Олена з окупованої Горлівки
У студентські роки Олена вийшла заміж за студента-палестинця і після закінчення інтернатури подружжя поїхало на Батьківщину чоловіка.
У Секторі Гази родина прожила 21 рік. «Ми пережили не одну війну, якщо рахувати, то, може, п'ять-шість, але цього разу – це просто жах. Впродовж першого тижня війни у мене розбомбили квартиру, хоча ні я, ні мій чоловік не перебуваємо в жодних організаціях, ми ніяк з ними не пов'язані, ми обоє – медики».
Олена вдягнена в теплу куртку, на її голові – в’язаний шарф, на ногах – теплі світлі шкарпетки і білі капці – такі зазвичай носять лікарі у медзакладах як змінне взуття. «Коли нам надійшло повідомлення, що нас евакуюють і наші імена вже на КПП, я була в хірургічному костюмі, білому халаті і ось у цих капцях. Так через три кордони я в них і приїхала».
Із новонародженими жили в школах. У класі по 40-50 жінок. Чоловіки ночували біля школи на матрацах та ковдрахОлена
«Я – гінеколог. Ну що у нас відбувалося? Робота психологічно була дуже важка. Багато жінок приїжджали народжувати, в яких загинули чоловіки, брати. Дуже багато було дівчат, які вперше народжують, у яких загинули чоловіки. Ось вона плаче, крім того, що вона під час пологів, у неї перейми, їй боляче, а вона плаче і каже: «У мене чоловік загинув». Ми намагалися більше знеболювати таких жінок, якнайшвидше приймати у них пологи, якщо це можливо. І потім вони куди йшли із цими новонародженими? До школи! Жили в школах. У класі жили по 40-50 жінок. Чоловіки ночували біля школи на матрацах та ковдрах».
«При кожному бомбардуванні ми спускалися в приймальний покій, щоб подивитися, де бомбили, чию родину. Взагалі багатьом лікарям привозили мертвих дітей, дружин, братів, сестер, коли вони були на роботі. Це найстрашніше».
«Раніше бомбардували точково. Зараз бомбили цілі квадрати, щонайменше 5-6 багатоповерхових будинків одночасно, одномоментно. Гинули люди сім'ями, їх навіть не було кому впізнавати. Загинула сім'я з 20 людей, їх привезли до лікарні, навіть не знають, хто це. Один якийсь далекий родич прийшов, подивився: «Так, це сім'я».
Олена, як і майже усі жінки, що повертаються до України із Сектора Гази, прибула сюди без чоловіка. Зазвичай у тамтешніх чоловіків немає іншого громадянства, окрім як палестинського, каже вона. Це означає, що виїхати із Сектора Гази наразі неможливо. Її чоловік, як і чоловік її старшої доньки лишилися у Газі. Зв'язок з ними нестабільний.
Немає нічого, окрім місцевих помідорів та огірків, немає навіть борошнаОлена
«Із продуктами катастрофічна ситуація. Коли ми виїжджали, було ще якесь борошно, ми самі вдома пекли хліб. Газу в нас не було, пекли ми його на багатті. Люди збирали дивани, шафи з розвалених будинків, розводили багаття та пекли хліб. Зараз я з чоловіком розмовляла і з зятем говорила, він каже: «Немає нічого, окрім місцевих помідорів та огірків, які там вирощують, у нас немає навіть борошна, не знаємо, що завтра будемо робити».
Старша донька осіла у родичів чоловіка в Єгипті. А сама Олена з молодшими дітьми знайшла тимчасовий прихисток у центрі для біженців в Одесі. «Ось діти мої приїхали, ніби вони в теплі, з їжею, але вони не можуть сидіти, бо там залишився тато. Сім'я розпалася. Була робота, була хата, було все, а тепер ось так: сім'я – у різних кінцях світу, дому немає».
Дому в Олени дійсно немає. Її український дім лишився на окупованій Донеччині.
«Що буде далі – не знаю. Поки що мета – оформити документи, які не в порядку. Я взагалі з окупованої території України, із міста Горлівки. Тобто мені і їхати немає куди».
Наталя з Дніпра
«Перший день війни? Я була на чергуванні. І саме 7 жовтня був день народження мого сина. Готувались святкувати, купити торт».
Наталя – педіатр. У 2007 році, після закінчення інтернатури у Дніпрі (тодішньому Дніпропетровську) вони разом з чоловіком-палестинцем поїхали жити у Сектор Гази. «За цей період було кілька воєн. Але такої страшної, як зараз, не було ніколи. Це йдуть килимові бомбардування, знищення цілих районів. Ми жили в районі Захра – його зараз немає».
Бомбосховищ не існує на території ГазиНаталя
«Бомбосховищ не існує на території Гази. Можливо, є десь підземні ходи для військових, але прості люди туди не мають допуску. Сховатись неможливо.
Я працювала у відділенні реанімації новонароджених, але під час війни немає такого поділу. Коли привозять поранених, ти намагаєшся допомогти, когось інтубувати, комусь надати первинну допомогу, зупинити кровотечу.
Дуже багато поранених, багато вбитих дітей, не вистачає місць для кладовищ. Навіть гуманітарна допомога, яка надходить (дуже багато у величезних машинах) – це саван – такі білі полотнища, в яких прийнято ховати мусульман. Ось така допомога йде до Гази».
Наталя каже, що їй «ще пощастило». Лікарні лишалися чи не єдиними місцями, де можна було «зловити» зв'язок, зарядити телефони, набрати води і випрати речі. Іноді в медзаклад привозили хліб. «І ось поки ти чергуєш, ти живеш. Десь раз на два дні туди ж нам привозили хліб. Я в цьому плані врятувалася, прогодувавши дітей та себе. Були лікарі, які віддавали свій пайок моїм дітям».
