Тікаючи від війни та окупації, українські художники-переселенці знаходять прихисток у більш безпечних місцях, в Україні та за кордоном. Хтось – одразу облаштовується і повертається до творчості, хтось – тижнями не бере пензля в руки, осмислюючи пережите й звикаючи до свого нового статусу – «не вдома».
Радіо Свобода зібрало історії трьох митців з «гарячих точок» України. Вони розповіли про творчість і про свій досвід проживання війни.
Пів місяця в заблокованому Маріуполі й картини про пережите. Історія Ірини Головакіної
Ірина Головакіна народилася і виросла в Маріуполі. Зараз їй 41 рік. Вона – художниця-аматорка, її пристрасть – портрети олівцем. Кілька років тому захопилася й живописом олійними фарбами.
Почала малювати море, біля якого жила, розповідає вона. Брала участь у виставках, створювала картини для замовників – іноді до десятка робіт на місяць. Коштів великих не заробляла, розповідає художниця, але це давало наснагу жити.
23 лютого 2022 року Ірина з чоловіком повернулися з Буковелю. А назавтра прокинулися від вибухів.
«Моїй доньці 19 років. Вона бігала й кричала, що будинок її хлопця-нареченого обстріляли. Це мікрорайон Східний, він – з боку Росії. Сказали, що його батьки приїдуть до нас, бо у них всі вікна повибивало прильотами. Ми всі були розгублені, але взяли себе в руки. Ми ж вже це переживали, і були впевнені, що, як і вісім років тому, Україна відіб’є Маріуполь дуже швидко. Ми слухали Арестовича й чекали, що кільце, яке змикалося навколо міста, українські військові прорвуть», – згадує Ірина перші дні війни.
Ми вибігли після обстрілу й побачили, що навколо нас горять будинкиІрина Головакіна
До 28 лютого, каже вона, в їхньому районі ще було відносно спокійно. Але 2 березня зникли мобільний зв'язок і світло, «прильоти» стали ближчими. Люди почали ходити ночувати в підвал.
«На початку березня розпочався жах. Від мого будинку до драмтеатру – чотири кілометри. Дуже близько ми жили до центру. 5 березня була оголошена перша евакуація, яка зірвалася. Біля драмтеатру й спорткомплексу «Іллічівець» було дуже багато людей, хотіли вивезти дітей, старих, речі. Нас розвернули, сказали, що біля міста йдуть бої. Ну і все. За весь час у Маріуполі не було жодної організованої евакуації... 6 березня зранку, після чергового потужного обстрілу, загинула моя майбутня сваха – мати нареченого моєї старшої доньки… Ми вибігли після обстрілу й побачили, що навколо нас горять будинки», – розказала Радіо Свобода Ірина.
Тоді родина перебралася жити в магазин до кума. Він був власником крамниці електротехніки в самому центрі міста. Декілька ночей 13 людей, у тому числі четверо дітей, спали на підлозі, підстеливши картон. Періодично спускалися до бомбосховища.
«Діти постійно плакали. 6, 7, 12, 15 років. Моій старшій дочці – 19. Решта були – дорослі. Дівчатка плакали під час обстрілів, казали, що не хочуть вмирати… Це було найважче. Ми молилися, щоб у нас не влучило. Так ми прожили дев’ять днів. Вже води майже не було, їжі теж. Ми їли один раз на день. Їли – у нас був ящик печива і пара тюбиків майонезу, оце мазали дітям і їли. Ми вже знали, як стріляє «Град», як касетні міни, міномети, танки, найстрашніше – авіанальоти», – згадує Ірина.
На восьмий день жінка вирішила сходити до батьків. Каже: ішла рідним містом і не пізнавала його – палаючі будинки, понівечені авто, загиблі люди. Це все нагадувало комп’ютерну гру. Того дня вона бачила свій будинок востаннє. 13 березня з’явився зв’язок, люди почали виїздити на свій страх і ризик – «зеленого» коридору не було.
Коли Ірина з родичами та знайомими теж зібралися їхати, неподалік впало два снаряди. Полишати місто довелося в розбитих уламками машинах. Пройшовши понад 20 блокпостів російської армії, маріупольці опинилися в Запоріжжі, а потім – у Рівному.
