Кажуть, у житті кожної людини трапляються історії, з яких можна скласти книгу. Щоб змалювати долю Діляри Абдуллаєвої – і книги не вистачить. Тому ця стаття – лише коротка і неповна анотація її життя. Втім, для цієї анотації вистачило б і одного слова. Мама.
Несподіваний бізнес. Наші дні
Одного серпневого дня Діляра Абдуллаєва вийшла в магазин за покупками, а повернулася майбутньою господинею овочевої крамниці. Вийшло все несподівано. У магазині вона побачила оголошення, що здається торговельна площа, і Абдуллаєвій спало на думку – а чому б не продавати тут овочі. Гаманець її був порожній. Бізнес на околиці Сімферополя, у Кам'янці, вона розпочала з 20 тисячами рублів, позиченими.
Незабаром після відкриття крамниці Діляра влаштувала акцію – купила на оптовому ринку 250 кілограмів картоплі й почала продавати її за закупівельною ціною, ні копійки не додавши зверху. Розрахунок був простий: люди прийдуть за дешевою картоплею, а принагідно куплять ще щось.
Бізнес-ідея спрацювала – сарафанне радіо передало новину про картоплю, і струмок людей потягнувся. Абдуллаєва вирішила закріпити успіх і домовилася про купівлю 250 кілограмів цибулі.
– Жінкам подобається самообслуговування, у мене так зручно все розташоване. А чоловікам сама набираю фрукти та овочі – вони люблять, коли їх обслуговують, – ділиться вона секретом.
Ця картопля далася їй нелегко. У мішку – 50 кілограмів, і Діляра перекладала її в ящики, щоб занести до крамниці. З кавунами ще складніше – доводиться тягати, хоч би якими важкими вони були. А відмовитися від них вона не може – адже купують кавуни добре. Найлегше з мандаринами, персиками і виноградом – лише по 10 кілограмів у ящику.
Ділярі Абдуллаєвій 70 років. У своїй лавці вона сама собі і постачальник, і вантажник, і продавець, і прибиральниця.
Якось один чоловік вивантажив їй пів машини кавунів, а грошей не взяв.
– Я розплакалася, а він каже: приходьте щодня, безкоштовно. Я зараз згадую той випадок, а сльози самі течуть з очей. Звичайно, я до нього не піду, але цей його вчинок я пам'ятатиму завжди, – обіцяє вона. – Виявляється, він – близький друг Узеїра, мого старшого сина.
Діляра Абдуллаєва – мати двох синів, але вони не можуть допомогти їй у лавці.
2019 року російський суд засудив Теймура Абдуллаєва до 17, а Узеїра Абдуллаєва – до 13 років в'язниці. Пізніше термін скоротили на пів року.
Вони – фігуранти першої сімферопольської справи «Хізб ут-Тахрір». А по суті – політичні в'язні.
І овочева крамниця Ділярі Абдуллаєвій потрібна лише з однією метою – щоб були гроші на передачу синам. Тричі на рік вона їздить до них у колонію за дві тисячі кілометрів та повертається додому без копійки в кишені.
Сім'я політв'язня Абдуллаєва запросила кримчан на іфтар
Чебуреки у лікарні. 90-ті
Якби родина Абдуллаєвих могла отримати українське громадянство не через вісім років після повернення до Криму, а раніше – літопис їхнього життя міг би бути написаний іншим чорнилом.
Діляра приїхала із синами до Криму з Баку 1993-го. Майже на двадцять років пізніше, ніж її батьки – ті були серед перших кримських татар, які повернулися на батьківщину після депортації.
Узеїр і Теймур вивчилися на юристів, але без громадянства роботу за спеціальністю знайти не змогли. Заробити на життя допоміг спортивний досвід – на той момент вони вже були майстрами спорту. Брати орендували спортзал і почали навчати дітей тхеквондо. Не було грошей ні на форму, ні на інвентар.
Мої сини були для своїх учнів не лише тренерами – вони були їм старшими братами, вчителями, вихователями
Діляра згадує, як одного разу дістала з шафи старі куртки і пошила протектори для спарингу, набивши їх книгами. Грушею для відточування ударів служили автопокришки.
– Мої сини були для своїх учнів не лише тренерами – вони були їм старшими братами, вчителями, вихователями та лікарями під час травм, – розповідає Абдуллаєва.
Без українського паспорта Діляра теж не могла знайти роботу за фахом. Тоді вона почала готувати чебуреки та продавати їх у лікарнях.
