Літак Ту-154, повний людей, намагалися знищити на шляху з Києва до Куйбишева через нещасливий шлюб і сімейні скандали
В останні десятиліття існування СРСР сталося кілька десятків спроб викрадень літаків. Зазвичай нападники погрожували вибухівкою або зброєю, при спробах звільнення гинули заручники і самі злочинці. Але 17 серпня 1988 року міг стати особливою датою, коли мало не загинули 168 пасажирів і вісім членів екіпажу рейсу Київ – Куйбишев.
«Настоящее время» публікує матеріали розсекреченої справи КДБ, що зберігається в архіві Служби безпеки України.
Літнього вечора 1988 року київськими вулицями на північ, у напрямку селища Димер, їхали сірі «Жигулі». За кермом «шістки» сидів кремезний чоловік років п’ятдесяти.
Десь за 15 кілометрів від міста машина пригальмувала на узбіччі. Водій вийшов із сумкою в руках і пішов до придорожньої лісосмуги. Пройшовши трохи вглиб, він розкрив сумку і став розкидати в різні боки якісь предмети. Після цього повернувся в машину, проїхав трохи, знову зупинився і знову розкидав щось у заростях. Виконавши цю процедуру втретє, він розвернув «шістку» і вирушив додому – на київську Оболонь.
Водій, здається, не підозрював, що весь цей час за ним по черзі йшли п’ять автомобілів із одягненими в цивільне людьми. Для них чоловік із «Жигулів» був «об’єктом» на прізвисько «Гробов».
Одна з машин, які вели спостереження, на зворотному шляху тричі зупинилася. Пасажири, ввімкнувши ліхтарики, уважно оглянули зарості, в які «об’єкт Гробов» ходив із сумкою. В ярах і кущах валялися великі шматки сирого м’яса і бруски вершкового масла. М’ясо хороше, не кістки і не обрізки – в ті роки таке купували на ринку за подвійну-потрійну ціну або діставали «по блату». Оперативників КДБ – а це були саме вони – виявлене, схоже, анітрохи не здивувало. Спецслужба знайшла того, кого шукала.
На добу раніше, 17 серпня, в аеропорту Куйбишева (тепер Самара) приземлився літак із Києва. Серед пасажирів була 46-річна Лариса Гриб. Разом із 15-річною дочкою вона прилетіла в гості до сестри Поліни. В аеропорту киянок зустріла Галя – дочка Поліни.
Лариса везла родичам м’ясо, масло, ковбасу і сир – разом приблизно 15 кілограмів. Жителі Куйбишева, як і більшості інших нестоличних міст СРСР, потерпали від дефіциту. Купити або дістати їжу в Києві було простіше: столиці республік завжди краще забезпечувалися товаром.
«Я розумію, чому вона везла з собою так багато продуктів», – каже Людмила Кузьміна, яка в ті роки з друзями домагалася перейменування Куйбишева назад у Самару.
«М’ясо в нас у 1988-му було абсолютним дефіцитом, його давали по талонах не більш як по кілограму в руки. За м’ясом треба було стояти в багатогодинній черзі, і це не як зараз: вирізка окремо, інші частини – окремо. Як порубали разом з кістками, так і відважували. Вершкового масла не було, основним продуктом був маргарин. Соняшникова олія, якщо за талонами, – 200 грамів у руки. Але головним подарунком, особливо дітям, було згущене молоко. Абсолютним дефіцитом була кава, не дістати було чаю, навіть того, який «пил грузинських доріг», – згадує самарська координаторка руху «Голос».
У квартирі жінки насамперед почали розпаковувати їжу, щоб перекласти в холодильник. Відкривши велику картонну коробку, Лариса здивувалася: замість м’яса і масла в ній лежав якийсь диктовий ящик, забитий цвяхами. Продукти перед від’їздом пакував чоловік, але жінка пам’ятала, що ніякого ящика не було. Навіщо забивати його цвяхами – взагалі незрозуміло. Взявши викрутку, Лариса взялася розкривати його.
Приблизно в той же час у диспетчерському пункті київського аеропорту Бориспіль пролунав дзвінок. Чоловік запитав, чи сів літак, що летів до Куйбишева. Диспетчер впізнала голос – недавно він уже дзвонив із тим же питанням.
– Так, уже приземлився, все гаразд.
– Як приземлився? Не може бути! Ви ж говорили, що не сів! – той, що дзвонив, говорив з подивом і роздратуванням, ніби диспетчер чимось завинила.
– Чоловіче, коли ви дзвонили, ще летів, а тепер сів, – відповіла вона. Поклавши трубку, вона додала: «Дивний якийсь».
Коли кришку нарешті вдалося зняти, всі, хто був на куйбишевської кухні, обімліли. На дні лежав якийсь незрозумілий пристрій: балон, дроти, пакети з рідиною, поролон. Із ящика долинало цокання – як від годинника.
