Наталя Куліді
Радіо Свобода спільно з платформою пам’яті Меморіал продовжують розповідати історії дітей, життя яких обірвалося внаслідок російської агресії. За офіційними даними, загиблих дітей – 589 від початку повномасштабного вторгнення. Та це неповне число, адже через активні бойові дії і тимчасову окупацію встановити точну кількість неможливо. У цьому тексті ми розкажемо про Валерію, Софію і Злату – цих трьох дівчат російські обстріли вбили цього року.
- Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода.
- Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Ви можете прослухати цей текст. Ми озвучили його за допомогою штучного інтелекту:
Мов маленька феєчка. 4-річна Злата Росточил
Надія і В’ячеслав із Одещини познайомились у соцмережах у 2014 році. Домовились про першу зустріч, після якої не розлучались. Через два роки стосунків пара, яка жила в Одесі, задумалась про дитину.
Лікарі казали, що зі здоров’ям у них все добре, проте завагітніти не вдавалося. Надія пройшла різноманітні обстеження, відвідувала санаторії, профілакторії…
Новину про вагітність дізнались у 2019-му – через три роки спроб.
«Ця звістка зробила нас неймовірно щасливими», – говорить Надія Росточил.
Мені наснився сон. Я зрозуміла, що в нас буде саме дівчинка, та вже знала, як її зватимутьНадія Росточил
«На третьому чи четвертому місяці, коли ми ще не знали про стать дитини, мені наснився сон. У руки дають дуже гарний конверт, рожевий, у трояндочках. Я відкриваю, а там напис – «Злата». Тоді я зрозуміла, що в нас буде саме дівчинка, та вже знала, як її зватимуть», – пригадує Надія.
Злата народилася 22 листопада 2019 року. Пологи тривали 26 годин.
«Я дивилась на неї і розуміла – моя!» – каже мама.
Маленька Злата багато усміхалась. Навіть, якщо у ротику мала пустушку, то іскрились оченята, згадує Надія.
«Ще року не було, як чоловік привіз Златі м’якеньких зайчика і Вінні-Пуха. Це були її найулюбленіші іграшки», – пригадує мама.
У рік та місяць Злата зробила перші кроки. Заговорила, коли мала майже два рочки. Трішки згодом Надія і В’ячеслав дізналися, що знову стануть батьками.
Надія була на перших місяцях вагітності, коли почалось повномасштабне вторгнення. Родина на кілька тижнів виїхала в Івано-Франківськ. Та потім повернулись додому в Одесу. Із власної квартири у багатоповерхівці переїхали в орендований будинок у районі Аркадія. Так, здавалось, буде безпечніше.
«Віддала Злату в дитсадок, коли була на восьмому місяці. Доньці хотілося бігати, стрибати. А в мене вже живіт великий, не встигала за нею», – каже Надія.
Злата ходила у приватний садок з радістю. Любила бути у великій компанії, добре їла.
Вона у садок йшла – губи фарбувала та нігтіНадія Росточил
«Вона у садок йшла – губи фарбувала та нігті. На голові – резиночки, шпильки, бантик. Щоб все було красиво. Обов'язково брала сумочку, а в ній – іграшки і побільше», – розповідає Надія Росточил.
Другу доньку, яка народилась 1 вересня 2022-го, назвали Міланою. Надія згадує: як лягала у пологовий, її проводжала одна Злата, а вже після пологів зустрічала зовсім інша.
«Так вона подорослішала за ці кілька днів. На виписці Мілана сильно кричала, а Злата дивилась на маленьку: мовляв, чого ти так плачеш? Злата одразу хотіла її взяти на ручки, поцілувати», – каже мама.
Із появою Мілани Злата відчула себе старшою. Крутилась біля молодшої сестрички, гладила її. І трохи ревнувала батьків до маленької.
