10 років тому, на початку червня 2014 року, проросійські особи та так звані «російські туристи» повністю опанували Луганськ. Одними з останніх із міста відступили українські прикордонники.

Більше про те, як розвивалися події в Луганську, «Історична Свобода» (проєкт Радіо Свобода) розповів головний редактор луганської «Реальної газети» Андрій Діхтяренко, який тоді жив і працював у Луганську.

– Як у Луганську відреагували на події в Києві та втечу Віктора Януковича з України?

– Луганськ був політично активним ще з початку Майдану в листопаді 2013 року. Луганські євромайданівці майже щовечора виходили на імпровізований мітинг в центрі міста поруч з пам’ятником Тарасу Шевченку. І попервах головна реакція Луганська на події в Києві була пов’язана якраз із прибічниками Євромайдану. До речі, чимало людей, які тоді виходили в Луганську на Євромайдані, зараз воює за Україну проти російської навали.

Звісно, владі, яка тоді була під президентом Януковичем, та панівній Партії регіонів це не подобалося. Зі столиці від місцевої влади теж вимагали, щоб вона реагувала на це. Відповідно влада влаштовувала акції «проти нацизму» з участю бюджетників, різних підконтрольних організацій і партій, які були би на підтримку Януковича, залучали козачі організації.

– Козачі організації місцеві чи російські?

– Поки що місцеві. Оскільки поруч з Луганськом розташована Станиця Луганська – це такий невеликий осередок Війська Донського. До речі, на схід від Луганська є села, де селилися або донські козаки, або запорізькі. І десь говорять із донським акцентом, а десь – українською.

Напевно, директиви з Києва ставали все наполегливішими, і почали створюватися рухи, які невдовзі стали фундаментом «антимайдану». Наскільки я розумію, це була робота Луганської міської ради. Заступник мера Олександр Ткаченко створив організацію «Луганська гвардія», яка почала фактично мавпувати євромайданівський рух. Оця «Луганська гвардія» стала одним з майбутніх осередків сепаратистів.

Але до кінця лютого-початку березня 2014 року в Луганську майже не було російських прапорів. Попервах це був рух виключно на підтримку президента Януковича.

– І от, тікає Янукович...

– Дуже сильно перегріли представники на місцях населення «жахалками», ніби зараз прийдуть «правосеки» і будуть всіх вбивати. Також історії про «постраждалий «Беркут» дуже сильно роздмухувалися і перегрівали політичне протистояння. Адже в регіоні багато людей голосували за Януковича.

І от, на цю кампанію, яку проводила на той момент ще діюча влада, на межі лютого-березня 2014 року почала активно заходити Росія. На антимайданівських мітингах з’явилися якісь зовсім невідомі люди, які поводилися більш радикально, з’явилися російські прапори і почалося захоплення адміністративних будівель.

Одна з перших таких точок неповернення – 6 квітня, коли будівлю обласного СБУ просто здали беззбройному натовпу. Відтак цей натовп отримав зброю, котру тримали в цьому СБУ.

Завдяки цьому в Луганську виникла непідвладна владі України територія. Ця будівля стала точкою кристалізації, з якої все дуже швидко розповзлося, впевнений, не без зради деяких українських силовиків і військових, які на той момент були в Луганську і мали би все це стримувати, а натомість виходили з частин і подекуди так само залишали зброю.

Ви згадали, як трималися прикордонники. Їм за це велика честь!

Луганський прикордонний загін дав бій бойовикам і не залишив зброю. Проте вони були в оточенні, під обстрілами з багатоповерхівок, де перебували мирні мешканці. Тому в цих умовах вийшли. Також національні гвардійці довго трималася і тримала український прапор у Луганську. Вони також серед останніх вийшли з міста.

– Наскільки велика роль «російських туристів» була?

– Думаю, вона була головною.

Перше угруповання бойовиків, про яке зараз мало згадують, так звана «Армія Юго-Востока», наскільки нам відомо, сформували росіяни. У них була спляча «ячейка» (сплячий осередок – ред.) в Стаханові – здебільшого місцеві мешканці, які виїжджали працювати в Росію на довгий час. Стаханов, тепер Кадіївка, дуже сильно потерпав від закриття шахт, і багато чоловіків виїздили працювати в Росію.

Очевидно, російські спецслужби знаходили і організовували їх, як це стаханівське угруповання, а в потрібний момент активізували. Це якраз були люди, яких заарештували напередодні захоплення будівлі СБУ. Натовп вимагав їх визволити. Їх визволили – і разом із натовпом вони захопили цю будівлю. Ці люди склали кістяк «Армії Юго-Востока».

Натомість раніше згадану «Луганську гвардію», яку створила місцева влада, після захоплення будівлі СБУ усунули від керівництва всіма цими процесами. На мій погляд, це теж свідчить, що Росія не хотіла, щоб представники місцевих регіональних еліт брали участь у подальшому керуванні.