– Це що, бомба? Я недавно схожу в фільмі бачила, – переляканим голосом вимовила Галя.
Чи то кіно, чи то інтуїція підказали їй, що треба зробити в першу чергу: підійшовши до ящика, Галя обережно роз’єднала дроти, обмотані навколо пристрою.
Трохи відійшовши від шоку, жінки дійшли висновку: в аеропорту сталася плутанина, їм помилково віддали чужу коробку. Вирішили викликати таксі і їхати назад – повернути незрозумілий агрегат і забрати свої продукти. А бомба це чи ні – хай міліція розбирається.
На тиждень пізніше Лариса призналася: якби знала, що сталося насправді і до чого все призведе, – ні за що б так не вчинила.
Ніякого м’яса з маслом в аеропорту не знайшли – всім уже було не до того. Міліціонери, які чергували в лінійному відділенні, відразу викликали вибухотехніків і КДБ.
Оглянувши ящик, експерти попередньо підтвердили: в ньому дійсно лежить бомба з годинниковим механізмом. Таймер виставлений на той час, коли літак, у якому був багаж з вибухівкою, був у небі. Саморобний електродетонатор уже спрацював. Загинути могли 168 пасажирів і вісім членів екіпажу. Спочатку вибухотехнікам здавалося, що через брак кисню не зайнявся порох, тому все минулося.
За розслідування взялися куйбишевські міліція і транспортна прокуратура. Слідчо-оперативна група негайно вилетіла до Києва – звідки прилетів літак. До розслідування підключився і КДБ України. «Іуда» – так назвали справу оперативного розшуку, яке завели кадебісти. Матеріали справи лягли в основу цієї статті.
Із самого початку в КДБ було три основні версії, як вибухівка опинилася в багажі Лариси Гриб, яка нічого не підозрювала. Перша – диверсія або теракт: злочинець має антирадянські погляди і знищенням літака хотів «завдати політичну і матеріальну шкоду» режимові. Друга версія передбачала «низький побутовий» мотив – невідомий із особистих причин вирішив убити когось із тих, хто летів у тому літаку, і обрав такий спосіб. Ціллю могла бути як сама Лариса Гриб, так і будь-який інший пасажир або член екіпажу. Нарешті, третє можливе пояснення – психічне захворювання зловмисника.
Закласти бомбу могли знайомі і родичі Лариси Гриб, працівники київського аеропорту Бориспіль або взагалі сторонні особи.
Але першим у списку підозрюваних був чоловік Лариси і батько Олени – Василь Гриб. Саме він пакував і віз в аеропорт ту нещасну коробку з м’ясом.
У біографії чоловіка нічого підозрілого не знайшли – майже зразковий радянський громадянин. П’ятдесят років, відставний військовий. Викладав у військовому училищі в Києві, служив на Крайній Півночі Росії. Нагороджений медаллю «За бездоганну службу». У відставку пішов рік тому у званні підполковника. Відтоді працював інженером на київському заводі «Генератор». Завод режимний, і Гриб мав допуск до державної таємниці – перед цим, ясна річ, пройшовши перевірку. З комсомольського віку чоловік був членом КПРС. Усі характеристики позитивні, ніяких зв’язків, що компрометували б його, і «антирадянщини». З психічним здоров’ям, на думку лікарів, теж усе в порядку.
А що в родині? Подружжя Грибів були разом уже 24 роки, виростили двох дочок. Лариса запевнила: з чоловіком живуть як одна душа. Те ж саме стверджували джерела КДБ (агенти і довірені особи), що жили по сусідству і працювали разом із подружжям.
Зовсім інше розповіла знайома Лариси, співробітниця Управління цивільної авіації Н. Старовойтова (саме через неї Гриб дістала авіаквитки в Куйбишев). Вона чула про недавній серйозний конфлікт у родині Грибів, що ледь не закінчився розлученням. Причина – коханка, яку нібито завів Василь.
У КДБ вважали, що злочинець, ким би він не був, найближчим часом захоче позбутися доказів – продуктів, які повинна була везти Лариса Гриб, а також матеріалів, що залишилися після виготовлення бомби. Якщо, звичайно, він не викинув усе це відразу ж.
За Василем Грибом негайно встановили зовнішнє спостереження, присвоївши йому кодове ім’я «Гробов» (у деяких документах КДБ він також фігурує як «Іуда»), а домашній телефон поставили на прослуховування.
Дружина так і не зателефонувала чоловікові з Куйбишева, хоча повинна була. Увечері чоловіка набрав брат Лариси, який повідомив, що «в неї неприємності – замість м’яса в ящику знайшли чортзна-що». «Гробов» тут же викрив себе, поїхавши в посадку і викинувши м’ясо, масло і пляшку, якою розливав бензин.
