(Рубрика «Точка зору», спеціально для Крим.Реалії)
Ніколи не говори ніколи
Хто сім років тому вірив у війну з Росією? В анексію Криму та окупацію Донбасу? «Вторгнення» було словом із лексикону маргіналів. Усі інші вірили в Будапештський меморандум та здатність Ахметова захистити свої інтереси.
Хто в середині 2013-го повірив би, що Янукович зникне через пів року? Дві третини країни не готові були виходити на протести, опозиція не могла зібрати масовий мітинг, а вся інтрига оберталася навколо 2015-го та перспективи другого туру.
Хто на самому початку Майдану повірив би у президентство Порошенка? Лідерами були Яценюк, Тягнибок і Кличко ‒ і в цьому тріумвіраті не було зайвих місць. Перемога Петра Олексійовича виглядала настільки ж неймовірною, як і реінкарнація Юлії Володимирівни.
Ангели та демони міняються місцями, кумири стають антигероями
Порівняно недавно ми захоплювалися Семеном Семенченком та Надією Савченко. Якби комусь спало на думку розповісти в момент їхнього зльоту про те, яке майбутнє на них чекає, ‒ його б розіп'яли.
І вже зовсім програшна справа ‒ розповідати нам самим трирічної давності про те, хто стане шостим президентом країни. У це не повірив би і сам майбутній шостий.
Ніщо не занадто. Ніщо не через край. У нашій реальності не буває «сміливих прогнозів». Ми змагаємося у припущеннях ‒ а потім настає майбутнє і ламає наші піщані замки. Ми звикли твердити ритуальне «все як завжди», але насправді немає ніякого «всього» і немає ніякого «завжди». Ангели та демони міняються місцями, кумири стають антигероями, а червоні лінії малюють лише для того, щоб було що переступити.
Порівняно недавно українська реальність нагадувала бразильський серіал
Причому, так було не завжди. Порівняно недавно українська реальність нагадувала тягучий бразильський серіал. В якому події трапляються рідко, а замість дій ‒ розмови. Щоб не заплутатися в іменах і подіях, досить було купувати щотижневу газету.
Ритм життя нагадував «Санта-Барбару». До речі, цей серіал в Україні стали показувати з 217-ї серії ‒ а закінчили на 2040-й. І це при тому, що загалом було знято 2137 епізодів. Але відсутність початку та кінцівки нікого не змусила помітити сюжетні діри.
Все змінилося шість років тому. У той самий момент, коли на зміну «бразильському милу» в нашу реальність прийшли правила «Ігор престолів».
Негідники здатні на ситуативне добро, а герої ‒ на не менше ситуативне зло
У цій реальності гинуть люди. У цій реальності панує інтрига. Ми звикаємо до думки, що життя ‒ не лінійне, що доля не оперує категорією «справедливість», що негідники здатні на ситуативне добро, а герої ‒ на не менше ситуативне зло.
Тут вже не виходить розслабитися. Пропущені серії загрожують тим, що ти не зрозумієш сюжет. Досить випасти на місяць ‒ щоб потім гадати, хто всі ці люди і куди поділися колишні.
Ніхто не лінійний. Більшість персонажів не описати кількома рядками. Кожен змінюється щодня ‒ і щоразу змінює наше ставлення до себе. Ким був для нас Ігор Коломойський у 2014 році? Ким ми вважали Іллю Ківу у 2015-му? Як змінювалося наше ставлення до Міхеїла Саакашвілі у 2016-му?
Ті, кого ми сьогодні вважаємо героями ‒ завтра можуть змінити своє амплуа
У наших зигзагах слабко вгадується спадкоємність. Ще гірше ‒ логіка. Лінійних сценаріїв більше немає ‒ а у персонажів немає монополії на добро і зло. Сюжет не гарантує нам неминучої перемоги, а реальність переконує в тому, що світом правлять не ідеали, а інтереси.
Ті, кого ми сьогодні вважаємо героями ‒ завтра можуть змінити своє амплуа. Ті, хто здаються нам фаворитами ‒ завтра можуть піти в небуття. Нинішні пророки стануть блазнями, а фріки можуть виявитися провидцями. Ніхто ні на що не приречений ‒ одного разу виписані біографії є тільки у мерців.
І ми навряд чи здогадуємося, яке майбутнє на нас чекає через рік.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
