Доступність посилання

ТОП новини

«Били всім, прутами. Двоє стали 200-ми». Розповідь захисника Маріуполя, який пережив полон


Дмитро захищав Маріуполь, пережив полон, втратив сім'ю. Тепер прагне повернутись на фронт. Фото ілюстративне
Дмитро захищав Маріуполь, пережив полон, втратив сім'ю. Тепер прагне повернутись на фронт. Фото ілюстративне

Дмитро – захисник Маріуполя. Це його рідне місто, яке він боронив після початку великої війни, де втратив усіх своїх рідних, був поранений і потрапив у полон до росіян. Військового допитували в підвалі донецького «МГБ», тримали в тюрмі в Оленівці, потім в колонії на Луганщині. Через пів року неволі його разом з іншим бійцями обміняли, ще пів року він лікувався в шпиталі.

Зараз чоловік знову рветься на фронт – помститися за свою сім'ю, але втратив документи і поки не може стати лав війська. Через проблеми з документами він також не отримав військові виплати за рік війни й компенсацію як колишній військовополонений.

Про пережите в Маріуполі під час оборони міста, потім у полоні і як тепер доводиться боротися за себе та за можливість знову стати на захист України – боєць розповів Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода).

До повномасштабної війни

Дмитру (прізвище не зазначено з міркувань безпеки) 39 років, він народився й виріс в Маріуполі, навчався в місцевому Приазовському технічному університеті. Працював у меблевому бізнесі – пройшов шлях від збиральника меблів до дизайнера й співвласника фірми. Захоплювався гандболом. Чоловік говорить, що кадровим військовим бути ніколи не планував. Але прийшов 2014 рік, кілька тижнів у його рідному місті порядкували сепаратисти.

«Та які вони «свої»? Бомжі, урки, люмпени, які захопили владу, голота. Я навмисно приглядався до них. Один із них навіть виявився охоронцем мого університету», – згадує Дмитро.

Мама з дитиною біля будівлі в Маріуполі, зруйнованого внаслідок бойових дій у 2014 році. Фото: 19 липня 2015 року
Мама з дитиною біля будівлі в Маріуполі, зруйнованого внаслідок бойових дій у 2014 році. Фото: 19 липня 2015 року

Навесні 2015-го чоловік пішов до Збройних сил України, був учасником АТО/ООС. Загалом прослужив шість з половиною років – у прикордонних військах, морській піхоті й десанті. Потім намагався знову знайти себе в мирному житті. Велику війну 24 лютого він зустрів вдома, у рідному Маріуполі.

Початок оборони Маріуполя: робота на розвідку

Дмитро згадує: того дня, одразу після перших вибухів, він пішов до обласного військкомату. Каже, з таким бойовим досвідом залишатися вдома просто не міг.

«Я прокинувся від вибухів о четвертій з копійками. Пам’ятаю: транспорт у місті ще ходив, холодно, дощ, мжичка. Я пішов в обласний військкомат, показав військовий квиток, мене записали. «Ми вам зателефонуємо». Але минуло кілька днів – дзвінка не було, зник зв'язок», – розповідає Дмитро.

Мене записали до ТрО, офіційно оформили до 107-го батальйону. Так я став розвідником і коригувальником вогню

Потім він побачив, що неподалік працює лазерна вказівка – і туди, куди вона вказує, потім відбуваються «приходи». Так чоловік вирахував місцерозташування українських захисниках, які корегували вогонь по військових РФ у місті.

«Я зрозумів, де перебувають наші. Пішов туди, розповів про себе, показав документи. Мене записали до ТрО, офіційно оформили до 107-го батальйону. Так я став розвідником і коригувальником вогню. Доповідав про те, що бачив і чув», – розповідає Дмитро.

Аби зібрати розвіддані щодо позицій ворога, військовий вдавався до хитрощів – перевдягався в цивільне й рушав західними районами міста, які добре знав. Так тривало перші тижні березня.

«В лівій кишені Ф-ка – граната, зведена. В правій кишені – пістолет Макарова. Спілкувався з росіянами. 14-15 березня, як зараз пам’ятаю, 6 танків нарахував. У мене було кілька персонажів – п’яний, бомж і мажор», – згадує маріуполець.

Українські рятувальники і волонтери несуть вагітну Ірину Калініну, яка постраждала в результаті авіаудару військ РФ по пологовому будинку та дитячій лікарні в Маріуполі, 9 березня 2022 року. Згодом жінка та її дитина померла
Українські рятувальники і волонтери несуть вагітну Ірину Калініну, яка постраждала в результаті авіаудару військ РФ по пологовому будинку та дитячій лікарні в Маріуполі, 9 березня 2022 року. Згодом жінка та її дитина померла

Дмитро наголошує – російські військові, які атакували Маріуполь, чітко розуміли, що і для чого роблять.