В одеському центрі для біженців Наталя тимчасово, допоки не наведе лад з документами. А потім, як вона каже, поїде «з Божою поміччю у Дніпро».
Світлана із Нікополя
Світлана просить не знімати на камеру її обличчя, але на розмову погоджується. Вона працювала сімейним лікарем у поліклініці і свою історію називає звичайною. «У Газі я опинилась через одруження. Мій чоловік – палестинець із Гази. Ми познайомились в університеті, одружилися, адаптовувалися, ростили дітей. Нічого специфічного. Просто життя».
Чоловік Світлани – хірург. Він також залишився у Газі. Вона не знає, що з ним.
«Тільки вчора я отримала звістку, що мій колега загинув з дружиною. У їхньому будинку і їхній клініці. У них була клініка в їхньому будинку, розбомбили разом з клінікою. Вони не мали жодного стосунку до політики. Два акушери гінекологи. Яка політика? Який «Хамас»? Це просто захоплення територій».
Вже після нашої розмови зі Світланою стало відомо, що 16 листопада ізраїльські військові увійшли на територію найбільшої у Секторі Гази лікарні «Аш-Шифа», де перебували пацієнти і медичний персонал.
Ізраїль стверджує, що під медзакладом був розташований командний пункт «Хамасу», хоча саме угруповання та співробітники лікарні це заперечують. Підконтрольна угрупованню місцева влада заявила про гуманітарну катастрофу та перетворення лікарні на морг. ООН і Червоний Хрест вимагають захисту тисяч пацієнтів і цивільних осіб. Європейський союз засудив угруповання «Хамас» за використання «лікарень і цивільних осіб як живих щитів» та закликав Ізраїль проявити «максимальну стриманість» для захисту цивільних.
«На початку народ питав: «Буде евакуація? Я кажу, що, мабуть, не буде, в України є свої проблеми. А потім десь на день четвертий-п'ятий кажуть: «Давайте зробимо списки, зробимо перелік громадян, які хочуть виїхати. Ми подали заявку – ще в Газі був інтернет. Подала заявку і все, якось зупинилося, бо Ізраїль оголосив, що він Газу ізолює, і її просто закрили».
Іноземці чи люди, які мають подвійне громадянство, теоретично можуть покинути Сектор Гази через КПП «Рафах» – найпівденніший пункт виїзду, що розташований між Газою і Єгиптом. Фактично це єдиний нині працюючий пункт пропуску, який періодично відкривається і закривається.
«То Єгипет каже: «Я не буду приймати біженців, я не хочу біженців на своїй території, я не впущу жодної людини». Але ж ми – не палестинські біженці, ми – транзитні пасажири, чого ти хочеш? Потім Ізраїль каже: «Ми не випускаємо». Потім палестинці кажуть: «Що ви без нас там домовляєтеся, тепер ми не випускаємо або випустимо тільки за допомогу». Тобто нас ще й якось обмінювали – іноземців на допомогу, можна так сказати».
За словами Світлани, чекати погодження на евакуацію довелося приблизно місяць. Про початок евакуації своїх громадян із Сектора Гази Україна повідомила 7 листопада.
Посол України в Ізраїлі Євген Корнійчук розповів Радіо Свобода, що прохачів про евакуацію одночасно перевіряє і єгипетська, і ізраїльська сторони на предмет зв’язків з «Хамасом». За словами дипломата, передані Україною списки громадян Ізраїль і Єгипет майже не змінювали.
До «Рафаха», каже Світлана, кожен має дістатися самостійно «на свій страх і ризик, під кулями і снарядами». На перехід самого КПП може піти доба, каже Світлана, хоча у її випадку це зайняло 16 годин.
«Евакуація моя почалась десь о 9-й ранку, а єгипетський контрольний пункт я покинула о 1-й годині ночі. І там ще були люди до 6-ї ранку. Нас усіх посадили в автобуси і вже на єгипетській стороні нас зустрічали консули. Доїхали ми до Ісмаїлії – це місто одразу за Суецьким каналом, нас там розмістили у готелі, де ми приєдналися до інтернету, зв’язались з близькими і сповістили, що ми живі. До цього в них не було звісток про нас».
Сама Світлана родом із Нікополя – місто на Дніпропетровщині, яке регулярно обстрілюють російські війська. Через річку від Нікополя розташований окупований Енергодар.
«Це небезпечно, але набагато безпечніше, ніж у Газі. Я мала приїхати в Україну, але я трошки відкладала поїздку через війну в Україні. Ми все чекали, коли це воно стане тихіше, а може, хоч трошки визволять Енергодар та Запорізьку область. Я не можу тягти дітей в Нікополь, ніяк. То ми приїхали в Україну, зробимо документи, а далі будемо дивитись. Я не знаю, як воно скінчиться. Чи живий мій чоловік? Є в мене будинок чи ні? Я нічого не знаю, я знаю тільки, що ми вижили».
Ізраїльсько-палестинський конфлікт: бойові дії не припиняються (фотогалерея)
Ізраїльська армія проводить у Секторі Гази військову операцію у відповідь на напад радикальних угруповань «Хамас» й «Ісламський джихад» на південь Ізраїлю 7 жовтня. Тоді загинули приблизно 1400 людей, близько 250 були захоплені в полон. Підконтрольне бойовикам Міністерство охорони здоров’я Гази стверджує, що внаслідок обстрілу з боку ЦАХАЛ загинули понад десять тисяч людей, зокрема діти. Незалежних оцінок цих даних немає.
Форум