Пережити блокаду Маріуполя ‒ у холоді, голоді, у пошуках води під обстрілами, у постійному страху за життя дітей, рідних та й власне, ‒ а сьогодні виживати у холодних орендованих квартирах у Києві?

У Києві після масованих атак РФ в енергосистемі України запроваджено режим надзвичайної ситуації.

Як пережитий досвід у 2022 році допомагає переселенцям давати собі раду у ці зимові дні, коли Росія намагається виморозити Київ, руйнуючи інфраструктуру?

«Знову зануритись у спогади і знову це переживати», так одразу зреагували на прохання порозмовляти маріупольки Галина Мороховська і Олена Сугак. Ці спогади для них важкі.

Нині вони зі своїми родинами живуть у Києві в орендованих квартирах. І ця зима особливо складна через масовані обстріли столиці Росією, яка руйнує критичні об’єкти інфраструктури. Відтак вже кілька тижнів є проблеми з електро та водопостачанням, у помешканнях ‒ менше восьми градусів тепла. Але, попри такі непрості умови, це не порівняти з тим, що «ми пережили у Маріуполі», говорять співрозмовниці.

Галина Мороховська 26 лютого 2022 року вийшла на роботу зі свого будинку у Маріуполі з маленькою торбиною. У неї не було й найменшого сумніву, що не повернеться ввечері додому. Жінка керувала муніципальним гуртожитком. Але більше її нога не переступила поріг рідної оселі.

На двадцять днів гуртожиток, розташований поруч із приміщенням Драмтеатру, став для неї прихистком.

2 березня у помешканнях маріупольчан вже не було електрики, води, газу. Тому донька Галини, зять і двоє онуків 5 і 20 років прийшли до неї у гуртожиток. Бо бути разом давало більше надії на виживання і певного відчуття спокою, що рідні ‒ поруч. Чоловік Галини загинув під час виконання бойового завдання в ЗСУ у 2017 році.

Загалом, у підвалі гуртожитку перебували 172 людини. І самі приходили, і привозили сюди тих, хто втратив домівку.

Люди думали, що це центральна частина міста і російська армія не обстрілюватиме, що тут таки більш безпечніше.

Але 9 березня 2022 року, коли бомбами російські війська зруйнували пологовий будинок, вже менше було віри, що все зупиниться.

«Нас було 10 людей відповідальних за життя у гуртожитку. Тільки згуртованість може врятувати, дає шанс вижити. Вечорами сідали і дивились, що маємо, що можемо людям дати їсти, чистили картоплю, моркву, щоб зранку щось приготувати. Смак окропу залишився зі мною. Але ж ми ж українці і повинні бути і згуртовані, і поїсти, і нагодувати людей, і подумати за себе. Кожен мав свої функції. Вікна позакривали. Хто був у підвалі, то вижили всі. Було холодно. Люди принесли куртки, шапки, чоботи, покривала, якщо могли це зробити. Бо приходила більшість без нічого. З розбитих складів старались щось принести з їжі. Що відбувається ми нічого не знали, бо не було інтернету, зв’язку. Бомби весь час літали», ‒ говорить Галина Мороховська.

Води не було, але комунальні служби з водоканалу під обстрілами її підвозили у місця, де переховувалось багато людей. Але це тривало лише три тижні. Люди шукали воду у приватному секторі. До криниць стояли черги.

Галина видавала кожному по маленькій пляшці води. На вулиці був мороз, лежав сніг і його розтоплювали. На вулиці розпалювали багаття і готували воду з картоплею і морквою.

15 березня російські військові кинули бомбу на гуртожиток. 16 березня ‒ на Драмтеатр.

У гуртожитку двоє людей загинули, а троє були важко поранені, у тому числі Галина Мороховська і її донька Наталія. У Галини була рвана рана обличчя, контузія. Наталія втратила око, отримала складні травми голови. У цей день ще змогла до них приїхати швидка допомога.

У лікарні Галині і Наталії надали допомогу, але зашивали рани без знеболювального, припекли рани зеленкою. У тілі досі ще є осколки скла.

17 березня о 7 годині ранку родина вирішила ризикнути, це радили й медики, і виїхала з Маріуполя.

Вже о 17 годині у цей день російські солдати зайшли у гуртожиток. Поранені Галина і Наталія з рідними проїхали двадцять три блокпости.

«Слава Богу, що машина була, не було у ній заднього і бокового скла, ми в лікарні знайшли матрац і закрили так вікна. Дорога дуже тяжка, це не передати словами. А позаду залишали рідне місто і двадцять моїх днів блокади у Маріуполі», ‒ каже Галина Мороховська.