– Навесні 2014 року «російські туристи» були активно задіяні в Харкові і в Донецьку. Але в Харкові сепаратистів і їхніх кураторів нейтралізували, а в Донецьку вони взяли гору. Чи була можливість, щоб в Луганську пішло за харківським сценарієм, а не за донецьким?

– Однозначно! Я впевнений в цьому. Вже казав, що головним для мене пунктом неповернення стала зрада силовиків, які тримали будівлю СБУ.

– А в чому зрада полягала?

– Вони не стали захищати цю будівлю і навіть не домовилися про те, щоб вийти і забрати з собою зброю. Це мало дуже великий демотивуючий вплив на всіх, хто тоді в Луганську підтримував проукраїнські настрої та хотів чинити спротив сепаратистам. Але коли ти бачиш, що військові віддають зброю і виходять, коли СБУшники здають зброю і виходять, то насправді дуже складно триматися і вірити в здатність організувати спротив.

Тоді луганські студенти і громадські діячі збиралися і думали, як чинити спротив, що треба робити, наскільки ми можемо розраховувати на допомогу ззовні.

Велика проблема і велика біда в тому, що в Луганську допомога цим людям, які невдовзі стояли біля витоків батальйонів «Айдар» і «Луганськ-1», не прийшла. Взагалі було враження, що десь на рівні Києва здають регіон.

– До речі, тоді багато українських політиків приїздили в Луганськ – Юлія Тимошенко, Олег Ляшко... Які це мало наслідки?

– А ще Петро Порошенко, Сергій Тігіпко, Михайло Добкін приїжджали. Ніяких! Вони влаштовували переговори. Але треба не забувати, що все це відбувалося у квітні-травні. Політики готувалися до виборів президента і, насправді, приїжджали як кандидати в президенти.

З іншого боку, треба віддати їм належне – вони намагалися бодай щось зробити. Тимошенко спілкувалася на вулиці з представниками цієї юрби, що захопила будівлі в центрі міста. Тігіпко заходив туди, провів якісь переговори і навіть обіцяв щось змінити. А Добкіна побили! Думаю, йому не пробачили те, що в Харкові відбувалося.

– 14 квітня 2014 року почалася АТО – а в Луганську після цього все одно силовики, військові здавали зброю і виходили?

– Так. Насправді, антитерористична операція в Луганську не була помітна. Була помітна терористична операція. Майже щодня, точно щотижня ми дізнавалися, що якусь будівлю силовиків, військових захопили, забирали «на підвал» журналістів чи громадських діячів. І ми багато витрачали часу і ресурсів на те, щоб визволяти своїх колег, проводити переговори з бойовиками, що ці люди не шпигуни і не «правосеки», а місцеві мешканці з поглядами, на які вони мають право.

До речі, нам, місцевим газетярам, ще пощастило, що бойовики не так швидко почали приділяти нам увагу. Регіональних кореспондентів українських телеканалів десь на початку травня почали ловити на вулицях і сильно бити. А нас, місцевих, вже на початку червня почали активно пресувати. З трьох телеканалів в Луганську два закрилося, а один розгромили за проукраїнську політику. На базі луганського обласного телебачення бойовикам вдалося зробити власне медіа.

Із 15 луганських суспільно-політичних газет лише одна перейшла на бік бойовиків, а друга, яка була муніципальною, після змін у місцевій владі теж стала проросійською. А всі інші відмовилися працювати.

– Луганська область тоді ніби розділилася навпіл і було чітко видно: оця частина – Донбас, а ця – Слобожанщина.

– Так, після початку АТО область поділилася навпіл. Українські військові дуже швидко відновили контроль над її північною аграрною частиною. Думаю, що головний поділ тоді намалювався 25 травня. Тобто була територія, де пройшли вибори президента України, і була територія, де бойовики їх зірвали. Ми тоді знімали, як люди підходять до зачинених дверей виборчих дільниць і не можуть зрозуміти: а де ж вибори?

За декілька тижнів до того бойовики провели псевдореферендум. І те, що паралельно Україна готувалася до виборів президента, зіграло дещо негативну роль, бо вони змогли використати розгорнуту виборчу систему. Всі цифри, які вони намалювали, ніби 80-90% населення області проголосувала – це абсолютний фейк! Більшість представників дільничних комісій відмовилися працювати з ними, просто не вийшли на роботу. Вони не відкривали в день псевдореферендуму дільниці. Але бойовики відкрили декілька дільниць урочисто, вишикували там черги своїх прихильників і потім показували, що вони нібито провели референдум.

І другий дуже негативний момент – українські центральні новини і багато сайтів видавали ці дані бойовиків, посилаючись на них. І це створило такий негативний образ Луганщини і Донеччини, який насправді не мав під собою жодного фактичного підґрунтя. І дуже складно було пояснити, що все це фейк, який, на жаль, російська інформаційна машина змогла проштовхнути в український інформаційний простір.

– Там закинули, а тут проковтнули?

– Саме так.

