Історії п’яти українських дітей, яких убила Росія

Наталя Куліді

Щонайменше 418 українських дітей загинули через російську агресію. 418 – це офіційні дані на ранок 6 жовтня, які повідомили в Офісі генерального прокурора з посиланням на ювенальних прокурорів. Утім, додали, це число не є остаточним, адже Росія продовжує атакувати мирних жителів, а процес ідентифікації жертв агресії РФ триває. У цьому тексті ми розкажемо історії кількох українських дітей, чиє життя відібрала російська армія.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Вероніка, 12 років. Смілива дівчинка, яка врятувала життя подрузі

Чернігівка Вікторія Коваленко згадує свою доньку Вероніку не безпорадним дитям, а одразу дорослою та відповідальною людиною. Змалечку дівчинка була самостійною: навіть крихіткою плакала мало.

«Вона ніколи не приносила мені жодних турбот. Завжди все розуміла», – говорить мама Вікторія.

Мама розлучилась із батьком, коли Веронічці було три роки. Але зв’язок із татом дівчинка не втрачала. Навіть подружилась із його новою коханою – Оленою.

«Я її називала своєю дитиною, а вона мене – мамою вихідного дня», – згадує Олена Суслова.

Вони продовжили дружити навіть після того, як Олена розійшлася із батьком Вероніки.

«Коли я вийшла заміж, мій чоловік вже знав, що Вероніка – для мене ріднесенька. Дівчинка часто ночувала в нас. Любили перед сном тихенько спілкуватися. Вероніка казала: «Поговоримо?». Вмикала нічник, ми лежали, а вона розповідала, що хтось їй подобається або хтось її ображає. Завжди просила: «Тільки давай це буде між нами», – згадує Олена Суслова.

Олена каже – Вероніка завжди здавалася їй дорослішою за свій вік. «Такі розумні очі, наче у ній жила якась мудра людина. Вона була ніжною, вихованою», – говорить жінка. Пізніше жінка стала хрещеною молодшої сестрички Вероніки – Варвари.

Мами дівчинки Вікторія пригадує: її донька ніколи не сиділа на місці. Їздила до бабусі, тата, тітки, мала багато подруг, з якими проводила час.

«З Веронічкою ми любили гуляти в парку, їздити на велосипедах, разом бігали, займалися спортом. Влітку ходили на річку, – каже подруга Вероніки Настя, з якою вони товаришували ще з ясел. – Одного разу я завітала до Вероніки та запропонувала приготувати вечерю для її батьків, поки ті гуляли з молодшою Варею. У нас тоді вийшли картопля із сосисками та салат з овочами».

Подруга Даша називає Вероніку сестрою. Дівчата познайомились змалечку, влітку особливо багато часу проводили разом. Даша згадує, як одного разу Вероніка допомагала їй, мамі та бабусі клеїти шпалери. Без дівчинки процес розтягнувся б на довше, а так всі разом впорались за один один день.

Інший випадок, який згадує Даша, стався влітку 2019 року. Батьки повезли дітей на озеро. Коли на кілька хвилин відійшли до авто – Даша зайшла трохи глибше у воду і перестала відчувати під ногами дно.

«Я не особливо усвідомила, як пішла під воду, мені вистачило сил тільки подивитися на Ніку. Далі вона сама все зрозуміла. Пірнула ближче до мене та дотягла до іншого берега. Можливо, якби вона тоді не кинулася на допомогу, зараз мене б не було», – розповідає Даша.

У Вероніки були творчі здібності – вона любила знімати відео, вела кілька сторінок у соцмережах. Але ще не визначилась, ким хоче стати у майбутньому: побажання змінювались – від стоматолога до нотаріуса, говорить мама дівчинки Вікторія.

Після 24 лютого родина – Вероніка, молодша Варя (їй тоді було близько рочку), мама та вітчим – з Чернігова вирушили до рідних у село Іванівку, щоб там перебути активні бойові дії.

«У перші дні Вероніка була напружена, але паніки не було», – розповідає мама Вікторія.

