750 років тому, в 1272 році, галицький князь Лев зробив Львів – місто, назване на його честь – столицею своїх володінь. Відтоді Львів залишається більш чи менш формальною столицею цілого краю.

Більше про давню історію Львова і про те, як він обійшов давніші міста регіону, «Історична Свобода» говорила з істориком Мирославом Волощуком.

– У наш час столиця – це щось формалізоване. І теоретично, столицю можна перенести, але практично це дуже складно. Але колись, «у сиву давнину», із цим було простіше: не було стільки органів влади, не було стільки чиновників. Захотів володар перенести столицю – брав і переносив. Але чим керувалися князі й королі, коли столицю переносили з одного міста в інше?

– Та чи інша династія володарів тієї чи іншої країни обирала собі резиденцію відповідно до вигідності розташування тих чи інших міст, що були на підконтрольній їм території. При цьому керувалися кількома факторами. Серед них, наприклад, безпековий. Якщо деінде володар почував себе в безпеці, то міг зробити на певний час це місто своєю резиденцією.

Другий важливий момент – господарський. З точки зору зручності розташування міста на торговельних шляхах, а відтак збагачення. Таке місто теж перетворювалося на більш чи менш постійну резиденцію, де володар міг проводити довший чи менший час. Ще один момент – сакральний, тобто пов'язаний із місцем перебування якихось реліквій або з місцем коронації династії. Відтак у цьому місті були важливі символи влади. І таке місто перетворювалося теж на одну зі столиць.

Для Середньовіччя майже для кожної країни і династії, що правила нею, була властивою наявність кількох столиць чи резиденцій, в яких володар впродовж року перебував. Ця традиція зафіксована і на наших землях.

– Галицькі князі чим керувалися? Починалася їхня династія в Галичі. Потім король Данило у Холмі мав резиденцію. Лев переніс до Львова. Що впливало на їхній вибір?

– Писемна історія нашого краю розпочинається десь наприкінці ХІ століття. З кінця ХІ століття вже знаємо окремих князів, котрі резидували в деяких містах нашого краю: Перемишль, Звенигород, Теребовля, в середині ХІІ століття, як окрема столиця, появився Галич. Ця перша династія названа і в літописах, і в літературі науковій Ростиславовичами, які управляли цими землями, умовно названими в широкому сенсі Галицькою землею, до кінця ХІІ століття.

Наступна династія – Романовичі. Географічно їхні володіння виходили за межі історичних Галицької та Волинської земель. Ці володарі сиділи теж на київському престолі, контролювали Поділля та окремі терени, що входять зараз до Польщі й Білорусі. Тобто значно розлогіші землі, ніж вкладають у неправильний термін Галицько-Волинська держава.

І ця династія теж по-різному бачила свої резиденції. До середини ХІІІ століття волинська, володимирська з походження династія хотіла опанувати Галич, зокрема і в насильницький спосіб, оскільки це було дуже зручне з торговельної точки зору і захищене фортифікаційно місто. Галич мав величезні прибутки від транзитної торгівлі, причому як із півночі на південь, так і зі заходу на схід. Від середини ХІІІ століття головний персонаж цієї історії – князь Данило Романович, а з 1253 року король Русі – збудував собі на королівський манер нове місто Холм.

Це його особисте місто, королівська резиденція. Хоча символи королівської влади він отримав в іншому місті – Дорогочині, який зараз, як і Холм, на території Польщі.

Інші ж його нащадки з різних причин своїми резиденціями обирали інші міста, зокрема поверталися періодично до волинського Володимира. На щастя, нещодавно його знову перейменували на історичний манер – прибрали оцей Володимир-Волинський, а залишили тільки Володимир. Це правильно.

Найбільшим містом нашого краю від другої половини ХІІІ століття поступово почав ставати щойно збудований Львів. Місто назвали на честь одного зі старших синів Данила – Лева, зятя короля Угорщини Бели VІ. Власне, Львів став резиденцією самого Лева, а невдовзі й сакральним місцем, де резидували представники церковної ієрархії, де знаходилися символи влади і де перетиналися найважливіші торговельні шляхи, котрі суттєво змістилися після монгольського вторгнення в Європу в середині ХІІІ століття.

– Львів – порівняно з Галичем, Перемишлем, Володимиром – відносно молоде місто. Перша письмова згадка про нього в 1256 році. Львів піднявся саме завдяки торгівлі?

– Львів молодший від міст, котрі ви назвали. Однак в такій історичній ретроспективі 100 чи 200 років не відіграють аж такого значення.

Звісно, ми можемо оцінювати конкуренцію Галича зі Львовом чи Перемишля зі Львовом, чи Володимира зі Львовом з погляду міждинастійних стосунків і мотивів, якими керувалися володарі, змінюючи свою резиденцію.

Очевидно, Львів став для Лева місцем постійного перебування, оскільки це було його місто. Так само, як і для Данила таким містом став Холм.

А місто, де перебував князь, бо Лев не користувався титулом короля Русі і, очевидно, не проходив вінчання на королівство, як зробив його батько, принаймні про це немає жодної інформації – стало магнітом, який притягував і купців, і ремісників, і представників церкви.

– Читав одну працю з історії Золотої Орди. І там йшлося про те, що торгівля цієї величезної держави, і доволі багатої на певному етапі, з Європою йшла двома шляхами: через генуезькі володіння в Криму, а далі морем; а інший суходільний шлях йшов через Львів. Наскільки те, що Львів був транзитним пунктом у цій торгівлі, відіграло значну роль для розвитку міста?

