30-річчя Харківського собору: як УПЦ (МП) наблизилася до автокефалії, але не скористалася шансом

30 років тому, 27–28 травня 1992 року, в Харкові відбувся Церковний собор, на якому ієрархи Української православної церкви (Московського патріархату) обрали нового предстоятеля митрополита Володимира (Сабодана) і виказали недовіру митрополиту Філарету (Денисенку), який тривалий час очолював УПЦ (МП). Відтак невдовзі постала Українська православна церква (Київського патріархату) і почався розкол українського православ’я, який існує й досі та став невід’ємною частиною українського церковного життя.

Більше про Харківський собор «Історична Свобода» розмовляла із вченим-релігієзнавцем Юрієм Чорноморцем. За його словами, як і нині, 30 років тому УПЦ (МП) упритул наблизилася до автокефалії, але тоді не скористалася можливістю.

– Як так сталося, що предстоятель УПЦ митрополит Філарет, який тривалий час її очолював і вибудовував структуру, яка перебувала під його дуже сильним впливом, втратив контроль над ситуацією? Ієрархи зібралися і своєму першоієрарху висловили недовіру, ба навіть його не запросили! Мені здається, це була нетипова для церковної історії ситуація.

– Справа в тому, що авторитет митрополита Філарета був величиною, скажімо так, неоднозначною. Пам’ятаю, як я ще молодим ходив у Лавру, коли були вибори Московського патріарха після смерті патріарха Пимена (Ізвєкова), а місцеблюститилем патріаршого престолу був Філарет.

І коли я в колі лаврських ченців виказав надію, що може виберуть Філарета, як це добре, то реакція була така: «Та не дай Боже! Звісно, не виберуть!». Тобто в людини була неоднозначна репутація. А серед єпископату на цю неоднозначну репутацію накладалася ще та те,

що митрополит Філарет всім їм набрид своїми диктаторськими замашками.

Наскільки я розумію, коли обрали патріархом Алексія ІІ (Рідігера), то Алексій, Володимир і Філарет – всі були претендентами на патріарха Московського: Алексій займав перше місце, Володимир – друге, а Філарет несподівано зайняв третє. І тоді «партія» митрополита Володимира підтримала Алексія, але всі так розуміють, що в обмін на предстоятельство в Україні. Відповідно тоді постала задача прибрати Філарета, як старого конкурента. Хоча він був найавторитетніший у синоді РПЦ. Філарет розумів, що все це погано закінчиться, а тому намагався форсувати отримання УПЦ автокефалії, збирав Собор. Але це послужило навпаки знаком, що необхідно його якнайшвидше зміщати, бо він може проголосити автокефалію, а люди раптом можуть піти за автокефалією.

Генсек ЦК КПРС Михайло Горбачов, патріарх Пимен та митрополит Київський Філарет (посередині) під час урочистостей з нагоди 1000-ліття Хрещення Русі

Нагадаю, парадокс полягав в тому, що наприкінці 1991 року відбувався Помісний собор УПЦ Московського патріархату, на якому висловилися за автокефалію. По єпархіях були лише поодинокі голоси проти автокефалії. Майже всі були за автокефалію.Як я розумію, якби не оця особиста боротьба між Володимиром і Філаретом, то була б в 1992 році отримана автокефалія.

Також хочу сказати про велику негативну роль чинного патріарха Московського Кирила (Гундяєва). Тоді він очолював зовнішню політику РПЦ. Саме він виявився тією людиною, яка радикально виступила проти автокефалії української церкви. Він тоді виступив, що всі ці «історичні розділення» є явищем «тимчасовим», не треба розділяти «історичну Русь», треба з цим питанням почекати.

Тобто тут найрізноманітніші фактори накладалися один на одного. Найголовнішим була міжособистісна боротьба Алексія, Філарета, Володимира і Кирила, який тоді вперше з’явився як самостійний гравець. Думаю, якби в московській церкві не було такого митрополита Кирила, який налаштував патріарха Алексія ІІ проти автокефалії, то, цілком можливо, ми мали би хоч і проросійську, але все-таки автокефальну церкву в Україні вже з тих часів.

– Ви кажете, що в 1991 році був дуже сильний рух за автокефалію, лише поодинокі виступи проти неї. А чому ж так це швидко згасло?

