Наталя Куліді

Радіо Свобода спільно з платформою пам’яті Меморіал продовжує розповідати про дітей, які загинули внаслідок дій російської армії під час повномасштабної війни, яку вже майже три роки Росія веде проти України. За даними Офісу Генерального прокурора, на цей момант підтвердили загибель 596 українських дітей. Однак, це неповні дані, бо в умовах ведення активних бойових дій і окупації частини українських територій – зібрати і верифікувати всю інформацію неможливо.

У цьому тексті розповідаємо історії трьох дітей: Кирила та Софії, які загинули в Умані на Черкащині, та Єгора, життя якого обірвалося у Глухові на Сумщині.

Текст спеціально для Радіо Свобода підготувала платформа пам'яті Меморіал, що розповідає історії убитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Щоб повідомити інформацію про жертви розв'язаної Росією війни – заповніть форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

14-річний Єгор Антіпов із Глухова

Альона познайомилась із Віталієм 16 років тому. Жили разом близько року, а тоді розписалися та задумалися про дітей.

«Завжди хотілось двох дітей і першим – сина», – пригадує Альона Антіпова.

Вона зростала без батьків і хотіла своїм дітям дати все те, чого їй самій не вистачало в дитинстві.

Наприкінці 2008-го молода родина дізналася, що очікує на маля.

«Сина я хотіла назвати Єгором або Іллею. Врешті мені наснилося, що назвала Єгором», – згадує мама хлопчика.

11 серпня 2009 року народився Єгор.

Немовля перші місяці було неспокійним, батьки спали по одній-дві години вночі.

«Я тоді вчилася, з малям допомагала свекруха. Навіть сусідка казала: давай я буду приходити до вас поратися біля дитини, таким неспокійним був Єгорчик», – розповідає Альона.

Та складний період минув і малюк заспокоївся.

«Дитя від Бога», – почали називати його у родині.

Хлопчик був схожим на тата Віталія. На дитячих фото батько і син – як дві краплі води.

Через три роки у сім’ї Антіпових народилась донечка Аня. Старший брат крутився біля сестри, гойдав її у ліжечку.

«Онук був дуже чемним. Ніколи нікого не кривдив, навпаки – всім допомогав. Всі сусіди його любили через доброту і відкритість. То сумку піднесе, то допоможе піднятись до квартири. На другому поверсі будинку у нас живе сусід-дідусь, Єгор заходив привітати його на день народження», розповідаєь бабуся хлопчика Віра Павлівна.

У школі Єгор вчився посередньо. З деяких дисциплін мав високі бали, а з тим, що не давалося, допомагала мама.

Із п’ятого класу хлопчик учився у класі з трудовим напрямком.

Вперше на себе керівництво класом тоді взяв Юрій Білевщук. У нього навчались 16 хлопчиків та дві дівчинки.

«Всі дітки активні, на перервах забігали до нашого класу щось помайструвати. І Єгор такий був – добрий, без жодної зухвалості. Батьки виховали гарного сина», – розповідає класний керівник.

Найкращою подругою Єгора була дівчинка Олександра. У молодшій школі вони навчалися в одному класі, а в середній – у паралельних.

«Єгор був для мене дуже цінним другом, якому я могла розповісти все на світі. Він ніколи не відмовляв, якщо потрібна допомога. Якщо було погано, старався підіймати настрій. Не хотів, щоб із ним поряд хтось сумував. Такий сонячний хлопець. Подивишся на нього – і так тепло від усвідомлення, що це твій друг», – каже Олександра.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії родина Антіпових залишалася вдома у Глухові. Кілька тижнів після 24 лютого 2022-го у місті тривали бойові дії. Потім – затишшя.

«Синочок, якщо щось чуєш – падай на землю. Хай навіть із тебе будуть сміятися», – говорила я Єгору, а він відповідав, що все знає. Як правильно діяти під час артобсрілу – розповідали і під час уроків», – ділиться Альона Антіпова.

