Олександр Душаков – артист балету Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей і юнацтва. В березні 2022 року пішов на фронт добровольцем. Потрапив до Першої Президентської бригади оперативного призначення НГУ «Буревій», де був розвідником, воював у Серебрянському лісництві. Кореспонденти проєкту Радіо Свобода Донбас Реалії поговорили з Олександром про трансформацію людини на війні, методи виживання на «нулі» та особливі відносини з лісом.
«Був готовий померти»
Мої бабуся й дідусь танцювали. Мати також танцювала б, але в неї був поганий зір, стала концертмейстером. Я – артист балету. Дружина – балерина. І донька – вже балерина
– Олександре, розкажіть про своє життя до початку повномасштабної війни.
–Я був артистом балету. Ну як був –я в принципі формально ним залишаюсь. Займаюсь цим з дитинства. Це родова справа. Мої бабуся й дідусь танцювали. Мати також танцювала б, але в неї був поганий зір, а на той час ще не було контактних лінз, тому вона стала концертмейстером. А такя – артист балету. Дружина –балерина. І донька – вже балерина.
– Пам'ятаєте 24 лютого 2022 року? Де були в той день?
– Звичайно. Ми багато мандрували з виставами по всьому світу і так вийшло, що я в той день був у Парижі. Якраз почались чергові гастролі. Ми прилетіли до столиці Франції 23 лютого.
В готелі я майже всю ніч не спав –хвилювався, бо атмосфера в Україні в останні дні перед повномасштабкою була напруженою. А вся моя родина була в Києві. Пам’ятаю перші їхні смс. Було дуже страшно, бо спостерігати війну на відстані набагато гірше. Вони тоді змогли виїхати у Вільнюс, і мені стало набагато легше.
– Як ви опинилися в армії?
Пішов до військкомату, там записали мої дані і сказали, що передзвонять. Але так і не передзвонили
–В березні 2022-го я повернувся до Києва. Пішов до військкомату, там записали мої дані і сказали, що передзвонять. Але так і не передзвонили. Я не зміг просто сидіти на місці – почав волонтерити, розбирати завали після прильотів. Невдовзі знову відкрився театр, і я повернувся в професію.
Паралельно вступив до ДФТГ (добровольче формування територіальної громади – ред.). Там потихеньку почав знайомитись з військовою справою, бо я не служив і ніколи до цього не брав до рук зброї. Навесні 2023 року частина наших хлопців пішла до армії, і я в тому числі.
– Одразу потрапили в Нацгвардію?
– Так. Я просто пішов до військової частини, біля якої все життя збирав гриби (сміється – ред.). В мене було декілька курсів навчань, а восени наша бригада виїхала на бойові. Це було Серебрянське лісництво. Там я провів 9 місяців.
– Що для вас було найскладнішим і найстрашнішим?
Коли здавалось що все – кінець, саме ліс мене підтримував
– Перший час на війні. Оцей період адаптації на фронті бійця, який ніколи не воював. Але я був радий, що це був саме ліс, з погляду природних умов. Я обожнюю його все життя, з дитинства. Це моя улюблена стихія.
В моменти психологічного занепаду, коли здавалось що все – кінець, саме ліс мене підтримував. В мене з ним були свої стосунки. Я сприймав його як субстанцію, як щось живе. Він мені підказував – коли йти, коли не йти, куди йти – куди не йти. І доказ тому – те, що я досі живий.
– Наскільки швидко доводилось всьому вчитись? Бо я розумію, що жодні навчання не замінять реальних бойових дій.
– По-перше, базові навички дуже важливі. Мені пощастило, що я потрапив в частину, де вчили на совість, а не задля формальності. По-друге, пощастило, що я в принципі вижив в перший тиждень, два, три. Плюс в мене поріг, скажімо так, страху дуже низький. Наприклад, коли нас обстрілювали я навіть не завжди реагував – і це, до речі, погано.
– Це у вас від народження таке безстрашшя?
Коли я повертався в Україну з Франції, мені всі казали: «Що ти робиш?! Тебе ж прямо з кордону в армію заберуть!». Але я був готовий
– Як виявилось – так (сміється – ред.). Плюс практика. Важко сказати, чи можна його в собі розвинути з часом, не знаю. Просто треба хоча б розуміти, куди ти йдеш. Коли я повертався в Україну з Франції, мені всі казали: «Що ти робиш?! Тебе ж прямо з кордону в армію заберуть!». Але річ в тому, що я був готовий до цього психологічно. В тому числі був готовий померти. Як на мене – це важлива річ, яку треба розуміти. Тобто, не те, що б мені взагалі було байдуже, але ж це війна.
У найнебезпечніші моменти в мене не вмикається паніка. Чим гострішою буде ситуація, тим раціональніше і скоріше я ухвалю рішення. Спрацьовує внутрішня підсвідомість, а свідомість не заважає. Я вважаю, що є люди, яким через особливості характеру краще тут не бути. Бо вони бояться і наражають на небезпеку не тільки себе, але й оточення. Вони в цьому невинні. Це від природи.
Є люди, яким через особливості характеру краще тут не бути. Бо вони бояться і наражають на небезпеку оточення
– Наскільки люди взагалі змінюються в таких умовах? Відбувається якась трансформація?
– Точно можу сказати, що вони стають відкритішими. Бо якщо людина починає бути якимось жлобом, то вона не зможе існувати у військовій спільноті. Мені завжди було цікаво спілкуватися сам-на-сам, коли ти сидиш з людиною на позиції на бойовому чергуванні. Я знаю, що я можу в будь-який момент загинути, і вона знає.