– Справа в тому, що Харківський собор не заперечував прагнення і руху до автокефалії. Навпаки, в документах Харківського собору прописали, що ми за найскорішу автокефалію УПЦ, за самостійне її існування, лише все має відбуватися виключно на канонічних засадах, а ось Філарет, мовляв, хоче це питання продавити у швидкому порядку. Хоча тоді Філарет не пішов шляхом проголошення автокефалії. Ще ж об’єднання з УАПЦ не було. На той момент він дотримувався якраз не просто канонічного порядку, а московського трактування канонів, що за автокефалією треба звертатися до Москви, а не до Константинополя як Першопрестолу.

За всіма формальними ознаками, безумовно, Україна була гідна автокефалії. Тому ніхто в 1992 році не заперечував те, що автокефалія повинна бути, але у них була така ідея, що її треба отримати правильним шляхом. І попри те, що обидві концепції передбачали просити її в Москви (зараз, ми знаємо, це було помилковим шляхом – треба було просити у Константинополя), тоді вони наголошували, що Філарет щось неканонічне хоче просунути. Мовляв, він якось комусь пообіцяв піти у відставку і не виконує цієї обіцянки, не слухається Церкви, а ми натоміть все правильно зробимо, у нас буде правильна автокефалія.

Тобто ідея Харківського обору полягала в тому, щоб дати зрозуміти: потерпіть трошки і скоро в нас буде правильна автокефалія на відміну від автокефалії філаретівської. Проте, коли в 2000 році був помісний собор РПЦ, який повинен був розглядати питання автокефалії, УПЦ (МП) раптом заявила, що це питання не на часі й відкликала; потім, коли збирався помісний собор РПЦ для виборів нового патріарха після смерті Алексія ІІ, знову це питання не поставила. Тобто УПЦ (МП) двічі порушила те, що обіцяла в документах Харківського собору – звертатися до Московського патріархату з тим, щоб він надав нам автокефалію.

Тоді були якісь мрії про «відновлення єдності» росіян, білорусів, українців у Кирила (Гундяєва). Напевне, вони були у нього від митрополита Никодима (Ротова), який говорив, що православ’я повинне бути на другому місці, а на першому місці кожен архієрей повинен бути патріотом Росії. І така КДБістська позиція зіграла рокову роль.

– Повертаючись до Харківського собору. Багато говорили про його канонічність чи неканонічність. Прихильники канонічності казали, що там абсолютна більшість ієрархів зібралася, крім двох і голови, якому виказали недовіру. Інші казали, що так не можна. Казали про втручання держави і спецслужб. Що про це відомо?

– Це той випадок, коли і ти правий, і ти правий, і всі праві. У чому була правота тих архієреїв? Вони перебували в межах Московського патріархату. І Синод РПЦ, як вищий орган над Київським митрополитом і попри те, що Київський митрополит обраний довічно – доручив старшому архієрею, який на той час був в Україні, зібрати єпископів.

До речі, єпископи їхали на зібрання у Харків не маючі впевненості, що вони зберуть більшість, тому попервах це називали «зібранням». Адже перед цим було зібрання в Житомирі. І коли вони зібралися в Харкові і побачили, що їх там абсолютна більшість, то вирішили, що необхідно все це робити.

Причому тоді велику роль зіграв сьогоднішній митрополит Онуфрій (Березовький). Тому що митрополити одеський Агатангел (Саввін) і харківський Никодим (Руснак), які були на цьому Соборі старшими архієреями, все-таки займали нерішучу позицію, що видно з відеозапису. Натоміть Онуфрій, який тривалий час був близькою людиною до патріарха Пимена і який є дуже хитрою, дуже вольовою та дуже рішучою людиною.

На Харківському соборі Онуфрій взяв ініціативу і говорив, що необхідно робити. І вони ось так все це проскочили, ухваливши такі рішення, на які Синод РПЦ їх благословив: висловити недовіру попередньому предстоятелю й обрали нового предстоятеля.

Причому ідея полягала в тому, що Філарет все-таки змириться з втратою Київської митрополії та прийме те, що йому пропонували – стати архієреєм у Чернігові.