За останні два роки Єгор і Олександра бачились чи не щодня. Ходили гуляти містом, на озеро. Відвідували спортивний майданчик.

«Мені подобалося дивитися, як Єгор тренується», – згадує Саша.

У свої 14 років хлопець вже був вищим за маму.

Улітку 2024-го Єгор захопився армреслінгом. Змагався зі старшими хлопцями. Дуже радів, коли виходило перемогти.

«Єгор розповів мені, що з вересня 2024-го у школі має відкритися гурток армреслінгу. Збирався його відвідувати. Казав: «Це моє». Я підтримувала сина, – говорить Альона Антіпова.

Єгор добре розумівся на електронній техніці: міг полагодити, встановити на телефон чи комп’ютер додатки та програми. І навіть заробив свої перші гроші, перевстановивши програмне забезпечення на гаджеті. За отримані кошти купив солодощів собі і молодшій сестрі.

Єгор був відповідальним. «Щоб о 21.00 був удома», – казала мама і хлопець повертався вчасно.

27 липня 2024 року зранку Альона пішла на роботу. Додому повернувся тато Віталій, який на СТО працював у режимі доба через дві. Єгор виспався і вирішив піти погуляти.

«Сказав: «Бабусю, я піду». Так і по сьогодні не приходить…», – плаче Віра Павлівна.

Близько полудня Альона почула вибухи. Російська армія завдала артилерійського обстрілу по Глухову.

«Я вийшов на подвір’я і тут серія вибухів. До підвалу буквально шість метрів, я не встиг добігти, впав серед двору», – згадує Юрій Білевщук.

Альона почала телефонувати сину, але він не брав слухавку. Вирушила з роботи у напрямку будинку. Нарешті вийшло додзвонитись, але слухавку підняв не 14-річний Єгор, а військовий, який жив у будинку, поряд із яким прилетіло.

«Цей військовий, якого теж звали Євген, сказав, що знайшов мого сина, пораненого. Я за кілька хвилин була на місці. Разом із Євгеном ми везли Єгора в таксі до лікарні, бо швидких не було. Медики одразу підняли сина в операційну», – розповідає матір хлопчика.

Уламок від снаряда перебив артерію. Близько 16:00 мамі сказали, що внаслідок травми її сина не стало.

З похороном родині допомагав військовий Євген.

«Він нас підтримував і досі ми товаришуємо. Євген каже, що так підтримувала б кожна людина на його місці. Але це ж неправда…», – ділиться Альона.

Поховали Єгора Антіпова у Глухові. Попрощатися із хлопцем зібралось багато молоді.

«Ви навіть не уявляєте, що робилось у церкві під час відспівування та біля будинку. Скільки прийшло дітей, молоді… Плакали. Дивитися на це було геть важко», – ділиться класний керівник Єгора, Юрій Білевщук.

«Я й не знала, що в сина було настільки багато друзів. На прощання зібралося пів міста», – каже Альона Антіпова.

Мама чи не щодня відвідує могилу сина. Альона спілкується з найкращою подругою Євгена – Олександрою.

«Саша каже, що в неї ніколи не буде такого друга як Єгор… А у нас – сина»

«Онук був наче від Бога. Бог його і забрав. Не буває ані дня, щоб ми за Єгором не плакали. Сусіди теж за ним сумують. Дідусь з другого поверху не зміг піти попрощатися, так сумує…», – додає бабуся Віра Павлівна.

До новорічних свят мама разом із Сашею прикрасили на могилі Єгора ялинку.

Кирило Писарєв та Софія Шульга з Умані

Кирило у родині Інни та Анатолія народився 6 листопада 2005 року. Сім’я жила у Луганську. «Я була вірянкою. Імена дітей були пов’язані з іменами святих, Кирила назвали на честь Кирила та Мефодія», – розповідає мама Інна Шульга.

