ЛЬВІВ – Проєкт «Локальна історія» видав у перекладі українською мовою книжку «Долаючи біль. Мемуари про відвагу та тріумф». Її автором є Оксана Мастерс – багаторазова паралімпійка зі США.
35-річна Оксана Мастерс родом з України, вона виховувалась у дитячому будинку-інтернаті до 7 років. У сиротинці зазнала фізичного і сексуального насильства, але доля подарувала їй справжню маму.
Оксана Мастерс відверто описала своє життя від Чорнобильської катастрофи до Параолімпійського золота. Ця книга спогадів відкриє безліч важливих смислів і роздумів для кожної людини. Це книжка про життєві цінності, моральні засади у житті, падіння і успіх, силу волі і мужність.
Хоч в Оксани Мастерс залишились сумні і жахливі дитячі спогади з України, але вона ніколи не відмовлялася від свого походження і підтримує Україну.
Оксана Мастерс присвятила свою книгу мамі і написала: «любов якої врятувала мене».
Американка Ґей Мастерс доклала неймовірних зусиль, щоб забрати 7-річну Оксану з дитячого будинку-інтернату у Хмельницькій області, з Ізяслава.
Якби не вона, то важко навіть уявити, якою могла бути доля дівчинки, яка народилася із однією неправильно розташованою ниркою, лише частиною шлунка, шістьома пальцями на кожній нозі, з різного розміру ступнями, без зубної емалі, без правого біцепса, із зрощеними між собою пальцями на руках. Ліва нога дівчинки була на 15 см коротша за праву і викривлена як літера «С». Були відсутні обидві гомілкові кістки.
Оксанка була однією з тих дітей, які народилася з вадами внаслідок Чорнобильської катастрофи. Оскільки жінки, які їх народили, зазнали радіаційного випромінення.
«Знаю, що мені робили операції. I трохи пам’ятаю їх, а ще я бачила згадки про хірургічне втручання в картонній папці особової справи, що мандрує зі мною з одного дитячого будинку до іншого. У свої п’ять років я ще не знаю, що не можу стояти прямо, бо під моїми колінами бракує опорних кісток, а на тих кістках, що маю, ходжу повільно й незграбно. Я народилася без зубної емалі, частини шлунку, правого біцепса та однієї нирки. Нирка неправильно розташована. У свої п’ять років я ще не знаю, що на мою матір вплинула жахлива кількість радіації, що осіла на цю частину України після вибуху на Чорнобильській АЕС, і що я одна з незліченної кількості дітей, які внаслідок катастрофи народилися з вадами. Я також не знаю, чому батьки відмовилися від мене.
У свої п’ять років я деколи замислююся про те, що відрізняюсь від інших, коли не можу зробити того, що роблять інші діти. Але найдужче мене гнітить відсутність сім’ї, і щоразу, коли якась жінка з байдужою лагідністю ставиться до мене, я запитую себе, чи не вона моя мати», – так згадує своє дитинство Оксана Мастерс.
Про свій шлях вона пише, що він «був горбкуватий гравійний путівець із вирвами бомб, зсувами від паводків та крутими поворотами».
Коли дівчинка народилася 19 червня 1989 року, їй дали ім’я Оксана, вона була Олександрівна, на прізвище Бондарчук. Чому саме її біологічні батьки відмовилися він неї, вона не знає, ймовірно їх налякали величезними сумами грошей, які мали б піти на лікування новонародженої дівчинки. Можливо, порадили, що дитині краще буде у будинку-інтернаті. Невідомо, чи її біологічна мама приходила в сиротинець, адже Оксана не пригадає жодної такої зустрічі і лише припускає, що «маму» могли і не пускати до неї.
Коли у 1997 році Оксану вже удочерила Ґей Мастерс, то американська мама знайшла номер телефону її біологічної матері, яка жила у Хмельницькому. Мастерс вдалося навіть додзвонитися, але та відповіла після довгої паузи, що Ґей помилилась номером…
А Ґей Мастерс лише хотіла довідатися детальніше історію хвороби своєї доньки.
Жахіття сиротинця
Оксана Мастерс детально описує у спогадах своє життя в інтернаті в Ізяславі. Звісно те, що запам’ятала її дитяча пам'ять.
Діти так, пригадує Оксана, постійно були голодні, їм давали погану їжу і обмаль. Було холодно. До вихованців жахливо ставилися.
Оксану та інших дітей ставили в душ і обливали холодною водою, потім діти мокрі лягали спати і в холодній кімнаті. Це був один із різновидів покарання.
«Це державна школа-інтернат, у якій живуть різні діти. Нас тримають окремо від тих, хто інколи їздить додому, до своїх рідних. Діти в моїй групі трохи відрізняються, фізично чи розумово. Хоча я ще не цілком розумію, що я ‒ інша. Іноді я думаю про те, що ходжу не так, як Оленка і більшість інших дітей».
Діти-сироти зазнавали в Ізяславському інтернату, як пише Оксана Мастерс, сексуального насильства.
Її та її подругу, яким було по 6-7 років, водили у темну кімнату на другому поверсі до якогось чоловіка…
«Це темне життя» ‒ так назвала його Оксана Мастерс.
