24 лютого 2022 року ніхто не міг припустити, що розпочата очільником РФ Володимиром Путіним масштабна війна проти України не закінчиться і за чотири роки після її початку. За ці чотири роки російська економіка зазнала великих змін. Частина з них є незворотними, а решта створює передумови для структурної кризи, порівнянної із тією, що призвела до розпаду СРСР.
Продовження війни лише посилює ці проблеми. Аналіз Російської редакції Радіо Свобода.
Росія розпочала повномасштабну війну проти України в умовах серйозної демографічної кризи, пов’язаної з виходом на пенсію численного покоління, що народилося після Другої світової війни, та вступу у працездатний вік значно меншої кількості людей, що народилися наприкінці 90-х років минулого століття. Саме ця обставина примусила російську владу розпочати з 2019 року дуже непопулярну пенсійну реформу, що передбачає поетапне – до 2028 року – підвищення пенсійного віку.
У цих умовах відволікання на війну в результаті мобілізації та масового набору контрактників (за найскромнішими підрахунками, понад півтора мільйона осіб), а також хвиля еміграції 2022 року зробили дефіцит кадрів чи не головним обмеженням кількісного (про якість нижче) зростання російської економіки.
Офіційні дані російського міністерства оборони про втрати в ході бойових дій востаннє публікувалися у вересні 2022 року. Проте, за оцінками американського Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), на початок 2026 року російська армія втратила вбитими, пораненими та зниклими безвісти близько 1,2 мільйона осіб. Генштаб ЗСУ визначає втрати Росії у 1 262 490 за час повномасштабної війни. Попри те, що цифри можуть називати різні, незаперечним є факт, що воєнні втрати, а також спровокована війною та мобілізацією хвиля еміграції поглиблюють «демографічну яму», яка відтворюватиметься упродовж ще не одного покоління.
Вже зараз у Росії, попри те, що демографія оголошена одним із головних пріоритетів держави, попри відповідний національний проєкт, що діє з 2018 року, прискорюється падіння народжуваності. І ті, хто не народилися сьогодні, не почнуть працювати через 20 років, а отже, не зможуть і утримувати нинішніх 45–50-річних.
Тепер же зниження соціального навантаження на тих, хто працює, досягнуте через те, що в перехідний період пенсійної реформи раз на два роки на пенсію ніхто не виходить, з лишком компенсувалося, з одного боку, скороченням чисельності працівників, а з іншого – необхідністю до кінця життя лікувати й утримувати тих, хто був скалічений на війні.
Звідси і швидке зростання дефіциту Соціального фонду, і судомні спроби влади поповнити його за рахунок тих, хто офіційно не працює, за рахунок трудових мігрантів, за рахунок скорочення пільг для малого й середнього бізнесу та галузей, призначених «пріоритетними».
Якщо загалом по Росії доречно говорити про гостру демографічну кризу, яка за інших рівних умов коштуватиме країні 1–2 відсоткові пункти ВВП щорічно, то на окупованих українських територіях, які російська влада поспішила оголосити «новими російськими регіонами», доречно говорити про повноцінну демографічну катастрофу.
Погіршення якості «людського капіталу»
Не менш (якщо не більш) серйозна довгострокова проблема пов’язана з погіршенням якості «людського капіталу», обумовленого деградацією російської освіти через від’їзд значної кількості викладачів та виходу з Болонської системи, який має завершитися до вересня 2026 року.
Та й російська наука, не в останню чергу зусиллями спецслужб, фактично опинилася в ізоляції, а отже, приречена на відставання.
Нарешті, якщо говорити про якість робочої сили, можна з упевненістю прогнозувати, що закінчення війни та подальша демобілізація не поліпшать ситуацію з кадрами в російській економіці.
«Ветерани СВО», які прийшли з фронту з травмованою психікою та звичкою до доходів, що кратно перевищують оплату практично будь-якої творчої праці, скоріше стануть джерелом проблем, ніж їхнім рішенням.
Мілітаризація економіки призвела до початку структурної кризи
Різке зростання воєнних витрат призвело до структурної деформації російської економіки, яка полягає у випереджальному розвитку воєнного виробництва, що відбувається за кошт цивільних галузей.
Про масштаби процесу дозволяють судити цифри, названі наприкінці грудня 2025 року Володимиром Путіним і відтворені 19 лютого на партійному форумі «Єдиної Росії» першим віцепрем’єром Денисом Мантуровим.
Виробництво танків з початку війни в Росії збільшилося у 2,2 раза, БМП і БТР – у 3,7 раза, воєнної авіаційної техніки – у 4,6 раза, автомобільної техніки – у 5,7 раза, ракетно-артилерійського озброєння – у 9,6 раза, засобів ураження та боєприпасів – у 22,2 раза.
При цьому, згідно з офіційною статистикою, на яку посилається Центр макроекономічного аналізу та короткострокового прогнозування, виробництво металів, з яких усе це роблять, порівняно з довоєнним рівнем скоротилося приблизно на 7%. Виробництво електроенергії, без якої важко собі уявити будь-яку промисловість, практично не змінилося. Споживчих товарів тривалого користування в Росії стали випускати на третину менше. Майже шестикратне зростання воєнної автомобільної техніки супроводжувалося 60-відсотковим обвалом виробництва цивільних автомобілів. За зростанням виробництва танків і бронетехніки стоїть скорочення виробництва будівельної та сільськогосподарської техніки.
