сестру з мамою. У підсумку брат умовив мене зі своєю родиною виїхати», – згадує Олена Світлична.

Разом із сім’єю і молодшим братом вдалося дістатися Запоріжжя. З мамою Іриною і молодшою сестрою Катею вже не було звʼязку.

Про те, що вони загинули, Олена дізналася із чату будинку.

«Із сусідами готували їжу на подвірʼї. Від прильоту загинуло шість людей. Всі тіла звідти забрали разом. Батько іншої вбитої дівчинки знайшов, де вона похована – її могилку. Поряд, як ми розуміємо, поховані наші рідні. Він скинув фото могил із цифрами…»

Каті було 13 років, її мамі Ірині – 52.

14-річний Роман Шияненко з Харківщини

Анна народилася і проживала у Балаклії Харківської області. Під час навчання познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Романом. Дівчина завагітніла. Як була при надії, Анна зрозуміла, що їхні з чоловіком плани на майбутнє – різні. Тому готувалась виховувати дитину сама.

«Всю вагітність я почувала себе добре. До пʼятого місяця на роботі ніхто й не здогадувався, що я ношу під серцем дитя…», – розповідає Анна Бондаренко.

Хлопчика жінка народила у Балаклії 15 листопада 2007 року. Пологи минули важко – тривали цілу добу. І як каже: «Народила красеня-чоловіка».

Хлопчика назвали Романом. Маленьким він дивився мультики і грався машинками. Ромі подобалось ходити до дитсадочка. Мав там улюблену подружку Катю.

«Він із іншим хлопчиком по-доброму воював за цю Катю. Саша квіточку подарував. Я казала: «А ти подаруй щось інше, браслетик. Подарував браслетик і каже: «Катя вже зі мною дружить».

У школі Роману не надто подобалось вчитися – лінувався. «Але розумів все та схоплював на льоту», – каже мама Анна.

«Племінник був спокійний, соромʼязливий. Схожий на Аню та нашого батька – світленький, круглолиций», – говорить тітка Романа, Віта Половкова.

Близькою подругою Роми була його двоюрідна сестра – донька Віти. З молодшою на кілька місяців Мариною він спілкувався з народження.

«Катались на велосипедах дуже часто, грали у футбол, просто спілкувались. Рома був моїм єдиним другом», – розповідає Марина.

Анна з сином Ромою проживала зі своїми батьками у Балаклії. Для них хлопчик став першим онуком. Дідусь Анатолій вчив хлопчика всьому, що знав сам. Бавився з ним весь вільний час. Бабуся возила онука на море, бо мама не завжди могла вирватись із роботи.

Рома постійно збирав кошти, які дарували йому рідні. Завдяки цьому зміг купити собі велосипед.

Займався боксом, куди його водила мама.

Коли Роман був у шостому класі, Анна почала спілкуватись із Володимиром – у пари зародились стосунки, які переросли у шлюб. «Майбутнього татуся узгоджували з Ромою: беремо Володю у родину чи ні», – говорить Анна Бондаренко.

Сім’я оселилася у Новій Гусарівці на Харківщині – туди Анна з Романом переїхала до Володимира.

«Рома прийняв мене як рідного батька. Він був дуже радий, що ми зійшлись із його мамою», – додає вітчим.

Володимир згадує, як у вільний час їздили до Харкова гуляти парками. Разом із Романом бували на риболовлі, де вчив його керувати човном.

Невдовзі після одруження Володимира й Анни стало відомо, що у пари народиться спільна дитина. Теж син.

«Рома нікого не хотів – ані братика, ані сестричку. Але коли Льончік народився, постійно з ним носився. І грався, і допомагав мені», – говорить мама.

Анні здавалось, що старший син зовні був схожий на неї – зелені очі та каштанове волосся. А от характер, каже, мав свій – зростав дуже добрим, комунікабельним, справедливим.

«Син був президентом класу. Його обрали інші школярі, бо поважали. Памʼятаю, що у класі був такий слабенький хлопчик, якого всі ображали, і він соромився ходити до їдальні. Я радила сину брати цього хлопчика з собою на обід. «Візьми раз, другий і хлопчик привчиться та буде ходити сам. Просто соромиться. Він мені відповів: «Мамо, я не хочу…». Але таки послухався і кілька разів ходив з хлопчиком до їдальні, поки він не перестав соромитися це робити сам», – каже Анна.

Напередодні повномасштабного вторгнення у родині народився третій хлопчик – Ярослав. Малюку було лише 7 місяців, коли Росія почала наступ. Невдовзі родина з трьома дітьми опинилась в окупації.