Вони не думали, що він піде на об’єднання з УАПЦ, утворить Київський патріархат і наступить такий розкол. Вони думали, що такої сміливості Філарету не вистачить. Зрештою, коли були події в Харкові, він був готовий піти у відставку. Але його найближче оточення сказало: залишайся. Філарет залишився і знайшов вихід з критичної ситуації – об’єднатися з Автокефальною церквою та розбудовувати Київський патріархат. І, як будівничий української самостійної церкви, Філарет виявився надзвичайно діяльним і ефективним, виявився справжнім лідером, який з попелу піднявся і зумів створити церкву.

– Все-таки, хотів би уточнити. Харківський собор – це була суто внутрішньоцерковна боротьба й інтрига, а чи є підстави казати про те, що все це відбувалося за активного втручання з боку держави, спецслужб тощо? Як це було?

– По-моєму, українська держава на той момент недооцінювала релігійний фактор: мовляв, неважливо, хто там кому підкорюється. Звичайно, бажано, щоб воно було наше, але якщо люди хочуть молитися і вірувати, як вони хочуть, то це їхня позиція, нехай буде. Натомість позиція тоді ще митрополита Кирила була не лише його особистою. Всі 1990-і роки він старався виражати інтереси російської держави та завжди тримався цієї лінії. І його роль була надзвичайно деструктивна щодо України.

Але тут слід сказати, що тоді склалася дещо парадоксальна ситуація. Москва не хотіла формально відпускати Україну, але патріарх Алексій ІІ, схоже, пообіцяв митрополиту Володимиру, що пошлемо тебе в Україну, і я не буду втручатися в українські справи.

– Нагадаю, що на той час Володимир був у Ростові-на-Дону митрополитом.

– Так. Алексій і Володимир висунулися на тому, що довгий час вони були керуючими справами в РПЦ, завідували кадрами. Відповідно всі архієреї до них приїздили, вони з усіма спілкувалися, і саме це допомогло їм виграти. Як свого часу Сталін, будучи генеральним секретарем і завідуючи кадрами, переміг у змаганні за першість Троцького та інших більшовицьких вождів. І тут теж вони обіграли Філарета.

При цьому особисті відносини грали величезну роль – патріарх Алексій ІІ обіцяв митрополиту Володимиру, що не буде втручання в українські справи. І він цієї лінії дотримувався. Йому було достатньо, що УПЦ формально перебуває в руслі Московського патріархату, а все інше було віддано повністю українцям.

У них стався тільки одного разу конфлікт на Архієрейському соборі. Це було публічно і доволі смішно. Митрополит Володимир, вже будучи старою і хворою людиною, все-таки видав таку запальну промову про те, що українське православ’я особливе – між Сходом і Заходом, єднає різні частини України, що воно взагалі рухається до самостійного буття. І зауважив, що, може, ми зараз до автокефалії неготові, але в принципі, московіти, готуйтеся.

Є цілий том його таких дуже цікавих українофільських промов, і деякі з них він виголосив у Москві. І коли він закінчив цю промову, патріарх Алексій ІІ йому каже: а ваша нова редакція статуту не затверджена нами. А це було дійсно парадоксом. Тому що українці зібрали Собор та ухвалили такий доволі автокефальний статут, розширили власні права фактом. Московський патріарх статуту УПЦ в 1990-і роки не затверджував, хоча, за статутом самої РПЦ, мав би це робити. Але ніхто йому не давав на підпис – і все. І така була фактична самостійність УПЦ, що й іноді патріарх Алексій ІІ пробурчить, мовляв, щось ви там взагалі знахабніли, але в принципі воно все залишалося.

І лише при патріархові Кирилі у 2017 році ухвалили нові поправки до статуту РПЦ, де фактично самостійність УПЦ (МП) значно обрізали. Причому це піднесли так, що розділ про УПЦ винесли взагалі окремо в статуті РПЦ, що це так більше значення надається, але при цьому реальні права обрізалися. Зокрема, вводилося зобов’язання поминати скрізь патріарха Кирила, чого ніколи патріарх Алексій ІІ не вимагав.

Відтак у 2017 році завершилася певна самостійність УПЦ (МП), яка була при митрополиті Володимирі. Щоб ви розуміли, до цього моменту до 95% прохань і вказівок з Москви ігнорували. Досі УПЦ в єдності з Московським патріархатом залишалася останньою російською організацією на території України.

Уже навіть українські старообрядці порвали з російськими старообрядцями. Просто їхня громада не настільки велика, тому суспільство цього не помітило. А ось УПЦ (МП) затрималася на цьому роздоріжжі.