На берегах Дніпра на Херсонщині українські військові говорять про активізацію російської армії на тлі мирних переговорів.
«Противник веде себе жорстоко, активно. Останнім часом особливо, як тільки почалися ці переговори», – каже в інтерв’ю телеканалу «Настоящее время» (створеному Радіо Свобода для російськомовної аудиторії) Павло, солдат 40-ї бригади берегової оборони.
Роботи у його розрахунку, каже він, останнім часом багато. Він солдат берегової оборони ЗСУ і обороняє правий берег Херсонщини.
До війни Павло був керуючим великого магазину: «Я – мобілізований. Але більшість з тих, кого я бачу тут в армії зараз, – це люди, які, скажімо так, не знайшли сміливості прийти добровольцем, як ті герої, які приходили 24 лютого 2022 року. Але більшість цих людей чекали приходу ТЦК, і вони чудово розуміли, що не будуть тікати і сперечатися. І я такий».
Побратими Павла погоджуються – у зв'язку з активізацією боїв працювати стало важче.
Стріляють по постійному накопиченню сил противника.
Із 50-річного «Града» водій щодня вичавлює максимум: «Максимально вичавлювали 60, це максимум, який машина може їхати. Якщо вона їде 60 – це вже дуже добре».
Весь розрахунок щоразу грає у гонку зі швидкістю, каже Павло: «Як нас вчили: виїхали, дві хвилини розклалися. А коли вже відпрацювали, нас уже помітили, всі. І нам треба швидко йти».
Якою є мета противника, який активізувався на лінії фронту, Павло лише здогадується: «За особистими почуттями: вони розуміють, що незабаром це має закінчитися, і хочуть відхопити побільше (територій)».
Про те, коли це закінчиться і де, кажуть люди й у місцевих селах, які можуть стати прикордонними.
Село Посад Покровське у Херсонській області було фактично знищене під час боїв за Херсон.
Чиновники вирішили, що ремонтувати село неможливо – вже нема чого ремонтувати – і вирішили збудувати його практично заново.
Бригади з усієї України зводять будинки, пропорційні до знищених, будують нові дороги, магазини.
Саме тому тут так з острахом дивляться у бік окупованого лівого берега: втратити свій будинок ще раз нікому не хочеться.
В’ячеслав показує фундамент свого житла. Поки живе у маленькому вагончику поруч – чекає.
– Ви готові, щоб новий фактичний кордон України ось закріпився у вас Дніпром, але щоб у вас було спокійно?
– Так, власне кажучи… так. Звісно, це не справа. Це все не те, ніхто ніколи не думав, що таке буде.
Навпроти В’ячеслава живе Василь.
– Ви готові відмовитись від того берега Херсонщини заради миру?
– Ні. Хоч я сам не херсонський.
– Але у вас буде тихо.
– Це лише на словах, насправді не буде.
Суперечки щодо припинення вогню та подальших компромісів – тут популярні.
Поки цивільні сперечаються, розрахунок Павла в невеликій лісопосадці серед дико спекотного херсонського степу чекає на нову ціль. Тут не ставлять під сумнів накази, не дають заднього ходу, бояться, але роблять.
Але водночас перестають бути суворими, коли розповідають про сім'ї і будують плани на майбутнє – без війни.
«Та всі хочуть (миру). Ми ж не обирали бути військовими. Раз довелося, значить, будемо військовими».
«Тут може бути багато думок моїх особистих… Це наша країна, ніхто не мав права вторгатися до неї. Ніхто не мав права забирати наші території. Але треба реально оцінювати наші можливості. Якщо єдиний шлях – заморозити нинішню лінію фронту, значить це треба робити, тому що люди вмирають. Найкращі сини нашої країни – гинуть».
Форум