970 років тому, в липні 1054 року, сталася подія, відома як Великий розкол або Велика схизма. Спочатку папа Римський прокляв Константинопольського патріарха, а за декілька днів патріарх тим самим відповів римському понтифіку. Ця подія ознаменувала розкол християнської церкви на католицьку і православну.

Більше про те, як і чому це сталося, «Історична Свобода» говорила з істориком-релігієзнавцем Петром Котляровим.

– Ми з вами якось говорили про те, як відбрунькувався, так би мовити, протестантизм від католицизму. А як християнство розділилося на католицизм і православ’я?

– В принципі, це нормальне явище, коли всередині церкви відбувається дискусія, яка потім породжує якісь нові рухи. Якщо брати ранню християнську церкву, то навіть коли читати послання апостола Павла, то бачимо, що вже були дискусії.

– Ми з вами якось говорили про те, як відбрунькувався, так би мовити, протестантизм від католицизму. А як християнство розділилося на католицизм і православ’я?

– В принципі, це нормальне явище, коли всередині церкви відбувається дискусія, яка потім породжує якісь нові рухи. Якщо брати ранню християнську церкву, то навіть коли читати послання апостола Павла, бачимо, що вже були дискусії.

Коли церква виходить із катакомб, тобто зовнішній ворог в обличчі римської влади вже зникає, то всередині неї починаються більш гострі дискусії. А надто, коли в 330 році імператор Костянтин переносить столицю – будує Константинополь. Туди переїздить вся сакралізація влади, це Новий Рим. Але там залишається єпископ римський, а тут з'являється константинопольський патріарх.

У центрі Візантії грецькі території. Афінська школа була скасована, але залишаються арістотелівські підходи до дискусій. І візантійські богослови часто апелюють до грецької античної мудрості. На Заході зовсім по-іншому життя розвивається. Ось ці величезні відстані, регіональні та етнічні особливості створюють ґрунт для різних поглядів, сприяють тому, що накопичуються різні погляди в самій церкві.

– Були Вселенські собори. Там намагалися все звести до одного.

– Ну, і що? Арій з'являється в ІV столітті...

– Якраз Арія й аріанство засуджують і викорінюють.

– До речі, саме аріанська єресь породжує те явище, яке стане чи не найголовнішим предметом дискусії. Це філіокве – про прихід сходження Святого Духу. Філіокве – це дослівно «і від Сина». Аріани ж говорили, що Христос – більше від людської природи, аніж божественної, якщо по-простому, і тому Святий Дух від нього не може сходити.

Не менша дискусія точилася щодо того, а яка кафедра є вище? В ранньому християнстві, десь ІІІ століття, кафедри створюються – Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, а Римська – найголовніша, а пізніше Константинопольська. І цікаво, що ці кафедри чи патріархати попервах визнавали верховенство Риму. Тому що були такі диптихи, таблички. Вони використовувалися в літургіях. Щоправда, змінюється ця ситуація при імператорі Феодосії. І першим вже починають згадувати Константинопольського патріарха. – Це ІV століття, 381 рік.

– І в Римі згадують першим Константинопольського патріарха?

– Вони всі мали згадувати.

– Тобто спочатку був такий ніби екуменізм?

– Так. Але при цьому постійні суперечки. Де закінчується межа однієї церкви і починається територія іншої? А це ж не тільки про догматику. Це про політику і про гроші. Тому ці суперечки велися.

Був такий константинопольський патріарх Акакій. За якусь єресь і втручання в політичну діяльність його папа Фелікс ІІІ відлучив у 484 році.

У Студійському монастирі в Константинополі ченці мали би підтримувати свого патріарха. Але вони стали в опозицію і підтримали папу. І під час якоїсь урочистої служби один із таких ченців пробрався до патріарха і пришпилив йому на вбрання відлучну грамоту папи! Уявляєте, який скандал! Ось такі речі відбувалися.

Але до ХІ століття це все ще вирішувалося на рівні дискусій, хтось комусь поступався. Тому що ІХ–Х століття – це дуже складний період в історії римської церкви. Там навіть був період, який назвали порнократією: папи одружувалися, мали коханок і про цих коханок знав увесь Рим. Зрештою, тоді ще не було жорсткого целібату. Римська церква в той час ще не мала сили внутрішньої, не набрала ще повітря в легені достатньо, щоб надто голосно зазвучати у світі.

