(Рубрика «Точка зору»)
Минає сто років від часу, коли побачила світ збірка творів Євген Маланюк народився 20 січня 1897 року. Йому судилося стати відомим українським поетом, перекладачем і людиною, яка чітко визначила суть Росії.
Уродженець містечка Архангорода на Херсонщині, Євген Маланюк пишався тим, що його прізвище зустрічається ще у козацьких реєстрах часів Хмельниччини. Він навчався в реальному училищі в Єлисаветграді, політехнічному інституті в Петрограді, військовій школі у Києві та в Українській господарській академії в Подєбрадах у Чехо-Словаччині.
Під час Першої світової війни Маланюк командував на фронті кулеметною сотнею, а від листопада 1917 року він служив в Армії Української Народної Республіки і після поразки УНР разом з військом відступив на територію Польщі.
Основною темою творів Маланюка була Україна, яку він оспівував як «Елладу степову» та «Мадонну Диких
На еміґрації Маланюк вчителював, працював робітником та інженером. Він мешкав у Варшаві, Празі, Регенсбурзі в Німеччині, а у червні 49-го року переїхав до Сполучених Штатів Америки. Євген Маланюк помер у Нью-Йорку 16 лютого 1968 року. «Стилет і стилос» (1925 р., м. Подєбради, видавництво «Київ»).
На той час за плечима поета вже був складний, наповнений драматичними подіями життєвий шлях.
Уродженець Херсонщини (1897 р.) Євген Маланюк був учасником Першої світової війни і Лютневої революції, після демобілізації на хвилях визвольної боротьби брав активну участь у формуванні Української Народної Республіки, як старшина УНР служив в Генеральному штабі України, був ад’ютантом генерала Василя Тютюнника.
Наприкінці 1919 року після поразки боїв за незалежну Україну Євген Маланюк був змушений емігрувати.
Тоді він не знав, що покидає батьківщину назавжди.
Завжди писав Европа, а не Європа
Доля закинула його спочатку до Польщі, потім були Чехословаччина, знову Польща, далі Німеччина, врешті США, від 1949 р.оку і до кінця своїх днів (помер у 1968 р.) поет жив у Нью-Йорку.
Але й після драматичної розлуки з домом, далеко на чужині Євген Маланюк ніколи не зрадив своєї батьківщини, своїх переконань, рідної мови, у тяжких переїздах, де б не бував, розмовляв українською, писав українською, свої виступи виголошував тільки по-українськи.
Дотримуючись норм рідної мови, Євген Маланюк наполягав на її історично складеному словнику і правописі, він ніколи не прийняв правил радянського правопису 1933 року, яким сталінський режим намагався наблизити українську мову до російської.
Українська мова – це вже поезіяМаланюк
Зрештою поет так ніколи й не змінив своє ім’я Евген на Євген, завжди писав Европа, а не Європа, до останніх днів твори і листи до друзів незмінно підписував «Евген Маланюк» (тут і далі зберігається правопис автора).
В еміграції, далеко від дому поет наполегливо і послідовно дбав про українську мову і традиції.
«Українська мова – це вже поезія», – переконував Євген Маланюк сучасників і з цим гаслом сміливо крокував життям.
А щоб збороти ворожі заклики до зросійщення української мови, русифікацію українських традицій, перекручення історії й культури на російський зразок, що їх «північний «паря» приніс «на астріє штика» («Посланіє», 1925-1926 рр.), закликав земляків повсюди, де б не жили, – в Україні чи далеко за її межами, не бути «малоросами».
«Малорос капітулює ще до початку битви»
Адже, переконував Євген Маланюк, «малорос – це людина, яка капітулює ще до початку битви», а «малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм».
А щоб вистояти, поет закликав земляків більше читати, бо ж «Нечитання вижене українців зі світу».
Героїчна доля воїна, а також поетична творчість тісно переплітались, що яскравою віршованою мовою розкрилось у першій збірці «Стилет і стилос».
Стилет – це невеликий бойовий ніж, стилосом – гострою паличкою колись у давнину писали, чи точніше – вишкрябували тексти на воскових табличках. Мир і війна, поезія й боротьба, незламність чи зрада – ці поетові метафоричні антагонізми відкривають у творах не тільки безмежні простори для роздумів, але й наштовхують до пошуку власного розуміння поезії автора.
У творчості Євгена Маланюка, автора понад 10 поетичних збірок, особливе місце займає поема «Посланіє» (1925 - 1926 рр.) – виразна і безкомпромісна відповідь поета сучасникам, тим із них, які сумнівались в європейському майбутньому вільної України.
З цією метою автор вклав до твору чіткі роз’яснення щодо загарбницької політики Росії, яка, лякаючи сучасників європейськістю, адже «Европа – смерть! Европа – яд!», водночас при цьому активно займається русифікацією, бо ж «пуп землі в Тамбові,/Святі всі – русскімі були».
Російська імперія постала шляхом грабування
До джерел грабіжницької політики Росії, суті її існування особливо виразно звертається Євген Маланюк у статті «Чергова лекція» (журнал «Наша зоря», 1921 р., № 18-20).
Вдаючись до історичних витоків Маланюк наголошує, що Російська імперія «постала не з політичної чи духовної причини вищости московської нації...Російська імперія постала шляхом грабування, і тому труслива психологія злодія завжди тяжила над її урядами».
Через те, далі підсумовує Євген Маланюк, «Росія як певна державна конструкція ніколи не може бути ані сильною, ані спокійною».
Непевність, непередбачливість такої державної конструкції, на думку поета, змушує кожен російський уряд «трястися трясцею злодія над награбованим і кепсько прихованим добром», адже «імперія награбованих земель» становить «фатальну причину недемократичости всякої Росії».
Тоді багато сучасників Євгена Маланюка – радянських письменників та поетів накинулись на поета з критикою за антиросійську позицію «Посланія», «Чергової лекції». Був серед критиків, зокрема, і Володимир Сосюра, який в запалі полеміки навіть обізвав Маланюка «фашистиком», однак згодом голосно про це шкодував.
Зрештою, історичний розвиток подій, сучасна історія України на боці Євгена Маланюка, який ні на мить не вагався, що з кінцем російської імперії «кінчиться імперське есперанто – «велікаво русскаво язика» («Кінець російської літератури» – «Літературно-науковий вістник», 1926 р., Книжка 1, стр. 43 – 62).
Нині українська мова – єдина державна мова України, що закладено в її Конституції. Відстоюють це право сьогодні вояки ЗСУ в боях за звільнення від російських окупантів Маріуполя, Харкова, Запоріжжя.
Адже Євген Маланюк як поет і «вождь нації» («Як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети») не помилявся, називаючи Росію ворожою силою, і що важливо – ні на мить при цьому не втрачав віри в майбутнє своєї батьківщини – незалежної України.
І в творчості до останньої миті поет не зрадив своєму «Стилету і стилосу»: «Чому стилетом був мій стилос/І стилосом бував стилет».
Оксана Пеленська – дослідниця історії української еміграції і мистецтва у міжвоєнній Чехословаччині, авторка Енциклопедичного словника «Україна поза Україною»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Форум