Злата – як феєчка. Все має крутитися навколо неї – співає, танцює, їй потрібна була аудиторія, щоб звідусіль плескалиНадія Росточил
«Намагалися приділяти більше часу Златі. Залишали Мілану на бабусю, а зі старшою донькою ходили у цирк, дельфінарій», – говорить мама.
Мілана і Злата були як вода і вогонь, каже Надія. Старша любила купатися у прохолодній воді, Мілана – у гарячій. «Мілана сяде за книжку, спокійно роздивляється сторінки. А Злата – як феєчка. Все має крутитися навколо неї – співає, танцює, їй потрібна була аудиторія, щоб звідусіль плескали. Златі я робила зачіски, а Мілана навіть одну резиночку витерпіти не могла», – каже мама.
Златі більше подобалось гуляти в компанії, щоб поряд бавилось багато діток. Катала друзів на гойдалках, каруселях. Мілані ж добре було і самій.
Під час відпусток родина Росточил не сиділа вдома. До повномасштабного вторгнення їздила за кордон, у Карпати. Після 24 лютого 2022-го залишились лише подорожі Україною. Обов’язково раз на рік відвідували Софіївський парк. У вихідні гуляли Одесою біля моря.
«Дитячий майданчик, каруселі, атракціони, машинки, паровозики, літній аквапарк. Злата була в захваті від цього», – згадує мама. Також вони їздили до бабусі та дідуся.
Коли противник обстрілював Одесу, мама ховала дівчаток у коридорі. Маленька Мілана ще не розуміла, що таке війна. «Але Златочка знала, що звуки вибухів лунають не через грім. Якось приїжджали до нашої квартири, навпроти якої від обстрілу згорів супермаркет. Донька спитала: «Мамо, це була ракета?» – згадує мама.
У садочку Злата відвідувала заняття з англійської, робототехніки і шахів. Грати в шахи вчила і рідних – тато подарував їй власну дошку. Також Надія з В’ячеславом водили доньку на гімнастику та чирлідинг. Утім, нічого сильно не захопило її.
У квітні 2024-го Злата занедужала на вітрянку. Залишалась вдома з мамою та молодшою сестричкою. 29 квітня В’ячеслав пішов на роботу, Надія була з дівчатками. Каже: той день відрізнявся від інших.
«Було якесь дивне відчуття. Все хотіла поїхати кудись погуляти з дівчатками. Але поки приготувала сніданок, погодувала, поставила прання, поліпили пластиліном, помалювали… Мілана лягла трошки поспати. А тут і чоловік прийшов додому…» – пригадує.
Щовечора родина гуляла Аркадією. Златі якраз за два тижні до цього подарували велосипед. Вона виходила з ним на територію поряд з будинком, яка охоронялась.
Беруся за дверну ручку, щоб вже виходити з Міланою… Посипалися шибки, скло. Вибуху я не чула. Вибігла на вулицю за ЗлатоюНадія Росточил
Близько 18:35 Злата з велосипедом вже була на вулиці. Мама з татом і молодшою Міланою завершували збиратись.
«Я не бачила і не чула, що тривога. Десь телефон закинула. Беруся за дверну ручку, щоб вже виходити з Міланою… Посипалися шибки, скло. Вибуху я не чула. Почало смердіти гаром. Я закричала. Вибігла на вулицю за Златою. Вона стояла біля машини, намагалася завезти велосипед до будинку», – згадує мама.
Російські війська, як повідомила місцева влада, вдарили «Іскандерами-М» із касетною бойовою частиною біля будинку, що відомий в Одесі як «Замок Гаррі Поттера». Злата була за 250-300 метрів від місця влучання. Надія занесла доньку до будинку. В’ячеслав прикривав дружину з дівчатками, бо з усіх боків ще сипалось скло та уламки. Раптово Злата знепритомніла.
«Ми зрозуміли, що щось погане… Хоча донька була візуально ціла. Ані подряпин, ані крові не бачили», – каже мама.