«Ми – дорослі – не розуміли, що відбувається. Тому і Рома цього не розумів. Спочатку було тихенько у нас, потім почались прильоти. Він дивився на нас та нашу реакцію, старався тримати себе в руках», – каже Анна.

У травні 2022 року Росія зруйнувала будинок родини. Сімʼя перебралась до сусідської оселі. Під час обстрілів ховались у підвалі: відпрацювали схему – Рома та Анна хапали молодших хлопчиків, а Володимир брав із собою необхідні речі.

Мама з вітчимом згадують, як Рома сильно змінився у той період – він підріс та став схожим на юнака, сильно зацікавився навчанням.

«Почав підтягувати англійську та геометрію. Сидів самотужки читав. Я питала, ким він хоче бути. Казав: «Програмістом». Я пояснювала, що для цієї професії потрібно гарно вчитись. Син погоджувався», – каже Анна.

У липні 2022 року Анна помітила у себе ознаки четвертої вагітності. Чоловік Володимир не вірив цій звістці, думав, що дружина просто перенервувала.

Старшому синові мама не встигла сказала, що у нього буде братик.

«За два тижні до його загибелі дорослі знайшли прострілену міну-пелюстку, яка не мала здетонувати. Роман взяв її в руки, покрутив, кинув у відро і вона вибухнула. Сину порвало пальці, пошкодило ногу. Але навіть з однією здоровою лівою рукою він рвався допомагати мені рубати дрова, допомагати по господарству», – згадує мама.

5 вересня 2022 року родина була вдома. Все було як зазвичай – каже Анна. Хлопці принесли воду, вона приготувала їсти. А пообіді в селі почали лунати вибухи.

«Ми були в будинку. Ромка – на підлозі, нахилився над своєю геометрією. Я почула звук, який раніше ніколи не чула. І тут нас почало засипати… Хотіла встати, а не можу. Хотіла вдихнути та не можу. Пилюка всюди. Якось зрушила з того місця. Почала кричати. Почала звати чоловіка, була мертва тиша», – згадує Анна.

Російський боєприпас прилетів туди, де в будинку був Роман. Мама Анна першою вибралася із-під завалів. Почула чоловіка, почула, як плакали менші сини. А від старшого – нічого не чути.

Тіло Романа обмила свекруха Анни. Ніч загиблий був у гаражі. А наступного дня 14-річного Романа Шияненка ховали на подвірʼї будинку. Домовину хлопцю зробили з-під ящиків, де були російські снаряди. Тіло замотали у смуги тканини.

Через кілька днів Нову Гусарівку звільнили українські воїни. 14-річного Романа перепоховали на місцевому кладовищі. Вже на могилі старшого сина мама розповіла йому, що чекає на його третього братика. Давид народився навесні.

«Не минає ані дня, щоб я його не згадала. Так би Ромчик зробив, тут би щось сказав… Ми вдома залишаємось. Ми звідси нікуди не їхали і не думали. Ми чекали наших. Так чекали. Звісно, не такою ціною», – каже Анна.

15-річний Денис Сєлєвін із Харкова

Світлана познайомилась зі своїм чоловіком Віталієм ще в юності. Одружились у 1993 році. Родина Сєлєвіних сильно хотіла дитину і чекала на неї понад 10 років.

«Вони просто марили дитиною. Без різниці – хто був би. Хлопчик або дівчинка. Лише б було маля», – говорить подруга дитинства Світлани, Наталія Косінова.

Завагітніла Світлана у 2006 році. Почувалася добре, лиш один раз лежала на збереженні.

27 березня 2007 року в родині Сєлєвіних народився хлопчик. Назвали Денисом. Стати хрещеною запропонували давній подрузі Світлани – Наталії.

«Це було величезне щастя для всіх. Така довгоочікувана дитина. Подруга з чоловіком не знали, як ще й виціловувати маля – так його бажали всі ці роки», – розповідає Наталія.

Хлопчик був спокійним, не капризував. З дитинства Дениса цікавило все навколо. Двоюрідна сестра Яна згадує, як у 5-6 років він захопливо та натхненно розповідав про зібрану власноруч колекцію динозаврів.

«Наче маленький науковець із манерою професора-палеонтолога», – говорить вона.

Денис любив розповідати, що з ним сталось за день, які нові цікаві для себе факти дізнався, що бачив. Був відкритим до спілкування з рідними.

Хрещена згадує його спокійним та слухняним. Вона брала хлопчика з собою на море, поки батьки залишались працювати.