Але наприкінці Х століття починаються реформи. Ченці і настоятель абатства Клюні виступили за моральну чистоту церкви, за те, щоб ченці вели належний спосіб життя і багато інших речей. Цей рух отримує величезне поширення. І в цей час на папський престол обирають Лева ІХ. Перед тим він був єпископом в Лотарингії. Він був обраний папою у німецькому Вормсі за підтримки імператора Священної Римської імперії

Генріха ІІІ. Духовенство його обрало, імператор підтримав. Усе дуже добре нібито. Але він був такою людиною, яка виступала за чистоту канонічного права, тому не задовольнився самим обранням, а захотів, щоб і Рим його належно прийняв.

– Тобто? Його ж обрали папою!

– У німецькому Вормсі обрали. Тому він прибуває до Риму в одязі грішника, в якомусь лахмітті. Він заходить у Рим з пошаною до римлян і розкаянням. Він хоче, щоби все сталося канонічно. Тобто його мало обрати духовенство і народ Риму. Народ Риму теж брав участь у виборі папи.

– Тобто це не була суто клерикальна процедура попервах?

– Ні. Потім уже відмовилися від цієї практики. А тоді римляни мали підтримати.

Римлянам поведінка Лева ІХ страшенно сподобалася. Його з величезним галасом і радістю прийняли. Він остаточно стає папою і починає реформи.

А по дорозі до Риму Лев ІХ зустрівся з Гільдебрандтом. Це майбутній папа Григорій VІІ, який проведе реформи, запровадить целібат, заборонить продаж церковних посад. І Лев ІХ стає гарячим прихильником того, що проповідує Гільдебрантд. Він прибуває до Риму і починає проводити реформи на підвищення авторитету католицької церкви.

Але тут на півдні Італії нормани висаджуються. А південь Італії – там величезний вплив Візантії. Загалом норманські завоювання були величезним лихом для всієї Європи.

– Здається, тоді в Європі навіть молитва була: «І врятуй нас, Боже, від гніву норманів».

– Саме так. Але Бог, очевидно, не завжди рятував. Тому візантійський імператор просить Лева ІХ, щоб він їм допоміг. Папа збирає військо і йде воювати з норманами, але потрапляє у полон. Це 1053 рік, дуже близько перед ось цим розколом. Але нормани до полоненого папи поставилися шанобливо і невдовзі відпустили його.

Між тим, протиріччя між Західною і Східною церквами, як сніжний ком, наростали.

– Що саме наростало?

– Догматичні протиріччя. Ну, ось філіокве. Західна церква приймає філіокве – те, що Дух Святий сходить і від Сина – Східна це не приймає.

Потім розбіжності щодо різних практик. Скажімо, бороду носити чи не носити? На Сході навіть причастя могли не дати тому, в кого немає бороди. Ну як це без бороди? На Заході на це дивилися інакше.

Дуже велика розбіжність щодо самого причастя. Католицька церква чи латиняни, як їх називали, приймали прісний хліб, а на Сході – квасний або дріжджовий. Здавалося б, яка різниця? А різниця, виявляється, величезна! Тому що хліб – це тіло Христове. А дріжджовий чи квасний хліб – живий, він росте. То тут живе тіло Христове, а там – мертвий хліб ніби. На Сході миряни причащалися хлібом і вином, а на Заході хліб і вино приймало духовенство, а мирянам – тільки хліб.

Нам здається, що це дрібниці. А тоді для релігійної людини це зовсім не були дрібниці. І це наростає, плюс політичні розбіжності.

В 1054 році папа Лев ІХ, не зважаючи на те, що він достатньо суворі реформи проводить, шукає порозуміння з православними. У нього проблеми з візантійським патріархом. Він відбирає посольство до візантійського імператора і до патріарха. Тому що він хотів не лише політичні, а й релігійні питання вирішити. Але в основному дискусії велися в цьому духовному полі. Бо з імператором Костянтином ІХ Мономахом у папи все нормально було, хороші відносини.

І ось Лев ІХ відправляє посольство, яке очолив папський легат кардинал Гумберт. Легат – це не просто посланець. Легат наділений повноваженнями рівними папі. Тобто він там десь може виступати від імені папи, його рішення – це як рішення папи. Але кардинал Гумберт виявився не тією людиною, яка могла домовитися. Він надто безкомпромісний і зневажливо поставився до греків загалом і патріарха Кіруларія зокрема. До речі, Кіруларій теж не дуже був толерантним і дипломатичним. На відміну від інших вищих духовних осіб, він не виростав у духовному середовищі. Він виріс при дворі імператора, займав високі посади.

– Мав би дипломатичному хисту навчитися при імператорському дворі. Греки були в цьому плані дуже просунутими на той час.