Через два тижні мешкання на новому місті, каже Ірина, вона зрозуміла, що їй конче необхідно малювати.
«Я розумію, що в Маріуполі загинуло дуже багато дітей. Як мати не можу спокійно думати про це. Ми всі – і чоловіки, і жінки –плакали, коли дізналися, що розбомбили драмтеатр. Там були сотні дітей! Мене це не може відпустити й досі. Я зрозуміла, що потрібно купити хоч пару пензлів та тюбиків з фарбою. Придбала «набір початківця», кольори були не ті, але я почала малювати. Писала сюжети про війну, про дітей, про те, що я бачила на власні очі в Маріуполі», – каже Ірина.
Так з’явилися її нові роботи – присвячені війні. Організатори центру для переселенців «Літл Маріуполь» у Дніпрі запропонували співпрацю: картини Ірини виставляли на продаж, а вторговані кошти спрямовували на підтримку переселенців. Загалом продали близько півтора десятка робіт.
Можливо, хтось подивиться на мої картини і зрозуміє той жах, який переживає людина, коли вона всередині жаху, – тебе не захистить ні твій будинок, ні бомбосховище, лише БогІрина Головакіна
Зараз Ірина разом із 7-річною донькою й чоловіком тимчасово живуть у Німеччині. Жінка обдумує сюжети, які б хотіла релізувати на полотні й показати європейцям. Усі вони – про війну.
«Коли знайдемо житло, де можна поставити мольберт, я знову почну писати. В одну з безсонних ночей у мене народився задум наступної картини. Мирні картини мені взагалі не йдуть. Не знаю, чи колись мене це відпусте. Можливо, хтось подивиться на мої картини і зрозуміє той жах, який переживає людина, коли вона всередині жаху, – тебе не захистить ні твій будинок, ні бомбосховище, лише Бог. Сподіваюся, що буду писати, виставляти роботи, аби і тут, у Європі, люди відчували той страх, біль і відчай, які відчувають українці», – сказала художниця.
«Із собою взяв лише пляшку води, шматок сала та набір для акварелі». Історія Бориса Романова
73-річний Борис Романов із Сєвєродонецька, що на Луганщині, – визнаний художник-графік і дизайнер. Майже 40 років займається гравюрою, зокрема створює екслібриси. Їх у нього – майже пів тисячі. Розповідає: культурне життя в Сєвєродонецьку незадовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну було досить насиченим – працював театр, філармонія, галерея мистецтв, коло однодумців потроху українізувалося. Напередодні 24 лютого чоловік готував свої роботи до відправлення замовникові в Київ. Уранці зателефонувала донька Леся: «Війна!». А за кілька годин в місті пролунали перші вибухи.
«О 9-й годині бабахнуло двічі, та так, що у нас здригнулося скло, відійшла лоджія трохи. Це вони – по Сєвєродонецькому аеропорту вдарили ракетами. З того дня було чутно гарматні постріли далеченько, а потім – все ближче. Потім – щодня, годинами обстріли… Відразу зникло опалення, потім відімкнулася і вода. У магазин ми бігали між обстрілами – черги великі на вулиці стояли, розмітали харчі. По місту возили гуманітарку, було що їсти. Газ і світло поки що були», – розповів художник.
Під обстрілами Борис Романов з дружиною прожили більш ніж місяць. 28 березня подружжя виїхало.
«Дружина все ще сподівалася, що все минеться, що якось пересидимо. Але ця навала серйозна. Вирішили їхати. Виїхали приватним перевізником. Сплатити за проїзд до Дніпра довелося по 2 тисячі гривень з людини, 4 тисячі – з двох», – розповів він Радіо Свобода.
З собою художник з дружиною майже нічого не взяли – лише пляшку води, шматок сала та набір для акварелі, розповідає Романов. Пізніше один із сєвєродонецьких волонтерів допоміг йому забрати з рідного міста частину робіт, зокрема екслібриси з циклу «Шевченкіана». Саме їх автор вже презентував на виставці в дніпровському Будинку мистецтв і подарував місту Дніпру. Створювати нові екслібриси на новому місці, каже він, дещо проблематично – всі інструменти та обладнання лишилися вдома.
Не думаємо нічого про повернення, живемо одним днемБорис Романов
Облаштуватися в Дніпрі, каже митець, допомогли знайомі й волонтери – так знайшлася майже безкоштовна оселя, сплачують лише «комуналку». Розради чоловік із дружиною шукають в спілкуванні з новими людьми та у волонтерстві – ходять плести маскувальні сітки.
Художник також не полишає малювати, наразі працює над циклом «дніпровських» акварелей.
«Відволікаюся, безперечно, творчою роботою – зараз створюю дніпровські замальовочки. Встаю я рано – малюю і вранці, і після роботи. Раніше казали: художник творить для людей. Ні! Художник творить передусім для себе! Бо це така потреба... У нас чудове оточення. Скільки добрих людей навколо, які стали нам як родичі! Вдома – у квартирі вибиті вікна, лоджія – повністю без скла... Не думаємо нічого про повернення, живемо одним днем», – зазначив він.
З любов’ю до Сєвєродонецька – із Франції. Історія Юлії Блінової
Художниця Юлія Блінова – також із Сєвєродонецька. Їй 27. За фахом вона – інженер. Малювання і дизайн для неї – більше хобі, хоча за плечима має художню школу. У 17 років вона поїхала на навчання до Харкова й залишилась там жити. Потім знову поверталася до рідного міста й знову виїздила. Розповідає: восени 2021-го вона знову поїхала до Харкова й облаштувалася. У березні 2022-го готувалася вийти на нову, довгоочікувану роботу, забрати від батьків свого пса, але цього не сталося – почалася війна.
«24 лютого я не змогла заснути. Десь о 5-й ранку почали надходити повідомлення у робочий чат. Мені зателефонував друг і сказав, щоб я їхала до нього. Я не брала з собою ніяких речей, тільки паспорти на всяк випадок, бо думала, що повернусь через декілька днів. Одну ніч ми провели у метро, де було дуже холодно і неможливо заснути», – розповіла художниця.
У кожному купе було мінімум 9 людей. Важко було навіть дихати. Наша поїздка тривала 23 години, майже весь час ми їхали стоячиЮлія Блінова
Найважчим, згадує вона, було 1 березня. Юлія вирішила виїздити з Харкова. На залізничному вокзалі – хаос. Ніч у вагоні до Львова довелося провести стоячи.
«Нам ледве вдалось потрапити до вагона потяга, який їхав до Львова. Людей було дуже багато. Але те, що відклалося в пам'яті – це дівчина, яка була з папугою просто в руках, тому що для клітки не було місця. Люди просто викидали свої валізи, місця було обмаль. Ми були в купейному вагоні. У кожному купе було мінімум 9 людей. Важко було навіть дихати. Наша поїздка тривала 23 години, майже весь час ми їхали стоячи, інколи по черзі сиділи», – розповідає Юлія.
Зі Львова Юлія переїхала до Польщі, а потім – до Франції. Зараз мешкає недалеко від Парижа, працює на кухні в дитячому садку.
Дівчина каже: вона дуже сумує за Сєвєродонецьком, за Україною. Це і підштовхнуло створити серію малюнків, присвячених рідному місту, зафіксувати, який вигляд воно мало до війни.
«Сєвєродонецьк – то любов. Взагалі, щоб обрати місця, які малювати, я питала своїх друзів: «Без чого Сєвєродонецьк не Сєвєродонецьк?». Ці роботи зайняли в мене багато часу, бо малювати без планшета було незручно, а він, на жаль, залишився у Харкові, хоча я не впевнена, що квартира вціліла... Думаю, що буду продовжувати цю серію. У нашому місті ще дуже багато чого, що я б хотіла зобразити. Наразі на продовження мене надихають люди, які відгукнулись у коментарях. Сподіваюсь, що мої роботи змусили їх посміхнутися у цей складний час», – сказала вона.