Далі родина вирішила евакуйовуватись у західні регіони України. Виїздили з села на автівці вранці 5 березня. Подолали зовсім трохи шляху. Біля Ягідного на Чернігівщині зупинилися, щоб з дороги прибрати каміння. Чоловік Вікторії вийшов з авто. Вона з дівчатками залишалась у машині. Почався обстріл. Уламки поранили жінку, із голови потекла кров. Вероніка налякалася, почала плакати. «Виходьте з авто», – прокричав чоловік.

«Ми почали вилазити на лівий бік, ближче до узбіччя. Найстарша донька – перша, а я за нею. Коли ми з Варею вилізли, Вероніка вже була мертвою. Їй у голову прилетів осколок…», – згадує Вікторія події 5 березня.

З молодшою донькою на руках жінка побігла на узбіччя. Поклала дитину на землю та прикрила. Потім лише озирнулась на автівку: «Я знала, що Вероніка вже загинула. Але коли поглянула на машину, всередині на місці водія лежав ще Петро, я не знаю, коли він туди повернувся… За кілька хвилин авто спалахнуло».

Обстріл не припинявся. Вікторія, рятуючи маленьку Варю, спочатку сиділа під рекламним щитом на узбіччі. Потім у чужій покинутій автівці, але всюди було небезпечно. Жінці важко було думати про те, що її старша дитина та чоловік мертві й лежать просто посеред дороги. Утім, вона мусила рятувати Варю.

Трохи пізніше Вікторії вдалося добігти до будівлі за кілька сотень метрів від дороги – вона була без вікон та побита снарядами, але здавалась укриттям.

Там жінка змогла оглянути Варю, дівчинка була неушкоджена. Лише маленькі осколки випалили дірки в її зимовому комбінезоні. Сама ж Вікторія була вся у крові через поранення голови.

«Мені страшно було, що щось прилетить до будівлі. А ще – що десь російські солдати бачать мене. Бо я ходила будівлею… Пам’ятаю, як дуже заважало волосся у крові. Я хотіла знайти ножиці, щоби його відрізати, але під руку попались лише кусачки для нігтів. Впоралась із ними».

У будинку Вікторія з Варею пробули близько доби. Вранці маму з донькою знайшли росіяни та відвезли до Ягідного, де родина просиділа у підвалі понад 20 днів…

«Вероніку та чоловіка росіяни поховали у лісі. Самі ж запропонували: «Ходи подивишся, щоб ти знала, де їх шукати». Там серед дерев було дві могили», – каже Вікторія.

Після того, як російські війська покинули Чернігівську область, рідні поховали Вероніку та її вітчима, а Вікторія разом із Варею поїхала у Львів. Далі – у Польщу. Лише нещодавно жінка з дитям на кілька днів повернулась до Чернігова, щоб навідати перепоховання доньки та чоловіка, й зайнятися документами.

«Я буду в Польщі, поки не закінчиться війна. Мені страшно залишатись в Україні», – говорить жінка.

Нині вона повністю присвятила себе молодшій донечці Варварі. Каже, що вона дуже схожа на Вероніку. Хоч у них і різні тати.

«Вони народилися у рік Бика та місяць Козерога, обидві – у четвер. У них однакова вага була – 3860. І волосся у Вероніки було таке ж – кучеряве та світле, як у Варі. Дивлюся – навіть зуби схожої форми».

Вікторія впевнена: Варя, коли підросте, хоча і матиме інший характер, ніж її старша донька, та одна схожість точно залишиться – це самостійність. Варвара спокійно відходить від матусі і зовсім не плаче, коли її немає поряд.

Ілля Чех, 9 років. Хлопчик, який любив математику і хіп-хоп

Ілля народився у сім’ї Тетяни Руденко та Михайла Чех у Чернігові. У 28-річного водія та 26-річної продавчині це був єдиний та дуже очікуваний син.

Ілля ріс швидко, але маленьким часто хворів на застуди. Батьки через це сильно нервували, але з кожним роком все щоразу більше налагоджувалось.