І такі душевні розмови йдуть, ніби ви – найкращі друзі, найрідніші і все життя один одного знаєте. Я по життю так влаштований, що в будь-якій ситуації стараюсь знайти якийсь плюс. Це несвідомо в мене виходить. І ось десятки цих історій, невигаданих, неймовірних – це було просто вау. Думаю, психологам для практики не завадило б побути на нулі. Багато чого могли б для себе підкреслити.
«Мине час – і вже армія буде в мене в крові»
– Втрати побратимів на фронті. Чи можна до цього звикнути?
– Є люди, які дуже близько це сприймають, є люди, які дратують, бо їм взагалі все одно. Особисто в мене в якийсь момент ніби перемкнувся той тумблер, що аж самому ніяково. Бо немає якоїсь сильної туги. Тобто, звичайно, це трагедія, що гинуть сильні, прекрасні люди. Але частина мене вже змирилась, що це війна, а на війні вбивають. І ніхто від того не застрахований.
– Наскільки важко буде тим, хто повернеться з війни?
– Більшості буде важко. По-перше, через їхні переконання в несправедливості того, що вони воювали, а багато хто ні. Я, наприклад, по-іншому на це дивлюсь. До речі, мені здається, що зараз все одно легше, ніж, наприклад, під час Другої світової війни. Бо зараз є інтернет і не втрачається зв'язок з зовнішнім світом. Тому що, якщо б цього не було, то на передовій було б дуже важко.
Перед тим, як їхати на фронт, я поїхав до них у Вільнюс попрощатися
– Роль родини. Наскільки важлива для вас її підтримка? Як рідні переживали і переживають те, що ви на війні?
– Зараз вони приїжджають в Україну, але працюють за контрактами за кордоном. Перед тим, як їхати на фронт, я поїхав до них у Вільнюс, так би мовити, попрощатися. І це було складно. По-перше, складно для мене морально, а по-друге – я стикнувся з шаленим спротивом. Вони робили все, щоб я не їхав. І це для мене була маленька війна.
Було важко. Вони розуміли моє бажання захищати Україну, але ж… Їхній спротив скінчився, коли вони зрозуміли, що я вже все вирішив. Вони знають, що на етапі, коли я ще вагаюсь, на мене можна натиснути, але коли вже щось вирішив – зась. Зараз вже минуло багато часу. Мені здається, вже всі звикли. І вони, і я.
– Хотіли би повернутись в професію, коли війна закінчиться?
– Коли я йшов в армію, ми всі жили надією, що війна скоро закінчиться. Але чим більше минає часу, тим більше я розумію, що це рівняння з багатьма невідомими. Та й вік в мене вже такий, що в моїй професії можна йти на пенсію. Мені зараз важко відповісти на це запитання, бо я не бачу фінішної прямої. Хотілося б, звичайно. Я – з дитинства в балеті. Це в мене в крові. Але мине ще якийсь час – і вже армія буде в мене в крові.
Я іноді навіть у театр їжджу – займаюсь балетом
– Я розумію, що це важко. Але чи вдається під час служби на нулі підтримувати фізичну форму?
– Ну на бойових справді важко. А ось коли виходимо на відпочинок на ППД (пункт постійної дислокації – ред.), така можливість є. Я іноді навіть у театр їжджу – займаюсь балетом.
– А загалом вам фізична підготовка допомагала на війні?
– Звичайно. Координація, вміння вмикати потрібну кількість сил, коли треба. І ще дуже важливий момент – як артист я знаю силу адреналіну. Бо коли виходиш на сцену в якійсь партії, де ти сильно хвилюєшся – вмикається адреналін.
Ти можеш отримати якусь травму, але відчуєш її тільки тоді, коли підеш за куліси. Я знав, як користуватись цим механізмом, і на війні це мені дуже допомагає. Були моменти, коли чимало людей подумали б, що це неможливо, а я знав, що, можливо, і воно спрацьовувало.
– Якщо говорити про театр, у вас є улюблені вистави, улюблені партії?
– Є, але їх багато і вони різні. Це все одно, що відповісти на запитання: «Що ти більше любиш: картоплю чи котлети?». Наприклад, у нас в театрі йде дуже класний балет «Майська ніч» за Гоголем. Це така монументальна, велика вистава.
Я там виконував головну партію – Левка і одночасно голови. Левко – це, звичайно, прем'єрська партія. Вона складна – там багато адажіо тощо. А роль сільського голови – вона, скоріш, гротескна, але не менш тяжка. Бо там танцюєш в жупані, потужний грим.
Для мене перемога – якщо наша країна після війни стане кращою
– Щодо музики. Чи допомагає вона вам триматися на фронті?
– Дуже. Для мене це справжні ліки, які все ж таки треба приймати дозовано. Наприклад, коли треба підняти бойовий дух перед боєм – я можу послухати ті композиції, які мені його нададуть, і це працює. Ну, і навпаки – якщо треба розслабитись, зняти напругу – теж слухаю відповідні треки.
– Що для вас особисто буде перемогою у цій війні?
– Мабуть, в першу чергу – перемога наших людей самих над собою. Бо, наприклад, до противника я не відчуваю жодних емоцій. Ані негативних, ані позитивних. Мені абсолютно байдуже, що з ними буде. Я більш для себе звертаю увагу на наші недоліки у нас, в Україні. Тож для мене перемога – якщо наша країна після війни стане кращою.
Форум