СТАНИЦЯ ЛУГАНСЬКА – Коли вісім років тому почалася війна, 28-річна Наталя просто ховалася у підвалі: коли обстріли й артилерія були занадто близько.
«Зараз все інакше. Тепер я боюся за дітей, – сказала вона, тримаючи за руки трирічного сина та п'ятирічну доньку, коли жінка переходила з міста Луганська, утримуваного російськими гібридними силами з 2014 року, на територію, яку контролює український уряд. – Ми йдемо назавжди».
Війна, яка триває на сході України з 2014 року, може опинитися на межі серйозної ескалації, оскільки понад 130 тисяч російських військовослужбовців перебувають біля кордонів України, а напруженість між Росією, з одного боку, а також Києвом і Заходом, з іншого боку, зростає.
Огороджений, посилено охоронюваний, оточений блокпост у Станиці Луганській існує роками. Для жителів контрольованого бойовиками Луганська та підконтрольних уряду районів на півночі це було серйозним дискомфортом. Проте люди звикли пред’являти паспорти та посвідки на проживання, ніби перетинаючи міжнародний кордон.
Тепер це відчувається інакше.
На тлі посилення бойових дій, зростання страху щодо нового російського вторгнення та неправдивих заяв президента Володимира Путіна про те, що український уряд здійснює «геноцид» на Донбасі, ватажки бойовиків у Луганську та Донецьку 18 лютого оголосили про масову «евакуацію» до Росії. Пізніше вони оприлюднили «наказ» про «загальну мобілізацію» для чоловіків віком від 18 до 45 років і заборонили їм залишати території.
Не надавши доказів, ватажки бойовиків стверджували, що українські урядові сили незабаром «почнуть великий наступ». Київ заперечував будь-які плани щодо цього, а західні чиновники звинуватили Москву та бойовиків у плануванні створення приводу для нового вторгнення Росії в Україну.
20 лютого через блокпост протягом кількох годин проходив безперервний потік людей. Вони не реагували на заклики до «евакуації» і вирішили залишатися в Україні – тікаючи з дому, вони казали, що насильство зростає, зокрема, у Луганську. Деякі казали, що йдуть назавжди.
«Звичайно, ми налякані. Усі налякані. Ніхто не здогадується, що буде», – каже Ганна, бухгалтерка, яка разом із 12-річним сином Данилом та шестирічним Артемом доїдали рештки шаурми, чекаючи, коли їх зустрінуть родичі. – Що би ви зробили в цій ситуації?»
За її словами, перетинання лінії в Станиці Луганській завжди було незручним. Це стало великою проблемою, коли влада запровадила обмеження на перетин один раз на місяць у рамках зусиль з обмеження поширення COVID-19, який був більш проблематичним на територіях, які контролюють бойовики.
Біля КПВВ невелика кількість магазинів роздрібної торгівлі пропонує продукти, шаурму, ліки; через дорогу – обладнані транспортні контейнери, які пропонують швидке тестування на COVID-19.
Ганна розповіла, що вони з чоловіком, агрономом, спочатку не планували виїжджати чи «евакуюватися» зі своєї квартири в Луганську – обоє все ще отримували зарплати на роботах, хоча й невисокі. Ситуація змінилася 19 лютого, коли російські гібридні сили в Луганську та Донецьку заборонили виїзд усім чоловікам віком від 18 до 55 років; через день був також «наказ» про «загальну мобілізацію».
Російські гібридні сили також наказали зачинити школи з 21 лютого – хоча це не мало особливого значення, сказала вона: школи переважно проводять дистанційне навчання, щоб запобігти поширенню COVID-19: «У цьому не було необхідності. Діти й так не вчаться».
Тож хлопців вирішили відправити жити до бабусі й дідуся в село Білокуракине, приблизно за 150 кілометрів на підконтрольній державі території, розповіла вона. Вона буде спілкуватися з ними через відеочат і сподівається побачити їх через місяць, коли їй знову дозволять перетнути кордон: «Якщо ми не потрапимо в цілковите пекло».
За кілька днів до того, як жінка перейшла зі своїми синами, каже, в її околиці було чути майже з десяток вибухів, від яких тремтіли зуби. З її слів, неможливо визначити, звідки вони чи хто винен. Жінка сказала, що загалом вона та вся її родина відчували, що світ майже забув про конфлікт у місці, де люди все ще намагаються жити.
«Нас ніхто ніде не хоче: ні в Києві, ні в Москві, – говорить вона. – Я рада, що, можливо, у Європі чи Сполучених Штатах десь про нас читають».