З Іллею молода родина багато гуляла, ходила на пікніки, у ліс та до річки. На водоймах хлопчику особливо подобалося кидати камінці у воду. А під час прогулянок у лісі чи парку він обов’язково знаходив гілку та розмахував нею – наче справжній ніндзя.

«Удома Іллюша любив, щоб я читала йому вголос. Я його Іллею ніколи не називала, завжди тільки Іллюша... Ми мали багато дитячих книжок», – каже мама Тетяна Руденко.

У сім років хлопчик пішов до школи.

«Він був дуже допитливим і лагідним. Його усмішка – дуже схожа на мамину. Інші школярі любили Іллю – він був такий чуйний, з усіма дружив», – згадує перша вчителька хлопчика Наталія Закордонець.

Найулюбленіші предмети учня – фізкультура та математика. Ілля у школі до всього намагався долучитись – брав участь у різних заходах, екскурсіях. І загалом був дуже активним хлопчиком.

З 5 років Ілля займався гімнастикою. Мама Тетяна перші вправи сама показала синові, вони його захопили. У секцію з гімнастики хлопчик пішов у першому класі. І тоді вони з Тетяною помінялись ролями: тепер вже хлопчик показував вивчене, а мама намагалась повторювати. З татом Михайлом Ілля ходив на спортивний майданчик – і змушував батька теж підтягуватись із ним на перекладині.

«Ми у родині всі любимо спорт, але лінувались», – говорить Тетяна. Син мотивував батьків бути активнішими.

Восени 2021-го мама і тато відвели Іллю на секцію з хіп-хопу.

«Після пробного заняття я зауважила, що Ілля – дуже цілеспрямований. Для нього було важливим вивчити кожен рух та зробити його правильно. Ілля прийшов із гарною фізичною підготовкою. Він сідав на шпагат, у нього з першого заняття вже все чудово виходило. Він був такий: бачу мету – не бачу перешкоди», – говорить тренерка Іллі Ольга Самойленко.

Хлопчик відвідував заняття з танців два рази на тиждень. Зі своїм танцювальним колективом встиг виступити лише один раз: у грудні 2021-го відбувся захід для батьків. Тренерка говорить: «Хвилювання хлопчик тоді не показував, усміхався, у нього було все добре».

Мрією для Іллі, як і для всього його колективу, було отримати кубок на танцювальному конкурсі. Ольга Самойленко сподівалась, що вони зможуть взяти участь у змаганні вже навесні…

Повномасштабне вторгнення 24 лютого зламало цю та інші мрії Іллі. Початок весни хлопчик провів у підвалі. Батьки тоді не пояснювали синові, що таке війна – він і так все розумів, говорить Тетяна. Казав: «Літають ракети, тож на вулиці – небезпечно. Значить сидимо у підвалі».

У сховищі, де родина жила близько місяця, було тепло та зручно настільки – як може бути зручно в умовах війни. Хлопець не сумував: грав з іншими дітьми, спокійно та терпляче ставився до умов.

У березні родина готувалась евакуйовуватись. У Чернігові виникли проблеми з питною водою, не було де приготувати їжу.

19 числа сім’я їздила за речами додому, щоб повернутись в укриття. На кілька хвилин біля сховища затримались на вулиці. Мама Тетяна згадує: неподалік підвалу було тихо-тихо, тоді навіть не могли подумати, що за мить почнеться російський обстріл.

Снаряд прилетів раптово. Родину та кількох людей, які були поряд, розкинуло по боках. Поранення отримали всі – тато, мама та Ілля. Сім’ю із мінно-вибуховими ранами доправили до лікарень.

В Іллі постраждали тазові кістки, були глибокі рани. Добу медики боролись за життя дитини, але марно.

У тата Михайла постраждало все тіло, розроблена кістка на руці, пробиті легені. У мами – частково розробило стопу, перебило сухожилля на руці, поранення по всьому тілу…

Батьки не одразу дізнались про те, що Іллі більше немає. Тетяні сказали лише через два тижні, коли хлопчика вже поховали. Відвідати могилу сина жінка змогла аж влітку, коли її виписали з лікарні.