– Чому в лікарнях? Тому що це рідне. Я знаю входи і виходи, коли відбуваються обходи, щоб не потрапити на очі завідувачу. Я мала свій білий халат. Зайду тихо в ньому, в руках – сумка, а в ній каструля з чебуреками, серветки, пакети – все, як годиться.
Хворі та лікарі чекали на її чебуреки і не здогадувалися, що принести їх має кандидат медичних наук, яка свого часу пропрацювала в чотирьох міністерствах.
Студентка і мати. 80-ті
Чоловік Діляри – син радянського академіка – пішов із їхнього з дітьми життя, коли сама Діляра була ще студенткою, а погодки Узеїр і Теймур ходили у садочок.
Вдень Діляра вчилася, вночі працювала в лікарні. Дітей після садка забирала із собою на чергування. Спали діти на медичній кушетці. Вранці – знову в садок, а сама молода мама – на навчання.
Якось 4-курсниця Діляра не склала залік з біохімії. Завідувач кафедри здивувався: чому колись старанна студентка почала так відставати? Діляра розплакалася і розповіла про сімейні обставини. Тоді професор відправив її в Інститут переливання крові, директор якого був колись його аспірантом. Так Діляра отримала роботу молодшого наукового співробітника.
– Я почала працювати і вчитися, нічні чергування також не покинула, бо не вистачало грошей, – каже Абдуллаєва.
Найскладніше було, коли хворіли діти. Часто в такі періоди доводилося голодувати.
Якось, вже будучи аспіранткою, Діляра записалася на прийом до міністра охорони здоров’я. Орендована квартира в Баку з’їдала істотну частку заробітку, і дівчина просила влаштувати її у гуртожиток. Підсумком цієї розмови стала не лише кімната в гуртожитку. Міністр запросив її на роботу до МОЗ. Щоправда, і працюючи там, Діляра ще довго брала лікарняні чергування.
Мені довелося працювати в чотирьох міністерствах. Я писала міністрам виступи, готувала пошту, приймала гостей
– Я працювала помічником міністра та секретарем Колегії. Мене цінували. Мені довелося працювати в чотирьох міністерствах. Я писала міністрам виступи, готувала пошту, приймала гостей. З раннього ранку читала всі політичні газети і виписувала головне – що міг би спитати перший секретар ЦК Компартії Азербайджану, тоді Алієв-батько. Паралельно навчалася стенограмі, бо не встигала фіксувати на колегіях виступи, – перераховує Діляра. – Діти виросли у мене на роботі. Бігали по всьому будинку уряду, а там сім поверхів – я так боялася.
Перед тим, як настав час віддавати старшого, Узеїра, до школи, Діляра займалася з ним у вихідні. Молодший, Теймур, грався під час таких занять поруч. Під час одного із занять мати попросила Узеїра скласти два числа. Але поки старший брат рахував на пальчиках, відповів молодший. Мама покликала Теймура, і виявилося, що, спостерігаючи, він багато чого навчився.
Мої діти навчалися в одному класі, постійно йшли разом по життю, і навіть у в'язницю – разом
Аби віддати шестирічного сина до школи раніше, ніж належить, Абдуллаєвій довелося задіяти знайомства в міністерстві, а самому Теймуру – пройти співбесіду перед консиліумом викладачів.
– Мої діти навчалися в одному класі, – каже Діляра, – постійно йшли разом по життю, і навіть у в'язницю – разом.
Далеко від дому. 2020-ті
Ув'язнені називають її мамою.
– Мене знають, і кажуть: «Мама приїхала». Мої сини сидять у різних колоніях, за п'ять кілометрів один від одного, але ув'язнені спілкуються, і швидко поширюється: «Мама тут». І співробітники колоній знають, що мама з Криму тут, а отже, доведеться Теймура із ШІЗО виводити, інакше мати шум підніме, – каже Діляра.
Її поїздки – не лише для того, аби побачити дітей. Її приїзд – це гарантія, що, побоюючись скарг матері, синів не триматимуть у штрафному ізоляторі – а таке трапляється з лякаючою регулярністю, особливо з Теймуром – і вони зможуть хоч трохи прийти до тями. Зможуть вижити.
Дорога із Сімферополя до російського Салавата займає три дні. Найчастіше з пересадками. Завжди – у плацкартному вагоні, бо так найдешевше. У свою першу поїздку Діляра вирушила із сумками загальною вагою 60 кілограмів. Вдруге таку помилку не повторила – взяла 40.