Батьки повезли Злату до лікарні. За кілька хвилин були у найближчому до будинку медзакладі. Але там нічим Златі не могли допомогти.
Росточили вже на «швидкій» дістались дитячої лікарні. Там дівчинку роздягли та нарешті знайшли поранення – цятку, розміром як п’ять копійок.
«Злату везли на КТ вулицею, каталка тремтіла на ямах… Після обстеження стало зрозуміло, що в доньки – внутрішня кровотеча у серці. Уламок пройшов через легеню, пробив міокард, вдарився об серце і повернувся в міокард. Він набрався кров’ю», – каже Надія.
Внутрішня кровотеча у серці. Уламок пройшов через легеню, пробив міокард, вдарився об серце і повернувся в міокардНадія Росточил
Дівчинку взяли на операційний стіл. Як тільки підключили до апаратів – серце Злати зупинилось. Медикам довелось запускати його. Після операції маленьку перевели до реанімації у відділі кардіології. Через вітрянку дівчинка залишилась в окремому боксі.
«Донька реагувала на нас після операції. Вії рухалися. Ручку стискала. Рефлекси всі працювали. Стан був стабільним. А наступного дня рано-вранці, годині о шостій, нас набрав черговий лікар…» – згадує мама.
Злата Росточил впала у кому. Лікарі давали маленький відсоток шансу, що 4-річна дівчинка прийде до тями. «Але вона жива?». «Жива», – відповідали медики. Надія та В’ячеслав закликали усіх людей молитись за їхню Злату.
«Нам потрібне було диво... Медсестра, яка чергувала в лікарні, коли Злата впала в кому, розповіла, що якраз був приліт у центрі Одеси. Сильний вибух. І після цього Злата «покотилася вниз» за всіма показниками. Дитина просто злякалася та впала в кому…», – каже мама.
Медики казали, що шансів на одужання мало. Злата Росточил померла через 3 тижні та 3 дні після обстрілу, так і не вийшовши з коми. На прощання батьки просили людей приходити у білому одязі. Бо чорний донька не любила. Не мала жодної речі в цьому кольорі.
Ще деякий час родина залишалась в Одесі. Жила в тому самому будинку, Надії здавалось, що їй легше в оточенні речей та іграшок Злати. Та через кілька місяців все ж таки виїхали жити на захід України.
«Мілана – мої ліки. Якби її не було, я не знаю, як би пережила втрату Злати. Їй тут подобається. Нам спокійно, ночами тихо», – каже мама.
Після загибелі Злати її батьки зареєстрували петицію щодо покращення умов у лікарнях та про підвищення безпеки реанімаційних відділень під час повітряних тривог. За три місяці вдалось набрати необхідну для розгляду кількість голосів. В’ячеслав та Надія чекають на її розгляд.
Обожнювала готувати щось смачненьке. 11-річна Валерія Хоменко
Катерина жила у Торецьку на Донеччині. Працювала медсестрою у хірургії. На роботі зустріла свого майбутнього чоловіка Івана. Через кілька місяців закохані дізнались, що стануть батьками.
15 листопада 2012 року у лікарні в Бахмуті народилася маленька Валерія. Щоб обрати їй ім’я, батькам довелось витягати папірці з варіантами.
«Я взяла на ручки новонароджену Валерію, пам’ятаю її шалено великі блакитні очі. Мої очі», – згадує мама.
Перший місяць Валерія плутала нічний та денний час. Батькам доводилось у сутінках сидіти з візочком на вулиці, поки маля не спало. Та невдовзі дівчинка налагодила звичний графік.
«Донька була сумішшю мене і татка. Знала, що хоче. В іншому її не можна було переконати», – розповідає мама.
Найулюбленішою іграшкою дівчинки був м’який бичок Борька – з великими очима. Його якось побачила у крамниці, дуже просила купити. Бичка потім усюди носила з собою.