«Ні, вони не заблудлі ягнята. Вони зробили свій вибір, взявши до рук зброю. Нас видавлювали з міста – від будинку до будинку. Авіацією, ФАБами. Нас стирали з лиця землі. Там скільки мирних жителів загинуло! Бульвар 221-ої стрілецької дивізії, там дві алеї з лавочками. Протяжність – квартал. Пам’ятаю, іду – а на кожній лавочці по 5, по 6 трупів», – згадує маріуполець.

Пам’ятаю, іду – а на кожній лавочці по 5, по 6 трупів

У блокадному місті він втратив своїх рідних. Але про це Дмитро говорити не любить, тільки трохи міцніше стискає кулаки.

«Парадокс, але в юності мені часто снилася війна в моєму місті, в моєму районі. З 13 років до 18-ти цей сон мене переслідував. А потім я побачив все це на власні очі», – лише каже чоловік.

8 квітня, коли українські бійці під керівництвом «азовців» займали нові позиції, Дмитро отримав серйозні поранення в шию та ногу – російські військові скинули бойовий заряд із безпілотника. Він опинився в шпиталі. А потім, 12 квітня, разом з іншими пораненими – у полоні росіян.

«У мене обидві ноги були перебиті. Я був лежачий. Ми здаватися не збиралися. Ми хотіли ще трохи протриматися. На той момент я знав, що всі мої рідні загинули, і мені втрачати було нічого. Але… Близько пів доби ми, поранені, лежали просто неба, на холоді, на території заводу Ілліча», – розповідає він.

«Коридор» в Оленівці

Російські військові поранених українських захисників повезли в Сартану (селище під Маріуполем, окуповане з березня 2022 року – ред.), а за кілька днів, 15 квітня, – в Оленівку (в колонію №102 у окупованому з 2014 року селищі під Маріуполем, де Росія тримала полонених українських військових – ред.). Там їм влаштували «коридор», били й знущалися.

Били всім, чим могли, прутами. Двоє стали 200-ми

«Влаштували нам так званий «коридор». Чоловік 20-30 їх було. Місцеві, «днрівці», по обличчю видно – два класи освіти й садистські нахили. А ми – поранені. Били всім, чим могли, прутами. Двоє стали 200-ми», – згадує боєць.

Умови утримання в тюрмі в Оленівці були жахливі, каже Дмитро. В одному бараці, розрахованому на 400 людей, утримували до тисячі людей. Половина – поранені. Лікували свої ж, медики з «Азова».

«Спали на піддонах. З голоду не мерли – окріп, бульйончик, якась каша. Пили технічну воду. Ну як пили – взяв у рот ковток, побовтав і сплюнув. Пити страшно. Хліба було обмаль… Але в полоні звикаєш до всього», – згадує військовий.

Читайте також: Як РФ «звільняла» Донбас: міста Сходу, які стер з лиця землі російський наступ

З Оленівки Дмитра возили на допит до будівлі донецького СБУ, в цоколі будівлі на Щорса – після захоплення Росією міста у 2014-му і створення маріонеткової «ДНР» там розташовується «МГБ».

«Знайшли в кишені заточену чайну ложечку – це щоб різати хліб. Називали «диверсантом», били. Ці доморощені «рембо».... Допитували росіяни, судячи з акценту. Нашивки у них – Олександр Невський. Питали, що я робив уже по гарячій фазі в Маріуполі, намагалися завербувати. У мене була історія – я «ТрОшник», по мобілізації, «рукож…п», нічого не вмію і не знаю. Я боявся, що мене знає багато народу. Та нічого такого проти мене не знайшли», – розповідає військовий.

День народження у полоні

Так минуло майже три місяці. У червні військового перевели до колонії в окупованому Довжанську (захоплений РФ у 2014 році – ред.) на Луганщині – десь за місяць до вибуху в колонії, внаслідок якого загинули щонайменше 50 «азовців».

У колонії в Довжанську умови були вже кращі, каже Дмитро, – якщо порівнювати з Оленівкою.

«Нова білизна, нові ковдри. Намагалися дотримуватися «Женеви» (Женевська конвенція про правила поводження з військовополоненими – ред.). Хоча періодично моральний тиск був. До нас стукачів підсаджували, брали «на слабо». Було всякого. Меддопомога – пощастило. У нас були двоє своїх фельдшерів. Вони подавали списки ліків, ліки – давали. В туалет випускали раз на день. А ви уявляєте, що таке в туалет – я був на милицях – у черзі постояти», – розповідає він.