Родина проживає сьогодні у Києві. Опалення під час спілкування з Радіо Свобода ще не було. Одягаються вдома тепліше і підбадьорюють один одного.

«Смажу млинчики і так можна зігрітись. Але це все можна витримати і не порівняєш з тим, що ми пережили у Маріуполі. Як обстріл у столиці, то одразу їдуть рятувальники, надають допомогу різні служби. Хочеш зігрітись, то є куди піти. А в Маріуполі ми помирали, ніхто не рятував людей.

Коли мені холодно, то як подумаю про хлопців в окопах, то що їм тоді?.. Ніхто не каже, що солодко, немає вдень тепла чи електрики, то буде, коли зремонтують. Працюють магазини, а в Маріуполі нічого не було. У мене є з чим порівнювати», ‒ розповідає Галина Мороховська.

Цей досвід виживання у Маріуполі допомагає пережити їй, як говорить, просто незручності сьогодні. Ні вона, ні її рідні не падають духом.

Той факт, що Галина вижила в Маріуполі, цілковито змінило її погляди на життя.

«По-перше, треба жити вже, не потім. Життя таке коротке, а нам Росія його ще вкорочує. Ми у Маріуполі бачили смерть у тих чорних мішках. Хлопці з гуртожитку їздили допомагати копати ями, щоб там покласти вбитих людей. Збирали тіла мешканців на вулицях, у під’їздах і просто їх закопували. Багато людей пропали безвісти.

Я залишилась лише в тому одязі, в якому вийшла на роботу, а вдома ж була повна шафа речей. Але чи могла ними скористатися? Так усе й залишилось. У мене був свій будинок, за столом збирались 16 людей. Такого вже немає і це найцінніше. Всі пороз’їжджались у різні кутки. Найдорожче це сім’я і родинні цінності. Був дім, своє горнятко, улюблене подвір’я… Зараз я думаю так: треба піти і щось зробити, не відкладати, більше дати іншим людям.

Ми пережили голод і холод у Маріуполі і коли хтось сьогодні страждає у Києві, то потрібно йому допомогти», ‒ говорить Галина Мороховська.

Вона працює і допомагає тим, кому важче.

Шукали котів під обстрілами

Холодні батареї в орендованій квартирі, а температура повітря ‒ 0-3 градуси. Холодну воду подали. Але так було, коли Олена Сугак спілкувалась з Радіо Свобода ще до останнього обстрілу Києва 3 лютого. Сьогодні температера у квартирі ‒ мінус 1. Аби трішки обігріти кухню на плиту поклали цеглини. І переживають справжній екстрим, дуже холодно. У таких умовах проживає у Києві Олена Сугак і її, як каже, велика сім’я, у тому числі й чотири коти, яких вивезла з Маріуполя.

Рідний будинок у Маріупол залишився у пам'яті, а сьогодні ‒ холодна, чужа квартира.

«Нічого у такий холод не хочеться. Стан жахливий. Піти в пункти обігріву не можу. Бо мама не виходить. До того ж і слизько майже весь місяць на вулиці. Під час обстрілу «шахед» прилетів поруч і нам вибило вікна хвилею. Одне вікно поміняли і потім на кухні, коли вибухнула ракета, теж вибило вікно. Друзі допомогли вставити нове вікно. У квартирі ‒ вологість. Але тут є надія, що відремонтують і буде електрика, вода, тепло. Ось щойно стали тепліші батареї. У Маріуполі у нас не було надії, якщо щось вибухне, то хтось прийде на допомогу. Там ми в черзі стояли, щоб набрати води, стояли під обстрілами. Багато хто не повернувся. Так було і в черзі по продукти. Коли було велике скупчення людей, які намагались прорватись у магазин, то російські солдати стріляли в повітря.

Ми шукали котів і треба було пройти через відкриту територію, а там і міни могли бути, і прилетіти щось. Я краєм ока бачила, що щось прилетіло і вже лежить людина», ‒ каже Олена Сугак.

Ховались у підвалі будинку, куди перебралась і мама Олени зі своєї квартири. Там уже було небезпечно залишатись.

Найдовше не виходили з підвалу протягом десяти днів. Від голоду рятували закрутки, продукти, які принесли з квартири і з розбитого складу на базарі.

«Води не було. Зібрали дощову воду, щоб руки мити, використовувати у таких ситуаціях побутових. Нанесли кілька бутлів чистої води для питття, а коли закінчилась, то змочували губи дощовою водою, облизували лід у квартирі. Відколупаєш і так смокчеш. Тоді менше хочеться пити. На Азовському ринку згоріли склади і сусід, який там працював вантажником, знав, де що є, то ми пішли і набрали печива, цукерок і це нас врятувало від голоду протягом десяти днів. Біля під’їзду палили вогнище і готували.

