Процес над нашим колегою Владиславом Єсипенком, що цими днями відбувається в Криму, дедалі більше схожий на процеси сталінської епохи. Тоді заарештованим теж не висували реальні звинувачення, зате звинувачували в шпигунстві на користь цілого букету розвідок.
І хоча будь-хто, хто стежив за перебігом такого показового процесу, чудово розумів, що це не так, проте сумніватися у «правдивості» висновків слідства нікому навіть на думку не спадало. Поготів, що в такому суді не спрацьовувало нічого.
Можна було каятися у невчинених злочинах, можна було заперечувати провину, можна було доводити звинувачення на свою адресу до справжньої фантасмагорії, як це зробив, до речі, колишній більшовицький вождь Микола Бухарін, також журналіст.
Жодного значення це не мало, тому що вирок був складений заздалегідь, і завданням суддів було просто його оголосити. Хіба що розстрілів тепер немає, але 20 років таборів – цілком поширений вирок, найчастіше тотожний «найвищій мірі».
Безглуздий політичний процес, під час якого звинувачення буквально розсипаються на очах, але це абсолютно не хвилює суд
Процес над Єсипенком – такий самий, певен, безглуздий політичний процес, під час якого звинувачення буквально розсипаються на очах, але це абсолютно не хвилює суд.
На останньому засіданні адвокатам вдалося довести, що граната, у зберіганні якої звинувачують журналіста, просто фізично не могла б поміститися у бардачок його автомобіля. Прокурор реагує негайно: статтю про виготовлення вибухового пристрою вимагає змінити на статтю про його переробку. Приблизно так само в суді реагують на клопотання про зміну запобіжного заходу журналісту у зв'язку зі станом його здоров'я. Єсипенка залишають в ізоляторі.
Але, можливо, вся справа не в тому, можуть чи не можуть чогось домогтися в цьому процесі захисники Єсипенка? Можливо, варто просто писати слово «суд» у лапках – поготів, коли йдеться не просто про російське правосуддя, а про його кримський вимір. Адже на окупованому та анексованому Росією півострові ми вже восьмий рік поспіль спостерігаємо експеримент з остаточного підпорядкування правосуддя установкам силових структур.
Коли людину судять за свідомо хибним обвинуваченням і навіть не намагаються це звинувачення довести, то зрозуміло, що судять не заради того, щоб встановити справедливість, а заради того, щоб отримати ще одного заручника. Заради того, мабуть, щоб судовий процес працював на пропагандистську картину «обложеної фортеці», проти якої будують підступи всі спецслужби одразу. А в Криму, зрозуміло, насамперед українські.
Адже це не російський президент Володимир Путін ухвалив рішення щодо окупації Криму. Це український президент Володимир Зеленський, як ми дізналися нещодавно від російського керівництва, робить замах на «територіальну цілісність» Росії, коли говорить про Крим. Зрозуміло, що Київ у цій ситуації просто зобов'язаний вербувати диверсантів і терористів. І зрозуміло, що у цій логіці будь-хто, хто говорить правду – шпигун.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