«Памʼятаю, як я просила його вилізти з води. Люди казали: «Яка у тебе сувора мама!». А він надутий відповідав: «Це хрещена!». Та все одно був слухняним», – згадує Наталія Косінова.

Родина Сєлєвіних проживала у селищі Лісному, біля Харкова. Хлопчик допомагав по господарству батькам – не потрібно було і просити. За можливості їздили до рідного дядька на дачу, де він міг проводити час на річці.

«Дениско, маючи надувний матрац, запрошував поплавати на ньому разом всіх охочих. Міг зібрати цілу купу дівчат і на матраці катати їх річкою.

Дівчаткам імпонувала його доброта, щирість, скромність й відкрите серце», – каже дядько Вʼячеслав. Також він згадує племінника як винахідливого, завзятого та ініціативного – з хистом до створення чогось власними руками: «То придумає як із підручних матеріалів зробити спіннер, то вигадував, як полагодити дерев'яний човен».

Із пʼяти років Денис займався айкідо, полюбляв спорт. У школі більш за все подобались гуманітарні предмети. Класна керівниця у 5-9 класах Наталя Черкашина згадує його спокійним, зібраним і соромʼязливим.

«Денис дивував своїми прихованими талантами. Якщо вже його зацікавити та захопити, то він яскраво проявлявся. Наприклад, писав вірші. Навіть читав один у класі. На більший загал – соромився», – каже класна керівниця.

Денис відповідально ставився до кожного завдання. Допомагав учителям чи однокласникам. У школі товаришував із кількома хлопцями.

Як подорослішав, почав віддавати перевагу компʼютерним технологіям замість спорту. Ходив до компʼютерної академії, дуже любив техніку й ігри. У закладі хлопця згадують уважним, старанним.

«Особливо проявляв інтерес до ІТ-сфери і тривимірної графіки, демонстрував хороші результати у засвоєнні матеріалу та практичних завданнях», – говорять у академії.

Хлопчик планував повʼязати майбутнє з комп’ютерними іграми. Щоб реалізувати себе в обраній професії, хотів досконало знати англійську. Її наполегливо вивчав на спеціалізованих курсах із носіями мови.

«Коли я питала, ким він хоче бути, коли виросте, говорив: «Великим керівником», – розповідає хрещена.

Також Денис гарно малював – хоч і ніде не вчився цьому.

А ще юнак був розважливим, згадує Наталія: «Казав мені, коли щось обговорювали: «Хрещена, а давай візьмемо та подивимось на ситуацію з іншого боку».

Мама Дениса Світлана за кілька років до початку повномасштабної війни влаштувалась працювати до «Фелдьман Екопарку». Він якраз був розташований неподалік дому. Жінка доглядала за тваринами.

Після початку повномасштабного вторгнення родина Сєлєвіних залишалась вдома. Хрещена і дядько Дениса постійно спілкувалися з ними, згадують, що через бойові дій у регіоні дедалі частішими ставали перебої у мобільному звʼязку.

За можливості Сєлєвіни допомагали в екопарку – адже потрібно було рятувати тварин із-під обстрілів. Денис був поряд, бо хотів бути корисним.

«Батьки приходили догодовувати тварин, адже жили поруч. Денис у всьому брав участь – був гарним помічником, який і тварин допомагав ловити, і воду носив», – каже працівниця екопарку Світлана Вишневецька.

Пʼятого травня 2022-го батьки допомагали з евакуацією тварин. Тоді Росія вдарила ракетою по екопарку.

«Коли почули шум, були зі Світланою в одній кімнаті, а Дениско – в іншій. Почав сипатись дах. Хлопцю стало цікаво, він вискочив на подвірʼя, щоб подивитись, що відбувається. Там все і сталось», – згадує Світлана Вишневецька.

Денису на місці надали першу допомогу і терміново повезли до лікарні. Мама тримала юнака на руках, поряд був батько.

Як загадують рідні, на останніх секундах життя, коли вже було важко дихати, Денис знайшов у собі сили прошепотіти «Мамочко, я тебе люблю», підняв кулачок із великим пальцем догори і після цього помер.

Поховали хлопцчика на Безлюдівському кладовищі у Харкові. Після загибелі Дениса рідні знайшли його малюнки, які до цього ніколи не бачили.

Батьки на кілька місяців виїздили з Харкова, але потім повернулись – і нині продовжують працювати з тваринами.

«Денис був як яскравий сонячний промінь. Уся наша велика родина обожнювала його», – говорить двоюрідна сестра Яна.

На вході до екопарку розміщено фото Дениса та його історія – поряд із іншими людьми, які загинули, допомагаючи тваринам.