Борошна трохи було, то кидала приправи і на воді робила лавашики. Такі смачні були! Борщ варили з примерзлої картоплі, то такий смачний був», ‒ розповідає Олена Сугак.

17 квітня 2022 року родина своїм автомобілем змогла переїхати у село у свій дачний будинок біля моря. А це 25 км від Маріуполя. Олена сподівалась, що обстріли закінчаться і вони таки зможуть повернутися в Маріуполь.

«Добре, що сусід дав нам трохи пального. У селі вже було легше. Слава Богу, що брали гривні. Вже йшло до тепла і це вже легше. У селі було молоко, сир, яйця і ми купували. Також їздили у районний центр, де працювали магазини і аптеки. Але одного дня російські військові прийшли у наш дім і дуже зацікавилися моїм сином, що скоро йому виповниться 18 років.

Може б, ми й сиділи до кінця літа на дачі, але в липні звідти виїхали. Боялась за сина. Поїхали спершу у Дніпро, але там важко було орендувати більш-менше добру квартиру. Відмовляли, бо мама моя старша 70, ми були з котами. Була безвихідна ситуація і ми через короткий час поїхали у Київ. Тут родичі допомогли з орендою квартири», ‒ говорить Олена Сугак.

Вже майже чотири роки як Олена Сугак із родиною покинула рідне місто. Воно збереглось на її світлинах, які любить робити. На них залишився Маріуполь, якого вже немає.

Маріуполь, який зруйнувала Росія, і це місто Олена Сугак фотографувала.

На її світлинах улюблене Азовське море.

Місто, яке залишилось у пам’яті, «приходить» до неї у снах.

То присниться батьківський будинок на лівому березі Азовського моря. Тут пройшли її дитячі роки. Найбільш безтурботні.

То старі вулички. То будинки, яких уже немає.

Приходить у снах і брат, якого було вбито у березні 2022 року і вдалося тіло перепоховати на цвинтарі...

«Ми тоді вижили, щоб виживати сьогодні», зауважила Олена.

• Російські військові регулярно з різних видів озброєння – ударними БпЛА, ракетами, КАБами, РСЗВ – атакують українські міста і цивільну інфраструктуру в усіх регіонах України.
• Українська влада і міжнародні організації кваліфікують ці удари як воєнні злочини Російської Федерації і наголошують, що вони мають цілеспрямований характер.

Обстріли систем життєзабезпечення населення і закладів охорони здоров’я з метою позбавити людей електроенергії, тепла, водопостачання, зв’язку, медичної допомоги й інших необхідних умов для життя є ознакою геноцидних дійПід час широкомасштабної війни Росія вчиняє щодо громадян України усі види злочинів, які можуть підпадати під визначення геноциду, вважають правники, дослідники геноцидів і правозахисники.
А саме:
оголошення намірів про знищення українців: президент Росії і представники російської влади неодноразово заявляли, що українців як етносу «не існує», що це «штучно створена» нація, і тих, хто так не вважає, «треба знищити», а України і українців не повинно існувати у майбутньому;
публічні заклики до знищення українців;
цілеспрямовані обстріли систем життєзабезпечення населення та закладів охорони здоров’я з метою позбавити людей електроенергії, тепла, водопостачання, зв’язку, медичної допомоги та інших необхідних умов для життя;
переслідування і знищення на окупованих територіях людей із проукраїнською позицією;
винищення інтелігенції: учителів, митців, людей, які є носіями української культури та виховують інших у ній;
запровадження в освітніх закладах на окупованих територіях системи навчання та виховання, націленої на зміну ідентичності дітей;
депортація дітей без батьків до Росії з метою зміни їхньої ідентичності;
вилучення та знищення із бібліотек українських книг, пограбування музеїв та цілеспрямоване викрадення артефактів, що вказують на давню історію українців.
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього була ухвалена Генеральною асамблеєю ООН у 1948 році.
Країни-учасниці Конвенції, а їх на сьогодні 149, мають запобігати актам геноциду і карати за них під час війни та в мирний час.
Конвенція визначає геноцид як дії, що здійснюються із наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову, релігійну, етнічну групу як таку.
Ознаки геноциду: вбивство членів групи або заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень; навмисне створення життєвих умов, розрахованих на знищення групи; запобігання дітонародженню та насильницька передача дітей з однієї групи до іншої; публічне підбурювання до вчинення таких дій..

• Керівництво Росії заперечує, що російська армія під час повномасштабної війни завдає цілеспрямованих ударів по цивільній інфраструктурі міст і сіл України, убиваючи цивільне населення і руйнуючи лікарні, школи, дитячі садочки, об’єкти енергетики та водозабезпечення.