– Луганська верхівка – бізнесова, адміністративна – як тоді поводилася? Вони вписалися в ці події чи, навпаки, розвиток подій їх викинув на узбіччя?

– Здебільшого – викинув на узбіччя. Для мене ще одна така важлива подія – зустріч Валерія Болотова, який уособлював російське гібридне захоплення Луганська і регіону, з мерами і головами місцевих рад у Луганській міській раді. Він переконував їх швидко організовувати цей псевдореферендум. Були такі, які підкорилися. Спілкувався тоді з Миколою Моргуновим – на той момент мер Брянки, а зараз очільник окупаційної адміністрації Сєвєродонецька. Він був одним із тих, хто сказав: нам треба все ж таки погодитися. А деякі, здебільшого представники міст на північ від Луганська, відмовили. Вони прямо так і сказали: ми не будемо в цьому брати участі. Луганська міська влада тоді взагалі не прийшла на це зібрання.

– Тодішні події російська пропаганда називала «російська весна», а південно-східні регіони України називала «Новоросією». Карти такі малювали, придумали прапор «Новоросії»… Чому ж тоді виникло два окремі утворення «ДНР» і «ЛНР» («ДНР» і «ЛНР» – угруповання, що діють на окупованій частині Донбасу і визнані в Україні терористичними – ред.), замість однієї «Новоросії»? Чув із цього приводу багато версій, зокрема, що луганські не люблять донецьких, і навпаки, що так росіянам двома руками легше діяти. Як би ви пояснили логіку двох цих так званих «республік» замість чогось одного?

– Думаю, за початковим задумом Москви, не мало існувати ніяких окремих «республік». На вищезгадане зібрання в Луганськ приїхав Олег Царьов, на той момент ще народний депутат. Він намагався зібрати регіони, які, за задумом Москви, чинили би опір постмайданівській владі. На цьому зібранні його запитували: чому ми окремо від донецьких? Він казав, що «референдуми мають пройти в Харківській, Херсонській, Запорізькій, Дніпропетровській і Одеській областях». А потім всі об’єднаються.

Пригадуєте, під час Помаранчевої революції 2004 році відбувся Сєвєродонецький з’їзд, де проголосили намір створити так званий «ПіСУАР» («Південно-Східна Українська Республіка» – ред.). У мене було враження, що росіяни хотіли імітувати волю регіонів України і створити такий буфер перед окупованим Кримом. Попервах хотіли провести це через рішення обласних і місцевих рад, але вони відмовилися у цьому брати участь. Тоді почали створювати такі псевдореспубліки. Тобто мали з’явитися декілька «республік», які потім в якесь новоутворення об’єднаються. Але, завдяки АТО, це було обмежено частинами Донецької і Луганської областей. Відповідно ці дві псевдореспубліки залишилися в тій формі, в якій почали існувати. Причому всередині різні угруповання фактично вели бойові дії одне проти одного. Наприклад, угруповання «ЛНР» фактично контролювало тільки Луганськ і Краснодон. Під бандою Олексія Мозговогое був Алчевськ, а все інше заграбастали під себе банди «козаків».

Тому мені абсолютно не дивно, що [угруповання] «ЛНР» і «ДНР» стали існувати окремо. Скоріше, дивно, що їх взагалі змогли взяти під контроль. Це відбувалося за допомогою російських спецслужб, які в січні 2015 року почали відстрілювати непідконтрольних польових командирів. І ці так звані «ЛНР» і «ДНР», які нібито «утворилися» під час нібито «референдуму», були єдиним, що в цьому хаосі допомагало Росії розуміти, на кого робити ставку.

– Ви продовжуєте відстежувати події на Луганщині, яка зараз, на жаль, майже повністю окупована. Між територіями, які захопили в 2014 році, і тими, які окупувала російська армія в 2022 році, зберігається різниця, чи там вже все зуміли уніфікувати?

– Насамперед, різниця в тому, що великі міста, які Росія окупувала в 2022 році, зруйновані. Це територія гуманітарної катастрофи! Ці території ближче до лінії фронту, тому там небезпечніше.

– Але ж є міста, які мало постраждали: Новопсков, Старобільськ.

– Там тихо. Там достатньо швидко встановили колаборантську владу. Не сказав би, що вони зараз дуже сильно відрізняються від староокупованих територій.

Передусім, я не хочу применшувати тих людей, які всі ці 10 років трималися на староокупованих територіях. А там залишилося дуже багато проукраїнського населення. І там, і там зараз люди живуть під страшним пресингом; і там, і там люди чинять спротив. Але там і там є проросійські.

Усі ці 10 років ми продовжуємо спілкуватися з людьми в окупації. Там є люди, які «чекають Україну». І те, що все це зберігається всі ці 10 років, незважаючи на таку зневіру, для мене є великою надією на те, що у цих територій є майбутнє в Україні. Також ми багато спілкуємося з переселенцями з Луганщини, Донеччини й інших окупованих регіонів. Вони готові повертатися і відновлювати свої території.