Коли Гриб повернувся, біля будинку його вже чекали куйбишевські оперативники і слідчий. Чоловіка повезли на допит – спочатку як свідка. Ще не знаючи, які докази має слідство, «Гробов» намагався все заперечувати. Тоді кадебісти розповіли про знахідки в лісосмузі. Співробітник «наружки» (зовнішнього спостереження – ред.) при цьому виступив як простий свідок, який нібито випадково помітив дивну поведінку Гриба біля дороги і вирішив подивитися, що той викинув (про свою причетність до КДБ на допиті він нічого не сказав – такий прийом в оперативно-розшуковій діяльності називається легалізацією).
До п’ятої години ранку підозрюваний у всьому признався. Так, це він підклав бомбу, щоб «звільнитися» від дружини і дочки. Того ж дня чоловіка арештували.
«Я припустився злочинної дурості і готовий відповідати за законом. Із дружиною були складні відносини, я вимотався і засмиканий, і в якомусь поганому стані все це зробив, не подумавши про всі трагічні наслідки свого вчинку», – такими словами закінчувалося щиросердне признання Гриба.
Із часом підслідний почав міняти свідчення в надії пом’якшити свою долю. На одному з допитів він заявив слідчому: вбивати нікого не збирався, бомба повинна була лише налякати дружину.
«Буду казати, що спеціально зробив усе так, щоб вибуху не було. Тоді, може, за іншою статтею піду і раніше на волю вийду», – признався Василь Гриб співкамерникові, з яким устиг здружитися і якому довіряв.
Даремно довіряв: його співрозмовником був внутрішньокамерний агент із позивним «Степанчук», якого КДБ спеціально відправив «розробляти» Гриба. Зміст щирих бесід агент регулярно переказував кураторові. Кадебісти дозовано передавали отриману інформацію слідчому – це допомагало задавати підозрюваному правильні питання.
Пізніше «Іуда» відмовився від нових свідчень, повернувшись до старої версії: хотів саме вбити, а не налякати.
Поступово у слідства вимальовувалася більш-менш повна картина того, як усе відбувалося.
Стосунки подружжя не складалися вже давно. На одному з допитів Василь Гриб описував сімейне життя так: «Ревнощі, перевірка кишень, претензії і докори щодо зарплати, тому що 10–15 карбованців я залишав на витрати, вона навіть перевіряла мій партійний квиток, щоб встановити точну суму зарплати, ображала, коли я приходив із запахом алкоголю. Називала алкоголіком, хоча я алкоголем не зловживаю». Через десять років після весілля під час скандалу він уперше побив дружину і пішов із дому, але наступного дня повернувся.
1983 року Василь вирядився служити на Крайню Північ. Там можна було швидше отримати потрібну вислугу років для військової пенсії. Рік він пробув у Воркуті, а три – в Ігарці Красноярського краю. Сім’я залишилася в Києві – старшій дочці пора було вступати до університету.
Гриб не вирізнявся подружньою вірністю. Слідство встановило кількох його коханок. Стосунки з 32-річною мешканкою Ігарки Галиною Галаніною згодом набрали серйозного характеру. Пару років вони прожили у квартирі жінки як чоловік і дружина. Офіцер допомагав Галаніній виховувати двох синів від попереднього шлюбу, але не забував і про київську сім’ю.
Звільнившись у запас у 1987-му, Василь приїхав до Києва. Галаніній він пообіцяв, що доможеться розлучення і повернеться до неї. Вдома постійно спалахували скандали. Шлюб захитався ще сильніше, коли Лариса дізналася, що «друг із Ігарки», з яким чоловік постійно говорить телефоном, – насправді жінка. Ніхто з подружжя не наважувався на розлучення – в першу чергу через дітей. Старша дочка вже жила окремо, а молодша при з’ясуванні відносин ставала на бік матері. Василь Гриб був упевнений, що вона його ненавидить. З іншого боку, Галаніна в ультимативній формі вимагала вибирати: або київська сім’я, або вона. Жінка пообіцяла коханцеві, що буде чекати його рівно рік.
Термін збіг у липні 1988-го, незадовго до того самого польоту. Галина після цього сказала Грибу, що тепер її ніщо не тримає. Але колишній офіцер не здавався – він уже мав готовий план.
До вбивства чоловік готувався кілька місяців.
Слідство дійшло висновку, що до такого рішення чоловіка підштовхнуло не лише кохання, але і більш ниці почуття: в разі загибелі дружини і дочки не буде потреби ділити з ними майно – в тому числі київську квартиру, – і платити аліменти. Агентові «Степанчуку» Василь признався, що збирався після вбивства приблизно рік пожити на самоті і лише потім офіційно одружитися з Галаніною – щоб не виникало підозр. Жити з новою дружиною він планував у Києві.