Тато Іллі досі на лікарняному ліжку, Тетяна доглядає його в Києві. Усі речі, пов’язані з їхнім сином залишаються у Чернігові та в селі у бабусі. Мама каже: дуже важко тримати їх поряд, бо постійно хочеться плакати. За словами Тетяни, через понад пів року після втрати біль не затихає, а, здається, тільки сильніше розростається…

15-річний Артем, 10-річний Єгор, 5-річний Кирило. «Це були три богатирі»

Сім’я Прийменкоів – з міста Суми. Дружні, щирі, співчутливі, кмітливі та закохані – так про Катерину та Віталія відгукуються їхні рідні і друзі. Разом пара прожила майже 20 років. Жінка опікувалась дітьми, а чоловік займався бізнесом. Найголовніший скарб, який нажили за цей час – три сини, богатирі – як їх називали всі знайомі.

15-річний Артем Прийменко був найстаршим. Немовлям він багато плакав та тривожився, згадує його тітка та хрещена Ганна Прийменко. Вона допомагала піклуватись про немовля: «Єдине, що я не робила, то це не годувала грудьми», – каже Ганна.

З роками неспокійний Артем виріс у розважливого хлопця.

«Я завжди мріяла про такого сина, як Артем, – каже Ганна. – Він був добрим та чуттєвим. Його мама Катя говорила: «Артем у мене і за дочку, і за сина, і за чоловіка, і за тата». Він завжди і поцікавиться, і приголубить, і допоможе», – розповідає тітка.

Артему ще не було і шести років, коли мама повела його на футбол. Але у такому віці дітей не брали в секцію, тому тренери порадили віддати на хлопця на інший спорт. Так Артем почав ходити на самбо і дзюдо.

Хлопчик був значно вищим за своїх однолітків, тож змагався зі старшими спортсменами. У 12-ть проти нього вже ставили 16-річних.

«Одного разу Артем сидів на жорсткій дієті. Він мав скинути вагу, щоб його поставили боротися з молодшими спортсменами. Племінник дуже наполегливо дотримувався всіх рекомендацій тренерів та добився свого», – говорить Анна Прийменко.

Завдяки цілеспрямованості торік Антон Прийменко виграв Чемпіонат України із самбо, що відбувся у Херсоні. У 2022-му повинен був представляти країну на міжнародному змаганні: отримав місце у збірній України на Чемпіонат світу в Нідерландах.

Артем Прийменко встигав і непогано вчитись. Класна керівниця Жанна Мельник розповідає, що хлопець був спокійним, усміхненим, дорослим.

«Артем сидів за передостанньою партою. Бувало, щось багато говорю-говорю. Дивлюсь, а він – не конспектує. Питаю: «Артеме, ну чого ти не пишеш?», а він мені: «Жанно Олексіївно, розслабтесь, все добре!» – пригадує вчителька.

У свої 15 Артем вже рік зустрічався з однокласницею.

«Я не могла нарадуватись їхній парі – Артем та Амелія дуже гармонійно один одному підходили. Дивилась і думала: «Хоч би у них все вийшло», – каже Жанна Мельник.

Артем усе встигав: по два тренування на день, навчання у школі, репетитори з математики та англійської, стосунки з дівчиною. Вдома в Артема теж були обов’язки.

«Маленького Кирила можна було спокійно залишити на Артема. Він і підгузок поміняє, і погодує з пляшечки. Міг відвести до садочка, забрати», – говорить Ганна Прийменко.

Поступово тато Віталій долучав сина до свого бізнесу, на канікулах просив допомагати, даючи різні завдання.

«Брат за це племіннику платив гроші. Привчав, що «не просто у мене є гроші і я тобі їх даю», а їх слід заробити. Артем же йому казав: «Тату, бери мене на роботу, мені потрібні гроші», – пригадує Ганна Прийменко.