...це буде її донька
Ґей Мастерс, професорка одного з американських університетів, яка не була одружена, побачила фотографію 7-річної української дівчинки-сироти і одразу зрозуміла, що це буде її донька.
Мастерс пройшла через численні бюрократичні перепони, оплатила велику суму офіційно у справі удочеріння, але в Україні ще й давала хабарі чиновникам.
І у 1997 році її мрія нарешті здійснилася ‒ вона забрала Оксану з інтернату і повезла додому у США.
Ґей присвятила дівчинці з України своє життя.
Мама не знала української мови, а Оксанка ‒ англійської. Але це не стало для них перепоною.
Оксана Мастерс перенесла численні операції, їй ампутували обидві ноги. Але дівчинка швидко вчилась, відвідувала школу.
Потім Оксана пішла працювати і доля привела її у спорт. Вона розповідає і про біль, який долала, і про важкі хвилини відчаю, про те, як йшла до своєї мети ‒ перемоги, як жертвувала багатьма речами у житті і навіть ночувала у машині, щоб економити гроші. А ще про її любов до кави, яку готує професійно.
Одного дня Оксана Мастерс собі сказала: «Я віднині вирішуватиму, що для мене можливо». Відтоді вона здобувала перемогу за перемогою у світових змаганнях з веслування, біатлону, бігових лиж та велоспорту з 2012 року.
А мама Гей Мастерс завжди була поруч, підтримувала доньку і раділа її перемогам.
Оксану Мастерс стала однією із найтитулованіших паралімпійок світу. Вона є володаркою сімнадцяти паралімпійських медалей, а це найбільша кількість нагород серед американських спортсменів на Зимових іграх, як Паралімпійських, так і Олімпійських.
Радянська практика ставлення до дітей із інвалідністю
Мемуарів людей з інвалідністю в Україні дуже мало. Зазвичай ці книги не доходять до масового читача. Про це говорить Ганна Заремба-Косович, дослідниця історії розвитку руху за права людей з інвалідністю в Україні.
За її словами, книга Оксани Мастерс також і про ставлення до питання інвалідності у радянський період і на початку відновлення незалежності України.
«По суті, тоді ця політика зводилася до того, чи людина з інвалідністю була працездатна чи ні. Якщо людина могла працювати, то, по суті, вона, умовно, могла бути громадянином тодішньої радянської держави. Якщо втрачала можливість працювати, відповідно, її повноправність підважувалася. Дитина, яка народжувалася з інвалідністю, по суті, втрачала можливість бути повноправним громадянином. А це впливало на те, якими вона могла користуватися правами, які соціальні гарантії і захист могла отримувати. По суті, дитина з інвалідністю від народження тільки в кінці 1960-х років почала отримувати певні соціальні пільги. Бо саме тоді були внесені зміни в законодавство, які стосувалися соціального захисту і з’явився термін «діти інваліди». До 1967 року навіть не існувало такого питання, як дитина з інвалідністю.
У радянський період і на початку незалежності України було складно дитині, яка народилась з інвалідністю не потрапити в інтернатГанна Заремба-Косович
У радянський період і на початку незалежності України було складно дитині, яка народилась з інвалідністю не потрапити в інтернат чи спеціалізований заклад. Ще з пологового будинку лікарі змушували батьків до відмови.
Система підштовхувала батьків, які теоретично могли доглядати за дитиною, інституалізувати її. Це працювало ще і у 90-х роках, коли Оксана Мастерс перебувала в сиротинці. А при цьому інтернати для дітей і дорослих з інвалідністю отримували мізерне фінансування, а те, як вони працюють ніхто не контролював», ‒ каже Ганна Заремба-Косович.
Але зі здобуттям Україною незалежності починав розвиватися рух за права людей із інвалідністю, що поступово змінювало систему.
Журналістські розслідування теж робили свою справу.
Влада пішла на створення будинків сімейного типу.
Але й зараз в Україні є проблеми в цій сфері.
Коли дитині виповнюється 18 років, то щоб вийти з-під державної опіки дитина повинна мати необхідні навчики для самостійного життя, змогти знайти роботу чи піти вчитися.
Якщо діти не можуть вийти з цієї системи, то вони потрапляють у геріатричні центри, де проживають старші люди.
Правозахисники стверджують, що заклади інтернатного типу не готують ніяким чином ні психологічно, ні соціально для самостійного життя в громаді.
«Діти мають низьку якість освіти. Законодавчо у нас все дуже добре, а, фактично, є порушення прав людей із особливими потребами», ‒ пояснює Ганна Заремба-Косович.
Оксана Мастерс відвідала Україну у 2015
Восени 2015 року Оксана Мастерс вперше після адопції побувала в Україні. Але її повезли в український сиротинець у Київській області, яким тоді опікувалося американське посольства. Це був кольоровий і світлий будинок всередині. Коли до Оксани Мастерс підійшла маленька дівчинка сирота і подивилась їй в очі, то вона стала перед нею навколішки і обійняла дитину.