Спочатку Гриб мав намір отруїти рідних. У знайомого, що працював в аптеці, він цікавився, як дістати мишій або щурячу отруту – нібито для боротьби з пацюками. Але виявилося, що саме ці товари в Києві – дефіцит, дістати неможливо. І тоді чоловік згадав, як вибухівкою глушив рибу на водоймах.
Зробити бомбу з таймером складніше, ніж вибуховий пакет для риболовлі. Грибу допомогли освіта радіофізика-електронника і література з вибухової справи з бібліотеки Будинку офіцерів. Листочки з назвами книг, бібліотечними шифрами і виписками знайшли у нього вдома під час обшуку і долучили до справи.
Порох відставний офіцер купив у приятеля-мисливця. Щоб заплатити, Грибу довелося зняти з ощадкнижки 25 карбованців. Незабаром Лариса побачила цей запис і влаштувала черговий скандал. За словами чоловіка, та розмова стала «останньою краплею» – він остаточно вирішив здійснити задумане.
Елементи бомби він змайстрував прямо на роботі, в заводській лабораторії. Для експерименту він зібрав іще один такий же пристрій, але з маленьким зарядом, і успішно підірвав його в підвалі гаража.
Для посилення вибухівки до пороху Василь додав кілька компонентів, доступних у господарських магазинах. Загальна вага заряду склала 1840 грамів. У комплекті з вибуховим пристроєм ішли три літри бензину, залиті в поліетиленові пакети, – щоб відразу після вибуху в багажному відсіку літака почалася сильна пожежа. Як пояснив слідству сам Гриб, «для більшої надійності».
Чоловік розраховував, що авіакатастрофа допоможе замести сліди: ніхто не зрозуміє, чиї речі вибухнули. У ті роки багаж пасажирів не перевіряли, і можна було не побоюватися, що співробітники аеропорту знайдуть бомбу.
«Про решту пасажирів я не думав, мені було байдуже», – признався «Іуда» на допиті.
Василь Гриб купив дві однакові картонні коробки. У день вильоту в одну з них він упакував ящик із вибухівкою, в іншу – припасені дружиною продукти. Поміняти коробки в багажнику машини було хвилинною справою.
Рейс 5402 вирушав о 20:45 і приземлявся о 23:00. Стрілку будильника-таймера Гриб виставив на 22-у годину. Вибух мав статися неподалік Пензи. Подальша авіакатастрофа, за висновком експертів, була цілком імовірним сценарієм. Осколки вибухівки на відкритій місцевості розлетілися б приблизно на 1200 метрів, а в літаку напевно пробили б листи силової обшивки і фюзеляжу, могли пошкодити елементи каркасу і системи управління. Чималу загрозу становила б і пожежа, посилена бензином.
Майже дві сотні життів урятував порушений контакт будильника з батарейкою, завдяки чому електричний ланцюг розімкнувся. За словами експертів, це могло бути наслідком удару по коробці або сильної тряски – наприклад, якщо вантажники занадто грубо жбурнули багаж.
Судили Гриба за замах на подвійне вбивство з корисливих мотивів способом, небезпечним для життя багатьох осіб, замах на руйнування повітряного судна і незаконне поводження з боєприпасами і вибухівкою. Максимальне покарання за законодавством того часу – розстріл.
Про процес писали газети – і київські, і всесоюзні. Судячи з репортажів, підсудний поводився впевнено, а іноді навіть зухвало: сперечався з конвоїрами, грубіянив журналістам. У якийсь момент він знову став гарячково хапатися за соломинку – заговорив про те, що не хотів вбивати, визнаючи провину лише в поводженні з вибухівкою. Цього разу теж не допомогло.
Багатьох, хто був у залі суду, шокувала поведінка Лариси Гриб.
«Громадяни судді! Стверджую, що мій чоловік не мав наміру довести свій задум до кінця. Я точно знаю, бо він технічно грамотний, тому повірте мені: якби він і справді мав на меті знищити літак, він би його таки знищив би», – наводить слова жінки газета «Літературна Україна».
Тобто жінка стала на бік чоловіка. У редакції газет надходили її дзвінки і листи: Гриб гнівно вимагала «припинити писанину» про її сім’ю.
Якби вона з самого початку здогадалася про причетність Василя, то до міліції не пішла б, призналася Лариса сусідці. Кадебісти, які встановили в квартирі пристрій для підслуховування, записали їхню розмову.
Київський обласний суд визнав Василя Гриба винним за всіма пунктами і засудив до 13 років колонії посиленого режиму. Про його подальшу долю нічого не відомо.
Літак Ту-154Б з бортовим номером СРСР-85228 (пізніше – RA-85228) після розпаду Радянського Союзу перейшов у власність російської авіакомпанії «Нижегородські авіалінії». У 1998 році його поставили на зберігання, а в 2002 році порізали на вторсировину – одночасно з ліквідацією авіакомпанії.