Увесь цей час він сподівався на обмін і намагався не думати про те, що пережив.

У полоні – парадокс: головне не думати про полон

«У полоні – парадокс: головне не думати про полон. Ми там навіть книжки читали. Я перечитав там багато літератури. Дюма, якого читав ще в юності, – знову все перечитав. Люблю історичні романи, хроніки, Проспера Меріме, Хемінгуея – все перечитав. Але «Прощавай, зброє» – не зміг. Дві-три сторінки – і не можеш…», – каже чоловік.

У полоні йому виповнилося 39 років. Того дня, згадує Дмитро, він отримав найцінніший в житті подарунок – цигарки від побратимів.

«У нас там з куривом було скрутно. «Погранці» були, мої друзі ще з АТО. Вони цигарку зекономили і зранку кажуть – на, це тобі, кури! Це був найкращий подарунок за всі 39 років! А тоді інші хлопці побачили, мене багато хто знав. І теж почали. Надарували мені 17 цигарок», – говорить Дмитро.

Свобода і втрачені документи

Повернувся з полону Дмитро 3 листопада 2022 року. Обмін відбувся поблизу окупованого Мелітополя на Запоріжжі. У машині швидкої він впізнав медсестру із запорізького шпиталю, в якому лежав кілька років тому.

«Мене одразу відправили в шпиталь у Запоріжжі. Була екстрена операція – я не міг вже ходити, нога зсихалася. Прооперували, через два тижні перевезли до Дніпра. Тут я пролежав до кінця березня 2023-го, лікувався», – каже Дмитро.

Зараз чоловік знову рветься на фронт – помститися за своїх рідних. Але через втрату документів поки не може стати лав війська офіційно. Паспорт громадянина України й посвідчення учасника бойових дій він втратив, потрапивши в полон. Військовий квиток – зник десь у штабі в Маріуполі.

Мене міняли як військовослужбовця, хоча саме паперової бази – не було

«Мене міняли як військовослужбовця, хоча саме паперової бази – не було. Усі папери знищені. Мій військовий квиток був у командування, де він зраз – невідомо. Говорили, що його спалили ще в Маріуполі», – каже Дмитро.

Через це він втратив більш ніж рік виплат як військовий і не отримав компенсацію як колишній військовополонений. Дмитра підтримують побратими. Його справою зацікавилися і правозахисники.

Юристка «Правозахисної групи «Січ» Ксенія Онищенко каже: боєць не може отримати підтвердження про свою службу в армії, бо військова частина Дмитра не робить нічого, аби їх відновити. А його документи у маріупольському військкоматі разом з іншими особовими справами були знищені під час евакуації. Тож вони з Дмитром подаватимуть позов до суду.

Радіо Свобода надіслало свій інформаційний запит до військової частини, вказаній у документі Дмитра. Відповіді станом на 29 червня не надійшло.

Зараз Дмитро живе в гуртожитку, з побутовими й фінансовими проблемами справляється завдяки підтримці побратимів. Каже: щойно завершиться суд і документи будуть відновлені, він знову піде на фронт.

«Я не приховуватиму – живу жадобою помсти Росії. Я хочу мститися. Я хочу, я можу, мене цим навчали. Вони для мене п…ри, вони вбили мою сім’ю. Хочу туди повернутися, в Маріуполь, я буду його звільняти. Але жити там я вже не зможу», – говорить боєць.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.

  • Зображення 16x9

    Донбас.Реалії

    Донбас.Реалії – проєкт для Донбасу та про Донбас по обидва боки лінії розмежування. З 2014 року ми створюємо та добуваємо унікальний контент – ексклюзиви з окупованих міст і лінії фронту, відео й фото, мультимедійні репортажі, розслідування, радіо та телепрограми. 

    У соцмережах:

    – Facebook

    – Telegram

    – Instagram

    – Twitter

    – Телепроєкт Донбас Реалії на YouTube

    – Радіо Донбас Реалії на YouTube

  • Зображення 16x9

    Юлія Рацибарська

    Журналістка-фрілансерка. Працюю кореспонденткою Радіо Свобода в Дніпрі з 2006 року. Народилась на Дніпропетровщині. Закінчила факультет систем і засобів масової комунікації Дніпровського національного університету – магістр журналістики. Писала для місцевих та загальноукраїнських газет і журналів, працювала новинкаркою та дикторкою на радіо, кореспонденткою та редакторкою сайту в інформагенції. Пишу, фотографую, надихаюсь історіями людей.

XS
SM
MD
LG