У своїй книзі написала: «Ця дівчинка живе у кращих умовах, ніж я жила ‒ у дитинстві я і мріяти не могла про такі. Але всі яскраві барви у світі не змінять того, що ця дівчинка ‒ сирота в Україні. Знаю, як працює система».
Згідно з інформацією Держслужби у справах дітей, в Україні близько 62 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебувають на первинному обліку. Українські чиновники постійно наголошують, що державна політика спрямована на те, щоб якомога більше дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування перебували не у будинках-сиротинцях, а прийомних родинах чи будинках сімейного типу. До 2028 року планують скоротити на 30% кількість дітей в інституційних установах. Тобто, у сімейних формах виховання мають зростати 95% дітей, позбавлених батьківського піклування.
До слова, близько 80% дітей, які живуть і навчаються у будинках-інтернатах, мають батьків. Переважно через важкі обставини у родинах. До того ж і війна спричинила нові виклики, зокрема діти повернулись з депортації.
Лише торік в кількох українських дитячих будинках-інтернатах, зокрема на Львівщині і Тернопільщині, моніторингові групи зафіксували порушення прав дітей, зокрема фізичне і сексуальне насильство.
Ці справи досі розслідують правоохоронні органи.
Найкраща подруга Оленка, яку можливо убили
Радіо Свобода звернулось до Міністерства внутрішніх справ і Уповноваженого Верховної Ради з прав людини з запитами про те, чи було проведено МВС, зокрема, відповідними структурними підрозділами Національної поліції України перевірку фактів імовірного вчинення злочинів щодо неповнолітніх вихованців дитячого будинку-інтернату в Ізяславі, що на Хмельниччині в період перебування у ньому Оксани Бондарчук (Мастерс).
У книзі вона часто згадує свою найкращу подругу Оленку. «Оленка тут стільки ж часу, скільки я. Вона моя найкраща подруга у третьому для мене сиротинці».
Оксана Мастерс розповідає у книзі про нещасний випадок, який трапився на її очах у школі-інтернаті, коли посеред ночі вона і Оленка, голодні вийшли з кімнати і пішли у пошуку їжі до їдальні. Але здійняли на шум і на нього прийшли жінки і чоловіки.
«Хтось хапає її (Оленку-ред.). Я бачу, як вона чіпляється за підлогу. І чую, як її волочать цією жахливою підлогою від мене. А потім вона зникає. Я чую шум. Удар. Три удари. Оленка не видає ані звуку... Більше ніколи я її не бачила».
Коли приїхала Ґей Мастерс і захотіла удочерити Оксану, то та просила удочерити разом із нею і Оленку. Ґей Мастерс запитувала про дівчинку у директора і вихователів, але ті «уникали розмови, нервували».
Радіо Свобода у запиті запитало і про долю маленької дівчинки Оленки, оскільки авторка книжки вважає, що її вбили. Радіо Свобода просило повідомити про дії, які були вчинені Міністерством внутрішніх справ України, в тому числі, Національною поліцією України, щодо перевірки фактів, описаних у книзі та, у випадку їхнього підтвердження, відкрити кримінальне провадження із внесенням відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
МВС відповіло на запит Радіо Свобода, що «лист, за дорученням керівництва МВС від 06 лютого 2025 року № 18772- 04/1-108205, було направлено для розгляду до Національної поліції України (далі - НПУ). Своєю чергою відповідні компетентні підрозділи НПУ зареєстрували вказаний лист в єдиному обліку заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події з використанням інформаційно-комунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» (№ 1833 від 12.02.2025 та № 2027 від 13.02.2025). Під час проведення НПУ перевірки викладена у листі інформація не знайшла свого підтвердження».
На запит Нацполіції Ізяславський навчально-реабілітаційний центр Хмельницької обласної ради (колишній інтернат, де жила і навчалась Оксана Мастерс) повідомив, що Олена там не навчалася.
Після запиту Радіо Свобода правоохоронці побували в Ізяславському навчально-реабілітаційному центрі і перевірили викладені авторкою книжки свідчення, передивились архівні документи. Як виявилось, у середині 90-х, а це були 1995-1996 роки, про які пише Оксана Мастерс, не було порушено ніяких кримінальних справ щодо смерті когось із вихованців сиротинця.
Останні слова у книзі «Долаючи біль» також про подругу дитинства Оленку:
«Я не можу подякувати Оленці. Ти була моєю близькою подругою в сиротинці ‒ майже сестрою. Ти захищала мене до скону. Усі мої досягнення є почасти і твоєю заслугою, бо ти замінила мені родину в найважчі часи. Ти завжди залишишся моїм «Чому»».
Радіо Свобода звернулось до Оксани Мастерс з проханням про інтерв’ю. Наразі не отримало відповіді.
«Локальна історія» хоче запросити Оксану Мастерс знову приїхати в Україну і поспілкуватися з українськими воїнами, які втратили кінцівки. Одна така зустріч вже була у 2015 році.
Оксана Мастерс підтримує Україну і пам’ятає про своє українське походження.
У книзі Оксани Мастерс «Долаючи біль» багато болю і страждань, але водночас і багато світлі і любові. Вона про те, що людину потрібно бачити не зовні, а зсередини, потрібно бачити її душу.
Форум