Хлопець любив активно відпочивати. Посидіти біля басейну чи на узбережжі моря міг недовго. А от на лижах поганяти – залюбки. Родина раз на кілька місяців намагалась їздити відпочивати разом із дітьми.

Через чотири роки після народження Артема подружжя Прийменків очікувало на другу дитину. Катя дуже сподівалась, що народиться дівчинка. Про неї мріяла ще з першої вагітності. Втім УЗД показало, що через кілька місяців в родині стане на одного чоловіка більше.

Ганна Прийменко згадує, що з Єгором все було не так, як зі старшим Артемом. Немовля росло спокійним, мало плакало. Та й вигляд хлопчик мав інший: смуглявий, не худенький. У родині Єгора лагідно називали «пельменчиком».

Утім з кожним роком дедалі більше проявлявся вогняний характер хлопчика, який ріс дуже впертим. Якщо сказав, що щось не робитиме, значить все – точно за цю справу не візьметься, згадує тітка.

«Дитину на вихідні могли відвезти до бабусі. Звісно – із домашніми завданнями. Моя мама – Єгору: «Повчімо уроки, а потім підеш гуляти». Він: «Але я не хочу вчити уроки». Бабуся: «Отже, не підеш гуляти». І Єгор відповідав: «Значить гуляти сьогодні я не піду».

Завдяки своєму характеру Єгор подружився з однокласницею Мірою – вона теж була активною та з «вогником». Разом діти проводили багато часу. Чотири роки просиділи за однією партою. «Єгор та Міра дарували один одному подарунки. Хлопчик за дочку стояв горою», – розповідає мама Міри Олена Ровенських.

«Єгор був такий, що йому своє не нав’яжеш. Його треба було переконати, що щось потрібно зробити. Це був самостійний не по роках хлопчик, кмітливий, спритний, веселий», – пригадує хрещена Єгора Ольга Ігнатовська.

Мамі Каті з Єгором довелося трохи помучитись, кажуть знайомі родини. Хлопчика слід було змушувати вчитись. «Катя говорила: «З Артемом у мене проблем немає, я знаю, що він все вивчить під час дистанційного навчання». А з Єгором або поряд сиділи-займались, або примушували», – говорить тітка Ганна Прийменко.

Єгора, як і Артема, віддали на самбо. Хлопець із задоволенням ходив на тренування, але так, як старший брат, цією справою не горів.

Восени Єгор перехворів коронавірусом, стан був важкий – хлопчика ледь врятували лікарі. Хвороба викликала складний менінгіт. Дитина близько трьох тижнів провела у лікарні. Після одужання Єгору заборонили фізичні навантаження, навіть заняття з фізкультури скасували…

Коли Катерина Прийменко завагітніла втретє і дізналась, що в неї знову буде хлопчик, то розридалась. «Пам’ятаю, з кабінету УЗД надіслала мені одне слово «хлопчик» та купу смайликів зі сльозами», – говорить Ганна Прийменко.

Рідні трохи підсміювались із Каті та заспокоювали: «Ти уявляєш, наскільки ти щаслива мама? У тебе троє синів – справжні богатирі. Тільки й роздаватимеш їм завдання».

Поступово мама звикла до думки, що буде єдиною у сім’ї жінкою.

Стати хрещеній малюка запропонували давній подрузі родини.

«Я пам’ятаю, як ми хрестили Кірюшу. Було дуже холодно, немовляті виповнилось 4-5 місяців. Але поводив він себе дуже спокійно», – говорить хрещена Олена Рогова.

Жінці важко пригадувати про маленького хлопчика. Вона багато мовчить, щоб підібрати правильні слова та не почати плакати.

«Кірюшу всі любили. Наш янгол та сонечко. Завжди був такий милий, усміхався постійно… Зовні був дуже схожий на старшого Артема», – каже Олена Рогова.

Кирило змалку мав артистичні здібності і завжди дуже старався, розповідаючи вірші чи під час танців на заходах у дитсадку, пригадує Ганна Прийменко.

Кирило був розкутим і міг за кілька хвилин порозумітись із кожним. Був надзвичайно енергійним, мама Катя казала: «Він нам скоро дах знесе». Батьки вже міркували, на яку б секцію віддати найменшого сина. Але…

На День Валентина, якраз перед повномасштабним вторгненням, чоловік Віталій подарував дружині Каті поїздку на Мальдіви.

До цього родина жодного разу не була біля океану. Вирушити планували всією сім’єю. Хіба що Артем не хотів їхати – йому, підлітку, це вже було не дуже цікаво.

Вторгнення Росії 24-го лютого перекреслило усі плани родини.

Прийменки забрали до себе бабусю. Разом пересиджували бомбардування у підвалі будинку. На початку березня родина збиралась виїхати із Сум, бо там ставало дедалі небезпечніше. Ганна Прийменко напередодні вже вирушила на захід країни. Там чекала зустрічі з мамою, братом, невісткою та трьома племінниками.

Прийменки мали виїхати у колоні автівок 8 березня. Ганна зателефонувала матері ввечері напередодні: вона смажила дітям у дорогу биточки.

Зранку родина мала виїздити.

«Я розмовляла з Катею за хвилин 20 до вибухів. Вона мене вмовляла виїхати вранці разом із ними. Я тоді сильно вагалася», – згадує подруга родини Олена Ровенських.

А потім вона почула звук літака та сильні вибухи. Один за одним.

Близько опівночі 7 березня у Ганни Прийменко знову задзвонив телефон. Пролунав голос знайомої у сльозах.

– Аню, ти знаєш новини?

– Що сталось?

– На вулиці Роменській впала бомба…

Ганна одразу кинула слухавку. Зателефонувала братові. Відповів сусід.

– Сергію, є шанси, що хтось вижив?

– Аню… Навряд чи. Будинку немає взагалі…

«Сигналу тривоги тоді не було, літак летів низько. Сирену ввімкнули вже після вибуху. Від будинку нічого не залишилося, він розлетівся – як паперовий. Паркан встояв, туї, підвал… А рідних немає…», – говорить Ганна.

Вона поривалася їхати до рідного міста. Та жінку зупинили – Суми були оточені з усіх боків. Навідалась туди, коли минуло 40 днів із загибелі рідних. Тоді ж Ганна забрала до себе йорка Чакі, який дивом вцілів – його дістали з-під завалів, мав кілька поранень.

Для Ганни Чакі – єдина ниточка, яка поєднує її з родиною та тими днями, коли всі вони ще були живі.

Знайомі Прийменків досі не можуть усвідомити та прийняти цю трагедію.

«Коли евакуйовувалась із Сум, не знайшла у собі сили подивитись на те, що залишилось від їхнього подвір’я. Тут, закордоном, інший раз ловлю себе на думці – все добре, я поїхала, вони поїхали. Настане момент, я повернуся додому, вони теж повернуться додому», – говорить Ольга Ігнатовська.

«У мене донька свідомість втратила, коли дізналась, що Єгора немає. Для всіх шок був. Зараз Міра зовсім не хоче повертатись в Суми, каже: «Як я вчитимусь без Єгора?». Мені теж все не віриться…», – додає Олена Ровенських.

У школі, де навчались сини подружжя, готують матеріали про них для музею закладу.

Однокласники Артема, наприклад, написали спогади.

«Артему немає заміни. Цей гумор, ця щирість, ця довіра і відданість дружбі... Цей кремезний і серйозний з виду хлопець був як дитина в душі, яка радіє та насолоджується безтурботним життям».

«Я не впевнена, що у світі є ще такі, як він. Він дійсно був особливим хлопцем. Сильним не тільки фізично, а й морально. Ширим, веселим, чудовим».

«Він був справжнім другом, який ніколи не підставить. Я завжди буду його пам’ятати».

Знімки відображають деякі з незліченних трагедій російського вторгнення в Україну. Матері та батьки оплакують своїх вбитих синів та дочок.