Вночі смажила по 50 чебуреків – адже мої сини там не самі їдять. Один день – Узеїру, другий день – Теймуру
У Салаваті Абдуллаєва живе в хостелі. Поруч із хостелом є їдальня для вахтовиків. Діляра познайомилася з її власниками, розповіла їм про синів, і їй дозволили готувати на кухні вночі.
– Купувала м'ясо, прокручувала фарш, купувала цибулю, борошно, олію та везла у хостел. А вночі смажила по 50 чебуреків – адже мої сини там не самі їдять. Один день – Узеїру, другий день – Теймуру. Як посмажу, увімкну витяжки, а потім все вимию.
За ці роки лише одного разу промайнула надія. Напередодні «великого обміну» в Узеїра, якого після вироку ще не етапували із СІЗО, зняли відбитки пальців, сфотографували, передали документи на руки і сказали готуватися на вихід. 7 вересня 2019 року між Україною та Росією відбувся обмін утримуваними особами за формулою «35 на 35». Проте Узеїр одним із цих 35 так і не став.
– Я бачу всю цю несправедливість, і мені тепер важливо бачити моїх дітей, підтримати їх, лікувати, щоб вони були живі, – каже мама. – Більше я нічим не можу їм допомогти.
Сонце крізь стіни. 2000-ті й пізніше
У двотисячних у Теймура та Узеїра Абдуллаєвих з'явився шанс знайти те, чого вони ніколи не мали – власне житло. Залишилося тільки його збудувати.
Я одразу вирішую їхати на заробітки до Туреччини, щоб допомогти будуватися. Інакше ніяк
Їм виділили земельні ділянки – допоміг депутат, діти якого тренувалися у братів.
– Я одразу вирішую їхати на заробітки до Туреччини, щоб допомогти будуватися. Інакше ніяк. Ми всі варіанти обговорили. Грошей, зароблених на тренуваннях, на будівництво не вистачить. І щоб не витрачатися на дорогу туди й назад, я вирішую залишитися нелегалом і працювати п'ять років, – розповідає Діляра Абдуллаєва.
Опинившись у Стамбулі, вона бралася за будь-яку важку роботу. Потім влаштувалася доглядати за дитиною у сім'ю. По суботах навчалася на курсах перекладача й досконало опанувала турецьку – цьому допомогло гарне знання кримськотатарської та азербайджанської мов. Згодом знайшла роботу перекладачем на міжнародній виставці ювелірних виробів. Коли їй надійшла пропозиція з турецької компанії у Києві, Діляра прийняла її, не роздумуючи. В українській столиці вона вела документацію українською та штурмувала англійську.
Усі ці роки її сини будувалися. Надіслані мамою гроші ділили порівну.
– Мені сестра сказала якось, що вони снідали майонезом із чаєм. Щоб було дешевше, стіни в будинку вони підняли у півкаменя, і взимку, коли виглядало сонце, його промені проходили крізь щілини – не вистачало грошей відштукатурити кімнату, – ділиться Абдуллаєва.
Коли вона поїхала у 2004 році, одна з її невісток була вагітна. Повернулася Діляра вже бабусею п'яти онуків.
Нині у неї їх дев'ять. Коли заарештували Теймура, його молодшій доньці було два місяці.
Відкриття. Наші дні
Почавши свою овочеву справу, Абдуллаєва виявила дивовижну річ. Її синів посадили за терористичною статтею, але коли люди впізнають її на ринку або за прилавком, то замість ненависті чи страху Діляра стикається з любов'ю і повагою.
– Режим домагався, що нас уникатимуть, ненавидітимуть, боятимуться, а вийшло навпаки – люблять і не вірять вердикту, – стверджує вона.
У день, коли вийде ця стаття, Діляра Абдуллаєва знову встане о 5-й ранку і поїде на оптовий ринок. Туди – двома маршрутками, назад – вантажним таксі.
Мої діти – це моє повітря. Я ними живу. І боротимуся за них до останнього подиху
Мама Узеїра і Теймура не заперечує – так, вона у поважному віці. Зізнається, що дуже втомилася. Але водночас упевнена – вона просто не має права не працювати.
– Виявляється, всі роки з моїми дітьми були щасливими. Я тоді не розуміла цього, не знала, яка я була щаслива! – каже вона. – Мої діти – це моє повітря. Я ними живу. І боротимуся за них до останнього подиху.