У три роки Валерія пішла в садок. Дівчинка швидко знаходила спільну мову з іншими дітьми. Мала найкращу подружку, до якої щодня поспішала.
Коли дочка пішла до першого класу, Катерина розійшлась із її татком. Виховувала Валерію сама.
У школу дівчинка ходила із задоволенням, але навчатись їй не дуже подобалось. Найкраще з усіх предметів давалася математика. Валерія швидко розв’язувала задачки.
Захоплювалась малюванням, мозаїкою. А як підросла, найулюбленішою справою стала кулінарія. «Вчитися вона не хотіла, читати – теж. Але щось приготувати – «Я з радістю приготую», – каже мама.
Валерія могла самотужки запекти м’ясо, картоплю. Готувала кекси з бананами, шоколадом.
Любила кішку Зіну, гралась із нею. А якось підстригла киці вуса. «Це було перед першим вересня. Помітила, що у доньки вкорочений чубчик. А вона мені каже: «Ти ще Зіну не бачила…», – згадує мама.
До початку повномасштабного російського вторгнення у Катерини зав’язались стосунки з військовим Максимом. Валерія прийняла його, називала татком. Разом сім’я гуляла, їздили на ставок.
Від 24 лютого 2022-го родина деякий час залишалась у Торецьку. Та після того, як прилетіло до їхнього будинку, переїхали до Костянтинівки.
Очі Лери. Якщо їх побачити – забути неможливо. Спокійна та тиха дівчинкаНадія Негребецька
«Лера дуже боялася, що я піду служити. Я була на контракті в резерві, ще до повномасштабного вторгнення місяць їздила на навчання. Донька просила, щоб я не підписувала контракт. Але вона розуміла, що навколо триває війна, бо у нас багато друзів-військових, Максим – військовий…», – згадує мама.
У Костянтинівці Катерина влаштувалась працювати в аптеку. Була завідувачкою.
«Очі Лери. Якщо їх побачити – забути неможливо. Спокійна та тиха дівчинка», – розповідає колега жінки Надія Негребецька.
Катерина брала Валерію з собою на роботу. Дівчинка допомагала там.
«Швидше за нас могла знайти будь-яке замовлення. Як щось не вдавалося: «Леро, знайди». І вона бігла допомагати», – ділиться колега.
Валерії подобалось бути у центрі уваги. У Костянтинівці вона мала подруг. Потоваришувала також із сином Надії. Родинами їздили відпочивати до Осколу та у Дніпро. Дівчинка також відвідувала репетиторів з усіх предметів.
Навесні 2024-го стало відомо, що коханий Катерини, Максим, загинув. Це стало великим емоційним потрясінням для Лери, яка сильно любила його.
«Коли приїжджали на цвинтар до Максима, сиділа, колупала землю поряд. Питаю: «Що ти робиш?». – «Я Максима відкопую». – «Та там вже немає Максима», – казала їй. – «Значить другу могилку рию». – А там де вона колупалась, тепер сама лежить…», – розповідає мама.
У 2024 році російські війська посилили обстріли Костянтинівки. «Всі знайомі казали, що потрібно було виїжджати… Але я трималась за роботу», – каже Катерина.
9 серпня вона з Лерою мали йти на день народження татка подруги. Купили торт, дівчинка шукала свічки. Удень вже був час збиратись на святкування, але Валерія попросилася разом із подругою збігати у крамницю.
«Я вже казала, що нам час збиратись. Лера відповіла: «Я швиденько» та вибігла», – пригадує мама.
Через кілька хвилин Катерина почула вибух. Швидко одяглась і побігла в сторону, звідки був звук. Як повідомила місцева влада, противник атакував місто ракетою Х-38 та влучив у торговельний центр. На місці все палало. Катерина ніде не бачила свою доньку. Про дівчинку не було жодних новин.
«Ми її шукали по всіх лікарнях. Нічого. Ввечері правоохоронці сказали під’їхати і здати ДНК», – розповідає мама.