У самій Станиці Луганській двома днями раніше побоювання посилилися, коли обстріли, які, за словами українських офіційних осіб, здійснили з боку підтримуваних Росією бойовиків, пошкодили дитячий садок у місті. Повідомляється, що внаслідок інциденту двоє вчителів отримали легкі поранення, а в результаті обстрілу – у цегляних стінах школи з'явилася діра.
«Дійсно жорстоко»
Незрозуміло, скільки людей покинули контрольовані бойовиками території Луганська та Донецька з моменту появи «наказу» про «евакуацію». Російські ЗМІ цитують підтримуваних Росією ватажків про те, що нібито десятки тисяч людей виїхали переважно до сусіднього російського регіону Ростова.
Не було підтвердженої інформації щодо кількості людей, які виїхали з Луганська самостійно, поїхавши на підконтрольну українській владі територію. Російське державне інформаційне агентство ТАСС цитувало 20 лютого бойовиків з Луганська про те, що майже 34 тисячі людей перебралися до Ростова.
«Це жорстоко, дійсно жорстоко, – сказала 27-річна Тетяна, яка разом із трирічною донькою відвідувала своїх батьків у Стаханові (нині – Кадіївка). Це місто розташоване на південний захід від Луганська, неподалік від лінії розмежування, що розділяє урядові сили від угруповань бойовиків. – Люди дуже бояться, що буде далі. «Військові» всюди. Постійна стрілянина».
Вона сказала, що гадки не має, хто більше стріляв.
«Це паніка, суцільна паніка», – каже Тетяна, яка працювала на сусідньому фермерському комплексі до виходу на пенсію в 2012 році. Вона евакуювалася з Луганська в Рубіжне разом із дочкою та восьмирічним онуком. Рішення покинути дім вони ухвалили після появи заборони на виїзд чоловікам військового віку та «призову» їх у місцеву «міліцію» у Луганську.
«Чому ми вирішили піти? Бо віддали «наказ» про початок взяття чоловіків на «службу», – розповіла вона.
Наталя, як і всі опитані для цієї статті, просила не називати її прізвище. Вона згадала, як тихо ховалася в підвалі в 2014 році, коли Луганськ потрапив під бомбардування. Жінка каже, що 21 лютого вона мала почати свій перший робочий день як продавчиня у невеликому продуктовому магазині. Утім, «наказ» про заборону чоловікам виїжджати з регіону та закриття шкіл стало останньою краплею.
«Діти більш-менш сплять усю ніч. Я? Не зовсім», – сказала вона.
У Новолуганську, у підконтрольному уряду прифронтовому місті, околиці якого ненадовго потрапили під потужний артилерійський обстріл під час візиту міністра внутрішніх справ України 19 лютого, найпоширенішим наріканням серед жителів, яких опитав кореспондент Радіо Свобода, була не загроза нового вторгнення російських військ. Вони скаржилися, що місто вмирає, якщо не вже мертве: люди роз’їхалися, школа майже зачинилася, а лише кілька років тому вона мала десяту частину учнівського населення.
«Навіщо мені їхати? У мене тут три квартири. Тут живе мама, бабуся. До того ж, куди мені піти? Я все життя тут жив. Це мій дім. Моє місто», – розповідав 26-річний Сергій Крайнов, тоді як його шестирічний син Євген грав на старому іржавому майданчику.
І все-таки він зазначив: «Так, стрілянина, артилерія останніми днями, безперечно, серйозна, давно нічого схожого не чув».
«У нас було гарне місто. Дітей було багато. Усі будинки були повні. Після 2014-го, 2015-го всі роз’їхалися», – розповідає Олеся, 65-річна пенсіонерка, яка останні пів року продає хліб у напівзруйнованому кіоску, щоб доповнити свою місячну пенсію у три тисячі гривень.
На запитання, чи поїде вона у разі нової повномасштабної війни, жінка розсміялася.
«А куди мені їхати? Я нікому не потрібна. Ми тут взагалі нікому не потрібні», – сказала вона.
Пройшовши перехід у Станиці Луганській, Ірина з двома синами семи та двох років покинула Луганськ і подалася до родичів у Старобільськ. Це приблизно година їзди на північ.
Вона сказала, що не працює з того часу, як рік тому через хворобу помер її чоловік. Жінка повідомила, що зводить кінці з кінцями завдяки допомозі рідних і з допомогою невеликих державних виплат для одиноких матерів.
«Дехто залишається. Більшість їде, – сказала вона, маючи на увазі сім'ї з дітьми шкільного віку. Поки тривала розмова, її молодший син тим часом сів посеред дороги, всипаний крихтами від шоколадного тіста. – Чи є паніка? Я б так не сказала. Зараз є серйозний страх. Такого не було роками».
На запитання про вибухи, що, як повідомляється, чути в місті, вона тихо відповіла: «Ми намагаємося не говорити про це перед дітьми».
