Прага – Коли обмірковуєш найостаннішу невдачу ЄС із посередництвом у політичній кризі в Грузії, виникає спокуса порівняти її з тяжкими намаганнями Європейського союзу досягти нормалізації між Сербією й Косовом, які тягнуться вже десятиліття.
Але хоча краще уникати численних паралелей між геополітичним питанням на Західних Балканах і внутрішнім на Південному Кавказі, ці питання мають одну, але пронизливо сліпучу спільність: брак впливу Брюсселю в його сусідстві.
І головна причина цього – в тому, що Євросоюз, схоже, забув, що саме зробило його лауреатом Нобелівської премії миру 2012 року.
По суті, нагороду отримало розширення ЄС
Пройдіться в Брюсселі будівлею імені Юстуса Ліпсіуса, в якій працює Рада Європейського союзу і на тлі якої фотографуються численні саміти ЄС. І хоча в ній схована самісінька верхівка влади ЄС, побачити там особливо нічого, крім нудних кабінетів, старих килимів і кав’ярень із задраними цінами.
Але дві речі таки привертають увагу.
Одна – це погруддя самого Юстуса Ліпсіуса, фламандського вченого часів Відродження, біля якої часто буває найзручніше ловити дипломатів ЄС поміж їхніми політичними переговорами й перервами на каву.
Інша – це копія медалі Нобелівської премії миру з дипломом про нагородження у вітрині, яка стоїть на почесному місці посеред головного коридору, в супроводі прапорів ЄС і 27 країн-членів.
Євросоюз має рацію, що пишається з отримання найвищої з політичних нагород. Але погляньмо ближче, чому Норвезький Нобелівський комітет нагородив це об’єднання своєю найвищою премією дев’ять років тому, і стане видно, що, по суті, нагороду отримало розширення ЄС.
Не існує жодної країни, яка була б хоч якось близька до вступу до ЄС
Хоча в цитаті з диплому про нагородження наголошено на внескові Євросоюзу протягом більш ніж шести десятиліть у «просування миру і примирення, демократії і прав людини в Європі», далі йде швидкий перелік історії розширення ЄС, починаючи з повоєнного примирення між Францією й Німеччиною, переходячи на долучення нових демократичних країн півдня Європи в 70-х і 80-х, і згадуючи про включення кількох центрально- і східноєвропейських країн на початку нинішнього століття, «коли демократія зміцніла, а конфлікти взяті під контроль».
Заява про нагородження завершується зверненням до теперішнього на той момент часу таким реченням: «Нобелівський комітет також вважає, що питання членства в ЄС посилює процес примирення після воєн у балканських державах і що бажання членства в ЄС так само сприяє демократії і правам людини в Туреччині».
Грузія, Молдова і Україна борються з замороженими конфліктами, якими обплутує їх Кремль
І в цьому й уся суть справи.
Від часу отримання цієї премії на гламурній вечірці в Осло наприкінці 2012 року ЄС додав рівно однісінького нового члена, Хорватію, і то всього лише через пів року після того знаменитого вечора в Норвегії. А тим часом із Євросоюзу вийшла Велика Британія. Так що повертаємося до рахунку плюс-мінус нуль. Не існує жодної країни, яка була б хоч якось близька до вступу до ЄС, і на цей момент питання про його розширення просто мертве.
ЄС загалом втратив весь апетит до долучення нових членів, і це його небажання не лишається непоміченим сусідами
Тут, звичайно, було б коректно зазначити, що жодна з країн, які стоять у черзі на вступ, такі, як Туреччина й іще низка на Західних Балканах, не готова до членства, і в багатьох випадках вони винні в цьому самі. Вони не втілили необхідних реформ, вони оповиті корупцією й іноді продовжують сваритися з сусідами. Такі країни зі «Східного сусідства» ЄС, як Грузія, але й також Молдова і Україна, також борються з замороженими конфліктами, якими обплутує їх Кремль, і це переставляє їх ще в нижчу категорію – країн, що навіть близько не можуть стати кандидатами на вступ до Євросоюзу.
Але правдою є також те, що й Європейський союз загалом втратив весь апетит до долучення нових членів, і це його небажання не лишається непоміченим сусідами – від Приштини до Тбілісі. Мало які з країн-членів ЄС були зацікавлені отримати в Європейській комісії портфель єврокомісара з розширення – що, мабуть, і пояснює, чому його віддали Угорщині, політичній «чорній вівці» в європейській родині. Розширення Євросоюзу не належить ні до якої серйозної стратегії, яку розглядав би Брюссель, обмірковуючи своє майбутнє. І як тільки якась країна робить добрий поступ на шляху до вступу, як-то Північна Македонія, завжди знаходиться одна чи й низка держав, готових заблокувати цей процес у будь-який момент.
Саме розширення Євросоюзу змінило Європейський континент на краще
Тож не дуже й дивно, що Косово й Сербія або численні політичні фракції в Грузії не особливо зважають на вимоги посередників від ЄС. А нащо? Де ж «пряник»?
Косовські посадовці будуть оплакувати те, що обіцянка візової лібералізації залишається порожнім словом, їхні сербські колеги зазначать, що за минулий рік у переговорах про вступ їхньої країни до ЄС не відкрили жодного нового розділу, а грузини дуже добре знають, що серед столиць країн Євросоюзу є й такі, що навіть не можуть визнати Грузію за повністю європейську державу.
Із тих самих міркувань «батіг» теж так само даремний. Куди ще далі відсувати ці країни в черзі, якої, можливо, взагалі й не існує?
«Єврократи» і деякі західноєвропейські політики, може, й не хотіли б цього чути, вічно зайняті своїми нескінченними внутрішніми питаннями. Але Норвезький Нобелівський комітет, мабуть, таки мав рацію.
Саме розширення Євросоюзу змінило Європейський континент на краще. І тільки продовження в здійсненні цього завдання може перетворити ЄС на реального гравця в тих місцях, що досі лишаються його близьким сусідством.
Рікард Юзвяк – редактор Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода з питань Європи
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