Через день ДНК мами збігся з ДНК однієї із вбитих від удару. Тоді загинули 14 людей. Лери не стало разом із подружкою Владою.
Валерію Хоменко поховали за кілька днів.
Всі речі дочки Катерина роздала. Собі залишила іграшкового бичка Борьку. Іграшку взяла з собою до Кременчука, де тепер живе.
«Мій син після того, що сталось з Лерою, чотири дні мав високу температуру. Не могли її нічим збити. Лікарі казали: це все через нервування. Нині у нас вдома залишається кілька речей, пов’язаних із дівчинкою. У ванній – подарований Лерою букет із мильних троянд. Син питав: «Може, використаємо їх?». А я сказала: «Ні, хай залишається як пам’ять», – каже Надія Негребецька.
Уміла слухати інших і любила допомагати. 14-річна Софія Глиняна
Юлія із рідними жила у Куп’янську. Працювала диспетчеркою у службі таксі. Познайомилась із Григорієм, пара почала зустрічатись. Через пів року дізнались про вагітність.
Лікарі раніше ставили діагноз «безплідність». А тут така несподіванкаЮлія Глиняна
«Пригадую, зробила багато тестів, бо не могла повірити у позитивний результат. Лікарі раніше казали, що я не матиму дітей, ставили діагноз «безплідність». А тут така несподіванка», – розповідає Юлія Глиняна.
Юлії хотілось хлопчика, Григорію – дівчинку. Дитина у животику довго не показувала свою стать на УЗД.
«Всю вагітність я відчувала себе прекрасно. Хоча народила на місяць раніше – перенервувала через смерть бабусі», – говорить мама.
30 жовтня 2009 року на світ з’явилася дівчинка. Немовля було крихітним: вага – 2150 грамів, зріст – 44 сантиметри.
«Вона була така малесенька – кожну кісточку можна було прощупати. Бабуся взяла її на руки та сказала: «Янгол з неба спустився. Наче Гришу маленького на руках тримаю», – говорить старша сестра Григорія Яна Морозова.
Ім’я маленькій дівчинці обрала мама. Софія – саме таке пасуватиме донечці, подумала вона.
Дівчинка була спокійна. Маленькою любила бавитись крупами. Бігала за домашніми котами та підстригала їх.
Племінниця була дуже доброю та чуйноюЯна Морозова
«Софія була дуже товариська. У маршрутці, як ішли, до всіх промовляла: «Привіт, мене звуть Софія. Мені три роки, приходь у гості». У когось горіхи, у когось цукерки візьме», – говорить Юлія Глиняна.
«Племінниця була дуже доброю та чуйною. Сяяла від радості», – розповідає Яна Морозова.
Софія відвідувала гурток із малювання. Любила створювати вироби з паперу. Із задоволенням ходила до школи, мала багато друзів.
«Навіть коли була з температурою, вмовляла мене відпустити на уроки. Настільки Соні вони подобались», – говорить Юлія Глиняна.
Софійка добре знала математику, історію, фізкультуру. Грала у баскетбол та волейбол.
Коли їй виповнилося сім, народилась молодша сестричка Кіра. «Соня чекала з пологового сестричку. Втім, потім ревнувала нас до Кіри, бо більше уваги було немовляті», – розповідає Юлія Глиняна.
Згодом Софія звикла до ролі старшої сестри. Допомагала мамі з Кірою, а ще – по господарству. Вдома у Глиняних були індики, кури. Соня з мамою порались біля них, поки татко працював на двох роботах.
Влітку сім’я їздила рибалити. Ходили в гості до рідної тітки дівчини.
«У нас на ділянці був великий басейн. Влітку з дітьми проводили час, як на базі відпочинку, – говорить Яна Морозова. – Вранці прокидались, Соня допомагала нагодувати малечу (в мене вже був син). Потім всі купались та відпочивали в басейні. Дітей можна було залишити на племінницю, щоб вона за ними трохи приглянула».
