«Я так і не бачила сина, тільки частини тіла». Історії чотирьох українських дітей, життя яких відібрала війна

Наталя Куліді

505 дітей загинули в Україні внаслідок збройної агресії Росії. Такими є дані порталу «Діти війни» станом на 6 жовтня 2023 року. Втім, вони не остаточні, адже долі не всіх дітей відомі, процес ідентифікації та встановлення фактів загибелі триває, а російські війська продовжують атакувати цивільне населення України. Про це повідомляють очевидці, влада і журналісти. Москва від початку повномасштабного вторгнення заперечує цілеспрямовану атаку на цивільних, попри наявність свідчень і доказів цього. ​Ми продовжуємо розповідати історії неповнолітніх українців, життя яких обірвалось під час повномасштабної війни. У цьому тексті читайте про Софію – з Новотроїцького на Донеччині, Артема – з Рибаківки на Миколаївщині, Володимира – з Маріуполя (теж Донеччина), Влади – з Херсона.

Текст підготовлений платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Мала такий яскравий сміх. 17-річна Софія Моро

Родина Моро жила у селищі Новотроїцькому на Донеччині. Вікторія із Сергієм побрались у 2001 році, а у 2004-му в молодого подружжя з’явилось маля. Дівчинка народилася 1 вересня, саме на 55-ті уродини своєї бабусі.

«Вона була маленькою, пухкенькою, така файна лялька. Своїм народженням зробила всім подарунок», – каже мама дівчинки Вікторія Моро.

Крихітку назвали Софією. Мама пригадує: донечка «була справжньою Сонькою» – спала та їла, їла та спала.

«Пам’ятаю, як їй було рочки три. Я на кухні поралась, заходжу в кімнату, а дитини немає... Шукаю – ну немає дитини. Гукаю, вже плачу.... Потім відкриваю шухляду, де лежать подушки та ковдри, а вона там скрутилась і спить», – розповідає Вікторія Моро.

Дівчинка полюбляла великі ляльки, що розмовляють та співають. Їх у маленької було кілька. Усі родичі любили тішити дівчинку.

«Соня була мені як третя дитина. Племінниця ночувала у нас кілька разів на тиждень. Чоловік говорив: «Дивись, до нас доця прийшла». Соня любила ліпити вареники, торти замішувала. Хоч і мала тоді була, але всідалась поряд зі мною на кухні, я їй давала завдання, а вона виконувала. Постійно крутилась біля мого молодшого сина. Перед сном вони довго розмовляли, Денис розповідав їй казки», – говорить тітка Софії Моро, яка побажала залишитись анонімною.

Зі своїм двоюрідним братом Денисом, який був на 11 років старшим, дівчинка проводила багато часу. Він пригадує: «Соня була цілеспрямованою. Завжди відстоювала справедливість. До мене ставилася з любов’ю».

У школі Соня вчилась добре, з 1-го до 8-го класу займалась танцями, також ходила на гурток із гачкування – мала хист до цього, каже мама.

Коли дівчинці було вісім, у сім’ї Моро народився ще один малюк – Сергій.

«Донька завжди мені казала, що у подружок є і брати, і сестри. А в неї немає. З маленьким Сергійком Соня і гралась, і пляшечку давала, і спатки вкладала. Я їй повністю довіряла», – розповідає Вікторія.

Сім’я Моро разом із дітьми кілька разів на рік їздила на море. Відвідували Донецьк, де ходили у цирк, дельфінарій, гуляли парками.

У 2014 році вони вперше зіштовхнулися з війною.

«Племінниця була в гостях, коли над нами лунали вибухи. Летіло з однієї сторони, з іншої… Я посадила дитину в кутку. Увімкнула мультик, підкрутила гучність телевізора. Чую – вона плаче. У Соні починалася істерика, її трясло: «Не хочу вмирати…». Я її обійняла, притисла до себе, зробила телевізор ще гучніше…», – згадує початок російсько-української війни тітка дівчини.

Після закінчення 9-го класу Софія вступила у коледж до Маріуполя. Їй сильно кортіло переїхати зі свого селища у велике місто.