Тоді родина жила з молодшою сестрою Інни, Наталею, яка стала тіткою у свої 12 років, коли старша сестра народила хлопчика.

«Коли він народився, ми з мамою (бабуся Кирила) забирали Інну та Кирила з пологового. Я завжди казала, що хлопчик був дуже схожий на свою маму Інну», – згадує Наталя.

Із батьком Кирила Інна розлучилася невдовзі після народження дитина. Пізніше у неї зав'язалися стосунки з Дмитром Шульгою, який виховував Кирила як свого сина, став йому батьком.

Кирило був спокійною дитиною. Непокоїв рідних тільки у перші місяці життя, коли болів животик. Інколи Інна довіряла візочок із немовлям своїй молодшій сестрі. На вулиці хлопчик солодко спав.

Коли підріс, пішов до садочка. У вільний час на подвір’ї біля будинку грав у футбол з друзями. Подорослішавши, захопився комп’ютерними іграми.

«Я ще памʼятаю, як ми разом із сестрою та Кирюшею їздили відпочивати на Азовське море в Урзуф у 2009 році. Це був перший раз, коли Кирило був на морі, так само як і я», – розповідає тітка Наталя.

Хлопця у родині називали «Кіра». «Це ласкаво, хоч і більше схоже на жіноче ім’я», – каже мама.

7 липня 2011 року в Дмитра та Інни Шульги народилася спільна дитина – донечка. Назвали на честь святої Софії.

«Софія була сонечком, добрим та наївним. Любила всіх», – розповідає Інна Шульга. Якщо Кирило був схожим на маму Інну, то молодша Софія – на свого татка Дмитра.

«Софійка і Кірюша були спокійними, добрими. Софія – більш соромʼязлива та тиха. А Кірюша – відкритий до спілкування. Можливо, це через те, що в мене з племінником була довша історія спілкування. Обидві дитини були життєрадісні та хотіли пізнати світ», – розповідає молодша сестра мами дітей Наталя.

У 2014 році, коли Софії було майже три роки, а Кирилу – вісім, родина покинула Луганськ. Два роки жили в Росії, де мали родичів. У 2016-му повернулися в Україну – в Умань, тут раніше оселилася Наталя зі своєю родиною.

Інна була вагітною, коли сім’я повернулася до України. У 2016 році в родині народився молодший син Михайло.

«Поява Міші в родині нічого не змінила. Хоч на плечі Кіра та Соні лягли деякі додаткові обов’язки. Я багато працювала, щоб дати дітям гідне життя», – розповідає Інна.

Кирило допомагав батькам піклуватися про молодшого братика. Софія спочатку тільки споглядала, а як Міша підріс – теж піклувалась про нього, виходила з братом гуляти на майданчик.

Кирило і Софія навчалися в Уманській гімназії №5. Класна керівниця хлопця із 5-го по 9-ий клас Світлана Казановська, каже, що хлопчик був спокійним, роботящим та дуже відповідальним.

«Щось доручиш йому – обов’язково зробить. Не пам’ятаю жодного конфлікту серед школярів, де був би замішаний Кирило. Хлопець був дуже відданий своїй родині – турбувався про менших сестру та брата. Відпрошувався піти раніше, якщо потрібно було їх доглянути», – розповідає учителька.

Вона каже, що якщо Кирило сказав, що піде додому, то буде саме там, і якщо молодші братик чи сестричка хворіли, то він сильно непокоївся про них.

«Мама казала на всі ці турботи з молодшими дітьми: «А у мене Кирило є!». Я думала про те, який він чудовий син та колись буде турботливим батьком», – ділиться Світлана Казановська.

«А Мишко дивився на старшого брата і бачив у ньому приклад для наслідування», – каже тітка Наталія.

Кирило захоплювався грою в шахи та малюванням, до нього у родині були художники. Ще хлопцю сподобалася культура Японії і він самотужки вивчав японську. Мав хист до вивчення мов.