У підлітковому віці Соня захопилась аніме, переглядала і малювала кадри звідти. Також їй подобалось дресирувати собачку, якого подарували батьки, та знімати короткі відео для соцмереж. Своє майбутнє хотіла пов’язати з психологією.
«Донька була людиною, яка вміла слухати та любила слухати інших. Їй до душі було допомагати всім», – ділиться мама.
Соня на дні народження рідних писала віршіЯна Морозова
«Соня на дні народження рідних писала вірші. Мама, бабуся – всім створювали індивідуальні вітання. Ці рядки декламувала під час святкування», – говорить тітка Яна Морозова.
Після початку повномасштабного вторгнення родина Глиняних опинилась у Куп’янську в окупації. Юлія розповідає, що з обома доньками обговорювала події війни. Соня казала, що не хоче думати про те, що відбувається навколо.
У вересні 2022-го Куп’янськ звільнили українські військові.
«Кірюша під час окупації постійно малювала наш прапор та захисників. Після звільнення несли її до підвалу через авіаналіт. Піднімає сонну голову і каже нашому захиснику: «Я так чекала на вас. Чому ви так довго йшли?». А у нього сльози на очах. Каже: «Ми так поспішали. Ти навіть не уявляєш, як ми до тебе поспішали. Як могли». А вона: «Мої герої». Він розплакався, ми всі почали плакати», – говорить Юлія Глиняна.
Після звільнення родина на деякий час виїхала до Харкова, але потім повернулась додому. Перед Новим роком Куп’янськ сильно обстріляли.
Молодша Кіра злякалась вибухів і перестала розмовляти.
У січні 2023-го сім’я орендувала квартиру в Харкові.
Соні там дуже сподобалось. Вона навіть пропонувала мамі залишитись тут жити, коли закінчиться війна.
Невдовзі у Соні зав’язались перші стосунки.
Донька з Яріком мріяли після закінчення школи поїхати до Франції: жити там в маленькій квартирці та завести чорно-білого песикаЮлія Глиняна
«Донька з Яріком довго не оголошували себе парою. Лише на початку 2024-го зробили це публічно. Вони мріяли після закінчення школи поїхати до Франції: жити там в маленькій квартирці та завести чорно-білого песика. Я сказала, що підтримаю їх, зроблю все, що буде в моїх силах», – розповідає Юлія Глиняна.
У травні 2024 року Григорій Глиняний долучився до війська. Невдовзі родина втратила з ним зв’язок. Чоловік зник безвісти.
30 серпня 2024 року після ночівлі у бабусі Соня залишалась вдома. Після обіду зібралась гуляти з подругою. Вдяглась у все біле: футболку, спідницю, кросівки. Як пояснила мамі, хотіла пофотографуватись на тлі заходу сонця.
Вона з подругою гуляла на бульварі Юр'єва. Мама подзвонила спитати, як справи. «Сказала, що в неї все гаразд», – ділиться Юлія.
Через дві хвилини пролунав вибух. Російські військові, як повідомила місцева влада, влучили авіабомбою поблизу дитячого майданчика. Юлія почала телефонувати доньці. Не брала слухавку. Тоді набрала її подругу.
«Влада сильно кричала… Виявилось, коли летіло, вона впала на землю, а донька залишилася сидіти. Після вибуху Влада підняла очі, у Соні погляд вже неживий. І кров з голови. Влада казала, що Соня не вижила. Я їй не повірила. Швидко стрибнула на таксі, поїхала на бульвар. Але мене вже на місце не пустили», – каже Юлія.
Дев’ятикласницю Софію Глиняну поховали 2 вересня. Після смерті сестри у молодшої Кіри повернулась заїкуватість. Нині з нею працюють психологи.
Хлопець Соні попросив у мами взяти щось пам’ятне з її речей. Щоби ця дрібниця нагадувала йому про перші стосунки.
Повномасштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
Форум