– Справа в тому, що він виховувався в одному середовищі, а потім опинився в іншому, яке до того спостерігав ззовні. У нього не було толерування до того ж філіокве, до догматичних різнобіжностей. А коли він ще й побачив зверхність Гумберта, коли навіть скликав цей синод, то він цим пихатим латинянам виділив місця на задніх рядах. Гумберта це сильно обурило.

Словом, до жодної згоди вони не дійшли, бо не прагнули компромісу. Відтак наступає 16 липня 1054 року. Гумберт разом із іншими двома посланцями заходить у Софійський собор і при величезному скопищі людей, у тиші, бо всі розуміли, що щось діється, підійшов до вівтаря і поклав буллу з анафемою.

– Це було рішення легата чи рішення папи?

– Легат діє іменем папи. Тому він як папа. Але це анафема Кіруларію і кільком його прихильникам. Не на всю православну церкву! З церквою спілкування не припинялося.

Через три дні Кіруларій скликав синод візантійської церкви. На відміну від папи, патріарх не може приймати сам такі рішення. Синод ухвалює таку саму буллу відповідно. Але на кого? На Гумберта і членів посольства, але не на всіх латинян! Тобто це не були якісь такі загальні анафеми. Після цих анафем церкви спілкуються між собою, дискусії продовжуються.

Сучасники навіть не знали, що це Великий розкол чи Велика схизма. Це ми вже так називаємо. Ось на початку ХІІІ століття, коли хрестоносці захопили і сплюндрували Константинополь, дійсно стався велетенський розкол. Це вже у ХVІ столітті почали говорити про цю Велику схизму. А сучасники не знали, що це Велика схизма. Просто що після 1054 року розрив між церквами стає все більш незворотним. Хоча у якісь моменти зближення церков також були. Наприклад, Флорентійська унія 1439 року, потім та ж сама Берестейська унія. Спроби подолання цього розколу спостерігалися і спостерігаються досі, але не увінчуються успіхом поки що.

– Після того, як османи захопили Константинополь, султан отримав провідний вплив на вибори Константинопольського патріарха. І на цю посаду стали просувати антиримськи налаштованих кліриків. А в 1453 році православні й католики пліч-о-пліч боронили Константинополь.

– Так, але це вже не те місто, яким воно було до 1204 року. І ворожнеча дуже глибокою стала саме з того часу. Тому що в 1204 році сплюндрували Константинополь так, що він уже не зміг відновитися. І падіння міста в 1453 році багато в чому зумовлене саме ось тим хрестовим походом.

– Оцей обмін прокляттями для тодішньої київської держави яке мав значення?

– В 1054 році ще одна дуже значна подія – помирає Ярослав Мудрий. Це найуспішніший князь, який об'єднав Русь і він же «тестем Європи» вважається. Ярослав Мудрий відомий ще й тим, що поставив митрополита Іларіона. Ми, до речі, не знаємо, хто він за походженням, але Іларіон був своїм і дуже освіченою людиною.

Це призначення явно не подобалося Константинополю. І в 1055 році патріарх присилає нового митрополита Єфрема. І ось цей Єфрем вже в

Києві пише трактат проти латинян. Він пише, що з латинянами взагалі не треба спілкуватися, що навіть монархи не мають віддавати своїх дочок за латинян. Це явно камінь у бік Ярослава Мудрого, який своїх дочок прилаштував десь там на Заході.

– Практика, що київські принцеси стають дружинами західних монархів, лишається чи ні?

– Вона лишається, але не вітається.

– У ХХ столітті вже далекі нащадки того папи і того патріарха перепросили одне в одного за події ХІ століття, попросили вибачення. Як ви думаєте, яка подія все-таки мала більше значення: в ХІ столітті, коли виписали одне одному анафеми, чи у ХХ столітті, коли вибачилися?

– В 1964 році в Єрусалимі відбулася зустріч між Константинопольським патріархом Афінагором І і папою римським Павлом VІ, який був дуже активним поборником екуменізму. Невдовзі була підписана спільна декларація. Але там було написано: папа Павло VІ та патріарх Афінагор І із синодом усвідомлюють, що цей жест справедливості та взаємного прощення недостатній для того, щоб покласти край розбіжностям, як давнім так і недавнім, що все ще залишаються між католицькою церквою та церквою православною. Тобто цього жесту недостатньо. Отже, як набиралися ці причини століттями, так вони і мали би вирішуватися – століттями. Але, як показує історія, не завжди воно так буває.