Софії теж подобалось малювати, а ще – танцювати та займатися музикою.

«Соня любила аніме. Спочатку хотіла бути художницею, але потім чула від неї про бажання працювати з тваринами – стати ветлікаркою», – говорить мама Інна.

«Кирило і Соня добре ладнали. Гуляли, гралися. Багато часу проводили разом. Можливо й були якісь невеличкі суперечки у їхніх відносинах. Але це ж діти», – розповідає тітка Наталя.

Кирило мав багато друзів, Софія теж дружила з однокласниками.

Щовихідних, особливо влітку, родина намагалася кудись виїздити – погуляти чи покупатися. Під час відпустки відпочивали на морі. «Ми були бандою, командою – як казав наш татко», – говорить Інна.

Вдома діти допомагали мамі. Разом з дорослими обов’язково готували вечерю. Кирилу подобалось пекти – смачно виходила «шарлотка».

«Якось ми їздили на море, а Кирило хотів залишитись вдома – побути сам. Перед нашим приїздом він приготував їсти, прибрав всю квартиру», – розповідає мама Інна.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну родина з дітьми залишалася в Умані. Інна каже, що тепер жалкує про це. У 2023 році Кирило мав закінчувати 11 клас у ліцеї № 1, Софія – шостий у гімназії № 5.

«У школі син дуже захопився хімією, хотів вступати на хімічний, але за два місяці до загибелі ми з ним розмовляли та він сказав, що хоче йти на іноземні мови в педуніверситет. Я була не проти», – розповідає мама.

О 4:20 ранку 28 квітня 2023 року російські війська завдали ракетного удару по Умані. Дві російські ракети Х-101 влучили в житловий 9-поверховий будинок, де мешкала родина Інни та Дмитра.

«Приблизно о 4 ранку ми прокинулися від вибуху. Буквально через кілька хвилин зателефонувала сестра…», – згадує той день Наталія.

«Діти були в спальні, ми в залі з Мишком. Він спав з нами, бо боявся сам. Після вибуху – у нас ані подряпини. Хоча квартира була посипана склом, ми ходили босі, але ні подряпини…», – говорить Інна.

А та частина квартири – кімната, де спали Кирило зі Софією – від вибуху обвалилася. Аж у підвал.

Інну з чоловіком та Мишком із вцілілої частини оселі евакуювали рятувальники.

«Я після вибуху прибігла до школи, яка була розташована за кілька метрів від будинку. Ніч, все горить. Побачила маму Кирила. Хлопця якраз тоді шукали… Вона стояла, як закам’яніла. Коли вдруге я їх побачила, слів уже не було. Ми знали, що є дуже малі шанси, що вони з сестрою вижили. Інна притулилась до мене – як мишеня», – розповідає класна керівниця Кирила Писарєва, Світлана Казанцева.

Кімната, де перебували Кирило та Софія внаслідок влучання ракети опинилася у підвалі. Тіла дітей були понівечені, їх ідентифікували завдяки ДНК-експертизі.

Ворожа атака по багатоповерхівці в Умані відібрала життя 23 людей.

Брата з сестрою поховали 30 квітня у Храмі Пресвятої Богородиці.

Тоді з Уманської гімназії №5 загинули п’ятеро учнів. Їхні портрети зберігаються у закладі як нагадування про школярів, яких убив російський обстріл.

«Ми з чоловіком не народилися із золотою ложечкою в роті, і єдине багатство – були наші діти. Я дуже ними пишаюся, це був подарунок долі. Мої крила, моє натхнення. І це у мене забрали. Вважаю, що немає в цьому світі нічого ціннішого за життя. Все можна повернути, побудувати, змінити. Але життя не повернути за всяку ціну», – каже Інна Шульга.

Після загибелі дітей Інна перестала вірити в Бога. Каже: «в глибині душі хочу, але не можу».

Більше історій дітей, які загинули внаслідок повномасштабної війни Росії проти України, читайте тут: