«Ми самі, чесно кажучи, шоковані», – згадують свою історію втечі від окупантів Юлія, Анастасія і Світлана. У Станіславі, що на Херсонщині, подруги пробули до початку квітня. Затишний будинок на березі лиману, придбаний для відпочинку, став натомість місцем, де жінки прожили жахи російської окупації: воду довелося набирати з лиману, а про хліб – тільки згадувати. Ті дні вони згадують як «відчуття зашморгу на шиї»: над головою розривалися міни, а в новинах – з’являлися перші повідомлення про Бучу. Троє жінок із двома маленькими собаками вирішили ризикнути і покинути Станіслав через річку.
Допомогти їм врятуватися зголосився сусід – тепер жінки порівнюють його з героєм бойовиків Джейсоном Стетхемом. Чоловік запропонував вивезти їх з окупації на маленькому рибацькому човні до Миколаєва. З собою подруги взяли лише найголовніше – маленьких собачок та іграшкового бобра для домашніх улюбленців. Рушали у шторм – повз охоплену боями Олександрівку. А вже під кінець шляху жінки потрапили під вогонь українських прикордонників, які прийняли їх за ворожу диверсійно-розвідувальну групу.
Після евакуації жінки переїхали на Одещину. У перші дні на вільній території називали себе «дикими людьми» – раділи просто воді з-під крана та продуктам у магазинах. А потім повернулися до волонтерства – нині вони активно допомагають переселенцям з рідного краю. Також їхня організація «Жива-Я» підтримує жителів Херсонщини – як зі звільнених, так і з досі окупованих громад.
Пастка
Уранці 24 лютого Юлія Мельникова прокинулася від звуків вибухів. Російські військові обстріляли одночасно Херсон, Миколаїв та Очаків. З подвір’я жінки можна було побачити на обрії сірі хмари диму від влучань по них.
Дім у Станіславі Юлія придбала двома роками раніше. У своїх соцмережах жінка часто описувала свої дні в селі: як споглядала за рідкісними птахами надворі та гуляла берегом лиману зі своїми собаками – міні-пуделем Фібі і тер’єром Дорі.
Розташований на березі Дніпровського лиману на мисі Гіполая, за Станіславськими скелями, цей дім мав стати місцем для відпочинку. З початком повномасштабного вторгнення саме туди Юлія запросила своїх подруг і напарниць із громадської діяльності.
Перша думка була – треба забирати дівчат з ХерсонуЮлія Мельникова
«Коли я прокинулася о восьмій ранку, то почала дзвонити дівчатам. Перша думка була – треба забирати їх з Херсону. Бо здавалося, що Херсон – на нього підуть всі сили», – згадує Юлія.
З допомогою знайомих, уже в обід Світлана й Анастасія були в Станіславі. З собою жінки взяли трохи речей, а також їжу і ліки, які змогли придбати вранці. Спочатку схований за скелями, подалі від великих міст, Станіслав виглядав безпечнішим місцем, який не мав би нести жодної військової цінності.
«Потім я згадала, що від Херсону через Станіслав до Миколаєва є стара дорога, – розповідає Анастасія. – Звідси дуже близько до Миколаєва. І я зрозуміла, що це все пастка».
Уже на початку березня російські військові зайшли на згаданий автошлях. Бої на цій ділянці дороги тривали аж до кінця квітня. У селі через постійні «прильоти» почали зникати світло, зв’язок і водопостачання. Попри це, жінки продовжували працювати. З перших днів повномасштабного вторгнення вони збирали кошти та з допомогою волонтерів у селах відправляли їх літнім людям та сім’ям, які потребували допомоги. Міжнародна логістична компанія, в якій працює Юлія, також донатила жінкам на волонтерську діяльність.
«Чесно кажучи, я більше нічого не пам'ятаю, – розповідає Анастасія. – Ми постійно це робили, навіть коли були без світла. В сусіда був генератор, ми почали в нього заряджати телефони. І так викручувалися: зарядили, відправили кошти, написали пости, фотки, поспілкувалися, якось емоційно підтримали когось».
Воду для побутових потреб жінки набирали в лимані. Та найважче було з пошуком продуктів, згадує Юлія.
Найперше, що робили – це дивилися, який прапор майорить на сільрадіЮлія Мельникова
«Наш будинок – знизу. А село підіймається на скелях, трошки вище. І коли ми піднімалися, то найперше, що робили – це дивилися, який прапор майорить на сільраді. Якщо ще український – то це не так страшно, можна йти далі, на пошуки їжі», – розповідає жінка.
Одного ранку жінки прокинулися від автоматної черги поблизу дому, а за кілька хвилин – почули крик чоловіка. Подруги вирішили більше не відлучатися далеко від дому і виходили лише по воду до лиману.
Наприкінці березня Станіслав окупували російські військові. Тоді ж село залишилося без зв’язку, світла та навіть їжі. Жінки згадують: місцеві різали свійських тварин, бо не мали чим їх годувати. Через відсутність постачання продуктів мешканці залишилися повністю без хліба.
На власному досвіді: води і хліба достатньоЮля Мельникова
«Хліб – це найперше, що зникло. У Станіславі був свій млин, але його розбомбили. І з Миколаєва підвозу хліба не було, з Херсону – також. Без хліба – важко. От, на власному досвіді: води і хліба достатньо», – згадує Юлія.
Жінки добре пам’ятають день, коли вони наважилися на переїзд. Під час прогулянки з собаками над головою у Світлани розірвалася касетна міна.
Я почала відчувати, що ніби якийсь зашморг на шиї стягуєтьсяАнастасія Кириченко
«Після цього я почала відчувати, що ніби якийсь зашморг на шиї стягується. Уже почали з’являтися якісь новини про Бучу. А оскільки ми в жіночій організації працюємо, і з постраждалими від насильства жінками, то мені стало дуже зрозуміло, що три жінки самі в будинку…» – розповідає Анастасія.
«ДРГ – три тітки і дві собачки»
Виїхати з окупованого Станіслава було майже неможливо – дорога до Миколаєва пролягала через Олександрівку, де велися запеклі бої. Тож жінки почали шукати інші варіанти, запитували знайомих і сусідів. Один із них, херсонський бізнесмен Сергій, що також мав дім у Станіславі, сказав, що зможе вивезти жінок.
«Я спитала його, як, а він говорить: «На човні», – згадує їхній діалог Юлія, зі сміхом крутячи пальцем біля скроні. – Я здивувалася, він відповів: «А іншого шляху немає. Треба їхати».
У сусіда Юлії був алюмінієвий човен, розрахований на чотири людини. Зазвичай такі судна використовують для риболовлі або прогулянок поблизу берега. Але тут на човні треба було пройти 23 кілометра до Миколаєва. Дату виїзду постійно переносили через штормову погоду і шквали вітру. Зрештою, як тільки погодні умови дещо покращилися, жінки виїхали. Це було 4 квітня, рівень шторму був відносно слабкий.
«Сергій дзвонить і каже: «20 хвилин вам даю зібратися і виходимо, тому що ледь вщух вітер, шторм вже три бали, у нас є шанс». Ми покидали в сумки все, що можливо, похапали собак. Вдяглися ми «по-тупому», чесно кажучи. На Світлані – червона шапка, на мені – яскраво-жовта куртка. Щоб нас бачили за кілометри», – розповідає Юлія.
Через шторм у човен постійно потрапляла крижана вода. Дорогою навпроти села Олександрівка мотор зламався – і човен зупинився. Тож, щоб його відремонтувати, власник телефонував другові, який телефоном пояснював, що робити. На березі навпроти тим часом ішли запеклі бої.
«Там іде бій, все чорне, літають ракети над головою. І ми посеред цього всього, – ділиться спогадами про цей день Юлія. – У мене перша думка була: «От ми потонемо, собаки виживуть. А вони такі маленькі – як вони без нас?»
Для спокійної дороги міні-пуделю Фібі, яка страждає тривожністю, довелося дати подвійну порцію ліків. Її жінки називають «єдиною нормальною на човні» під час подорожі, бо та спала весь час і прокинулася лише, коли човен зупинився за Миколаєвом.
«Усе закінчилося так, – переказує Юлія. – Ми їдемо, вже бачимо берег, тут Світлана каже: «А там на березі людина з автоматом побігла...». І тут Сергій каже: «Хапай прапор!», у нас була вудка, а на ній біла ганчірка. І Світлана почала махати нею, що ми не ДРГ, ми – цивільні».
Коли до жінок спустилися військові, вони запитали – чи не чули вони пострілів по човну. Виявилося, за ними вже стежили українські прикордонні катери. Спочатку до Юлії з подругами поставилися насторожено. У той момент, каже, на допомогу прийшли собаки.
«Фібі підійшла до одного з них і стала на ручки проситися. І вони розслабилися, зрозуміли, що не можуть бути ДРГ – три тітки і дві собачки, – жартує Юлія. – А в мене ще зверху в рюкзаку лежала улюблена іграшка собачок, вони її дістають, питають: «А що це?». І я їм кажу, що – бобер. То вони як почали сміятися!»
Жінки розповідають: не всі вірять в їхню історію евакуації, вважаючи її занадто неймовірною. Так, іноземний колега Юлії, почувши її вперше, назвав жінок absolutely crazy (цілковито божевільними). Анастасія ж називає їхню розповідь «шок-контентом».
Сам Сергій – сусід, що вивіз жінок зі Станіслава, за кілька днів повернувся в окупацію. У Херсоні в нього залишилася дружина з донькою, а також – літні батьки дружини, які не могли виїхати. Його дім у селі тепер непридатний для життя – кажуть, російські військові його повністю пограбували, викрутили навіть розетки зі стін.
Кіно про перевізника – це не Джейсон Стетхем, це наш сусідЮлія Мельникова
«Дуже вдячні тому нашому перевізнику, що він це також з нами пройшов, – каже Юлія. – Кіно про перевізника – це не Джейсон Стетхем, це наш сусід».