– Безперечно, це відповідає дійсності. І підтвердженням цьому слугує наявність окремої татарської громади в ХІV столітті в межах Львова, яка фіксується документами. Це купці східного походження, бо, можливо, татарами називали узагальнено представників різних етнічних груп, котрі походили з володінь династії Чингізидів, які ми називаємо Золотою Ордою. Це свідчить про тривалість цих відносин упродовж десятиліть.

Через Львів транзитом до Європи рухалися дуже коштовні східні товари, в яких були зацікавлені європейські еліти. Зі Львова ці товари далі розходилися країнами латинського чи то католицького Заходу. Така торгівля давала свої преференції.

Але не треба забувати про те, що з другої половини ХІІІ століття представники династії Романовичів, як сам Лев, так і його діти та онуки, в той чи інший час перебували у залежності від Чингізидів. І ця залежність була доволі жорсткою. Зокрема, останні «за мечем», тобто по чоловічій лінії представники цієї династії – князі Лев та Андрій – загинули в результаті якихось зіткнень з татарами...

– Це не той Лев, який зробив Львів своєю столицею, а це вже його якийсь нащадок?

– Саме так, це вже його онук. А потім отруїли нащадка вже по жіночій лінії Юрія-Болеслава Тройденовича у 1340 році. Тоді татари вчинили кілька нападів превентивних на землі Угорщини і Польщі, володарі яких претендували на галицькі терени і між собою намагалися їх розділити за різноманітними династійними принципами. І цей татарський чинник відчувався ще впродовж кількох десятиліть після 1340 року.

Тому тут цілий комплекс факторів. З одного боку, політична залежність, а з іншого – активна торгівля і певний компроміс у міждинастичних стосунках дозволили Львову поступово перетворитися на найбільше місто володінь династії Романовичів – Королівства Русі. Хоча самі володарі традиції помазання на королівський престол фактично не виробили.

– А які ще чинники сприяли піднесенню Львова, крім транзитної торгівлі?

– Очевидно, що одних із чинників – міське самоврядування, яке постало після переходу Львова під контроль польського короля Казимира ІІІ. В 1356 році, через 100 років після першої письмової згадки, Казимир ІІІ надав місту Магдебурзьке право. Це унікальне явище в європейській історії, яке народилося в добу Середньовіччя.

Міське право могло бути різного походження. Львів отримав магдебурзький зразок міського права, яке дозволяло з-посеред міського населення обирати собі органи влади. Крім того, значна частина податків осідала в самому місті. Місто саме визначало, яким чином повинне вести торговельну політику, відповідало за безпеку в разі військових нападів чи якоїсь іншої загрози, наприклад, епідемічної.

А також суттєво вигравали від цього і монархи. Адже тепер тягар бюджетний не лягав повністю на їхню скарбницю, а до певної міри перекладався на відповідальність органів міського самоврядування – магістрату. І завдяки самоврядуванню, а також у результаті отримання так званого Права складу в 1379 році Львів здобув великі преференції.

– А що таке Право складу?

– Право складу зобов’язувало купців, які їхали через місто, зупинятися у ньому і до двох тижнів торгувати своїм товаром на певних пільгових умовах, якщо так можна сказати, і створювати на території міста склади для того, щоб цей товар зберігати. На відміну від деяких польських міст, які таке право отримували значно раніше, у Львові це мало місце в другій половині ХІV століття.

Додаткові торговельні преференції відкривали Львову набагато більше можливостей для розвитку. Тому немає нічого дивного, що в 1434 році, коли постало Руське воєводство в структурі польського королівства, Львів став головним містом цього воєводства і залишався таким аж до Першого поділу Речі Посполитої в 1772 році. А в структурі володінь династії Габсбургів – в Австрії, а згодом в Австро-Угорщині – це місто було найбільшим в польській частині володінь цієї держави. Адже, як відомо, Габсбурги контролювали не тільки терени Руського воєводства, але й значну частину сучасних польських земель, які увійшли в Галицький коронний край.

– Львів був центром воєводства, а потім став центром австрійської провінції Галичина і Лодомерія, якщо не помиляюся.

– Так. Власне, претензії на цей край Габсбурги успадкували від угорських королів через династичні зв’язки. Габсбурги успадкували титул угорського короля. А відтак, коли відкрилася можливість, реалізували ці претензії на практиці. І впродовж 150 років за титулярним правом ця династія володіла нашими землями.

– Якщо на сході головним торговельним партнером давнього Львова була Золота Орда, то хто був на заході?

– Ми знаємо про інтенсивні торговельні зв’язки через Мазовію, це територія сучасної Польщі, і далі на північ Віслою до Балтійського моря. Цей торговельний шлях дозволяв проникати на наші землі товарам з мережі міст, котрі входили до Ганзейського союзу. Це потужне об’єднання десятків міст сучасної Голландії та Німеччини.

Інший напрям – через Перемишль, а далі через міста королівства польського – Сандомир, Краків, Вроцлав, а звідти на Прагу і в німецькі землі. Чимала група купців із Русі оселялася в цих містах, наприклад, у Вроцлаві і в Кракові. Нещодавно проводив дослідження щодо виявлення таких осіб, їхніх родин, встановлення торговельних інтересів і бізнес-партнерів.

Ще один торговельний напрям зв’язував Львів із землями Угорського королівства, насамперед з містом Кошице, що на території сучасної Словаччини.

На південь торговельні шляхи пролягали переважно річковими артеріями. Але в силу активного розвитку османської держави ці терени в ХІV столітті перебували в зоні постійних бойових дій і небезпек. Тому ми набагато менше знаємо про цей напрям торгівлі.