Мілітаризація економіки вже призвела до початку структурної кризи, яка викликана цілою низкою причин:
- по-перше, держава утримує воєнне виробництво за кошт податків, які платить цивільний сектор економіки;
Скорочення кількості тих, хто утримує, і різке зростання тих, кого доводиться утримувати, вже змусили уряд двічі піти на підвищення податків.
З 1 січня 2025 року з 20 до 25% в Росії підвищили податок на прибуток і ввели прогресивну шкалу прибуткового податку, а з 1 січня 2026 року на 2 відсоткові пункти підвищили ПДВ, паралельно різко скоротивши пільги для малого й середнього бізнесу.
- по-друге, на відміну від цивільних галузей, військово-промисловий комплекс ніяк не бере участі в задоволенні платоспроможного попиту, зате справно його генерує;
Це призводить до постійного зростання інфляції, із якою Банк Росії із середини 2023 року намагається боротися високими ставками. Але це тільки посилює позиції виробників зброї, які конкурують із цивільним виробництвом за дефіцитні трудові ресурси.
Спочатку стагнація, а потім і спад цивільного виробництва, що фіксуються статистикою з кінця 2024 року, пояснюються і недоступними кредитами, і вимушеною участю в «зарплатній гонці». Вони позбавляють російські компанії залишків конкурентоспроможності як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку.
Довершує картину недоступність сучасного обладнання, здатного підвищити продуктивність. На початок 2026 року цивільний сектор економіки виявився нездатним фінансувати воєнні та соціальні витрати й одночасно витримувати борговий тягар, накопичений за безпрецедентно тривалий період жорсткої грошово-кредитної політики. Спроби уряду збільшити кількість поборів і посилити контроль над їх збиранням тільки посилюють кризові явища в галузях, що опинилися на межі колапсу.
Просте скорочення воєнних витрат за цих обставин цивільну економіку не реанімує, скоріше навпаки. Якщо на додачу до всього ще й воєнні заводи перестануть генерувати попит на продукцію металургів, енергетиків та інших постачальників сировини й комплектуючих, то жодні дешеві кредити постачальникам уже не допоможуть.
А якщо воєнне виробництво через брак фінансування почне масово звільняти працівників, розоряться і ті виробництва, які працюють на задоволення споживчого попиту.
Значною мірою патова ситуація, що склалася в російській економіці, відтворює проблеми народногосподарського комплексу пізнього СРСР, у якому при повній зайнятості на задоволення кінцевого попиту працювала менша частина промисловості.
Читайте і дивіться тут: Розпад СРСР: як це було
Нерівність
Головна відмінність сучасної російської економіки від економіки СРСР полягає в наявності все менш вільного і все більш регульованого, але все-таки ринку.
У радянські часи структурні диспропорції, результатом яких було хронічне перевищення попиту над пропозицією, виливалися в тотальний дефіцит усього – продовольства, одягу та взуття, автомобілів, житла, будматеріалів, товарів тривалого користування.
Зараз же побороти структурну інфляцію можна виключно за кошт скорочення платоспроможного попиту з боку значної частини населення. В останні два роки саме це і відбувається. За цілком благополучними цифрами зростання реальних наявних доходів стоїть те саме розшарування, яке характерне для промисловості.
Ті, хто укладають контракт і вирушають воювати, починають отримувати у 4-5 разів більше за тих, хто залишається працювати й фактично утримує і армію, що воює, і воєнне виробництво, яке її обслуговує.
Прямим наслідком високих ставок стало різке падіння доступності житла та товарів тривалого користування через заборонно високі для абсолютної більшості громадян відсотки за кредитами.
Паралельно спостерігається випереджальне зростання цін на продовольство, яке найсильніше б’є по тих категоріях населення, у чиїх сімейних бюджетах частка витрат на їжу є максимальною, тобто по найменш забезпечених.
Протягом двох з половиною років боротьби Банку Росії з інфляцією частка витрат росіян на продукти харчування неухильно зростала, і на початку 2026 року вона досягла 16-річного максимуму. Ще одним наслідком високих ставок стало зростання розриву в доходах між сім’ями, що мають заощадження (близько 30%), і сім’ями, які повністю витрачають усе, що отримують, або змушені користуватися кредитами для підтримки звичного рівня споживання (70% сімей).
Перша категорія має можливість заробляти на безпрецедентно привабливих банківських депозитах або отримувати дохід від інвестицій у державні чи корпоративні облігації. Друга занурюється все глибше в «боргову яму» через необхідність брати нові дорогі кредити для погашення старих.
Наступають ще одні «лихі 90-ті»
До переліку всіх цих проблем і диспропорцій можна додати ще дві обставини, які створюють додаткові ризики.
По-перше, за роки війни процес руйнування російського інституційного середовища, на який скаржилися російські підприємці ще до початку бойових дій, різко прискорився і набув незворотного характеру (принаймні це стосується інституту приватної власності).
По-друге, різке скорочення через міжнародні санкції кількості торгових партнерів поставило російську економіку в крайню залежність від економічного стану та політичних настроїв «дружніх» країн. Останній ризик уже почав реалізовуватися у відносинах з Індією, яка з кінця 2025 року різко скорочує закупівлі російської нафти.
Більшість вищеописаних проблем вже вкоренилися і тепер лише набирають обертів. Тож, схоже, що Росії ще одного раунду «лихих 90-х», не уникнути.
Форум