Як виявилося, подруги ризикували недаремно – невдовзі після того, як вони покинули село, про них стала розпитувати місцева жителька. Жінки кажуть, що вона допомагала росіянам в окупованому селі.
«Наша знайома, теж волонтерка з Білозерки, вона їй зателефонувала, і під час розмови та стала розповідати, що як добре, що прийшли росіяни, що вони тут все полагодять. І стала питати «А де дівчата? Щось я їх давно не бачила, ти знаєш, де вони?» – розповідає Світлана.
Про Юлію, Анастасію і Світлану ця жінка розпитувала й інших мешканців Станіслава. Згодом вони побачили відео з російського телебачення, де вона дякує РФ за відремонтоване електропостачання. Подруги кажуть, що місцеві вигнали її з села, і вона тепер живе в Росії.
«Після цього, як вона знялася для російського телебачення, її перестали обслуговувати на базарі, люди з нею не розмовляли. Потім їй побили вікна місцеві. І хтось їй на базарі якось дуже гучно казав: «Тікай, бо тебе приб'ють тут». І після цього вона виїхала», – переказує Юлія.
«Дикі люди»
Після евакуації на підконтрольну владі Україні територію жінки переїхали в Ізмаїл – однокласниця Юлії дозволила їм пожити в будинку батьків. Перші дні подруги згадують зі сміхом: їх дивували звичні буденні речі – відкриті магазини, проточна вода чи вуличне освітлення.
Ми були як дикі люди. В'їхали в Одесу – а тут все працюєЮлія Мельникова
«Ми були як дикі люди. В'їхали в Одесу – а тут все працює. І ми їдемо машиною, в нас відкриті роти. В «Сільпо» є їжа. Магазин! Відкритий! «Бачите, дівчата – піцерія?! З крана тече вода. Є світло», – згадує Юлія.
У перші тижні, згадують, відчувалася тривожність. Та практично відразу жінки повернулися до роботи. Окрім грошової допомоги сім’ям, що залишилися в окупації, подруги вирішили також почати працювати з жінками, яких війна змусила покинути свій дім та переїхати до Ізмаїлу.
«Ми почали з гінекологічних послуг. Тому що ми самі жінки, ми розуміємо, як важко знайти лікаря», – розповідає Світлана.
Згодом жінки також почали співпрацювати з педіатром та фахівцем з ультразвукової діагностики. Усі послуги переселенки отримують безкоштовно. Коли людей стало більше, подруги почали організовувати психологічні тренінги, так звані «групи самодопомоги» – зустрічі, на яких кожна могла поділитися своїм досвідом вимушеного переїзду. Участь у них брали і самі активістки.
Коли ти чуєш ці історії вживу, і хтось відчуває те саме – це допомагаєАнастасія Кириченко
«Це також є терапевтичним моментом. Вони діляться досвідом, розповідають, що пережили, звідки виїхали – у нас жінки з усієї країни, є й ті, що стали переселенками вдруге. І коли ти чуєш ці історії вживу, і хтось відчуває те саме – це допомагає», – пояснює Анастасія.
Тепер в Ізмаїлі жінки-переселенки можуть отримати як і медичну, так і психологічну допомогу – організація «Жива-Я» залучила психологів для групових та особистих консультацій. А з дітьми працюють дитячі психологи. Загалом, за підрахунками подруг, до них по допомогу звернулося вже понад тисячу людей.
Зараз Юлія, Анастасія та Світлана живуть в Одесі. Юлія працює в логістичній компанії, а її подруги – повністю зосереджені на роботі організації. Окрім допомоги переселенкам в Ізмаїлі, вони продовжують збирати кошти для жителів Херсонщини, в тому числі – мешканців окупованих громад. Також планують поїздки в уже звільнені містечка й села, щоб покращувати допомогу.
Частини ракети пошкодили нам вікна, двері і воротаЮлія Мельникова
Про повернення до Станіслава поки думати зарано, вважає Юлія. Російська Федерація продовжує обстрілювати село, і внаслідок одного з таких обстрілів тепер побитий і її дім.
«Частини ракети пошкодили нам вікна, двері і ворота. Чоловік, який колись робив ремонт в будинку і залишився в Станіславі, доглядає за ним – фанерою все закрив, періодично приходить, стежить», – розповідає Юлія.
До Херсону Світлана й Анастасія також планують повертатися пізніше – коли російські війська відійдуть далі від міста. Через щоденні обстріли квартира Світлани також пошкоджена, а в місті – постійні перебої зі зв’язком. Тож нині подруги вважають, що можуть більше допомагати рідним місцям з Одещини.
За домом сумують й улюбленці Юлії, розповідають подруги: «Бідна Дорі, вона любить тільки Станіслав, і любить тільки свій двір. І там можна бігати, гавкати. А тут вона взагалі не любить навіть виходити на вулицю».