«Ми не дуже хотіли, щоби вона далеко їхала. Щось ніби відчували… Але я сказала доньці: складеш іспити – будеш навчатись», – розповідає мама Вікторія.

Софія вступила, мала стати маркетологинею. У Маріуполі жила в орендованій квартирі, кожні вихідні приїжджала додому в Новотроїцьке.

«Вона після 16 років, як поїхала навчатись у Маріуполь, стала дорослішою, самостійною, наполягала на своїй точці зору, могла переконати мене у будь-чому», – розповідає Вікторія Моро.

«Коли вона вступила у Маріуполь, ми багато спілкувались – у мережі, а також – на вихідних. Соня розповідала свої секрети. Я її спрямовував – як старший брат», – говорить Денис.

24 лютого 2022 року дівчина була в Маріуполі. На той час вона мала стосунки із хлопцем. «Я сильно нервувала, просила їхати додому. Проте донька сказала, що тут, що вдома сидітиме у підвалі, тож навіщо кудись їхати?.. Але я говорила, що у нашому селищі вона буде хоча би зі мною…», – згадує Вікторія Моро.

Вікторія переховувалась у підвалі у рідному Новотроїцькому, разом із нею був молодший син та її мама. Чоловік Сергій на той час працював у Польщі. Він кілька разів поривався їхати на допомогу сім’ї, але рідні зупиняли.

«Ми з сином та мамою сиділи у підвалі. Пили воду, що стікала з дахів… Кілька разів на день я дзвонила доньці, питала, як у неї справи. Вона постійно казала, що ховається разом зі своїм хлопцем. Той говорив, що не кине мою доньку…», – пригадує Вікторія Моро.

Зв’язок із дівчиною обірвався на початку березня. Вікторія із сином і мамою виїхали з Новотроїцького в інше селище Донеччини, потім – до Дніпра, далі – евакуаційним потягом на Львів і до Польщі, де возз’єдналися із Сергієм Моро.

Увесь цей час Вікторія намагалася дізнатися бодай щось про свою доньку. Те, що відбувалось із Софією у березні, родина з’ясує пізніше – від хлопця дівчини, її подруг та людей, з якими донька перебувала у підвалі.

17-річна Софія дуже боялась виходити з укриття. Харчі їй приносив коханий, як і воду для миття голови. 16 березня вона виглянула з підвалу лише на мить – у цей момент її уразили уламки у живіт. Хлопець відвів дівчину в лікарню, їй зробили операцію.

«Дістали один уламок... Лікарню почали бомбити. Хлопцю сказали, щоб забирав Соню та йшов зі шпиталю. Він знайшов квартиру, знайшов лікаря, опікувався донькою. Але 22 березня їй стало гірше. Як мені потім сказали – пішла чорна кров із рота та вух. Донька померла… Загинув іще один хлопець, який був із Сонею в укритті. Він пішов шукати родину та підірвався», – розповідає Вікторія Моро.

Про те, що Софія померла, родина дізналась у квітні. «Був період, коли ми не знали, загинула вона чи ні. Дуже переживали. Але надія жила. У той період я часто бачила комашку «сонечко». Думала, що це добрий знак, що все пройде повз нас…», – розповідає двоюрідна сестра Софії Юлія.

«Я трималась до останнього. До останнього дня, години чекали на дзвіночок. Та моя донька на зв’язок не вийшла», – говорить Вікторія Моро.

В окупованому Маріуполі залишались рідні та подруги Софії. Вони відвідували й доглядали могилу дівчини на кладовищі у 24-му кварталі.

«Торік у серпні мені зателефонували подружки. Сказали, що прийшли її провідати, а доньки немає. Немає могили – і все», – розповідає Вікторія Моро.

Окупанти викопали тіло Софії, щоби перепоховати. Рідним вдалось домовитись, аби загиблу віддали їм.

«Доньку перепоховали на Старокримському кладовищі під номером 1729. Окупанти у документах написали, що причина смерті Соні не встановлена, просто було хірургічне втручання. А дату смерті змінили з 22 березня на 22 квітня. Пізніше дядько доньки зустрічався з хлопцем Софії. Той віддав сумочку, у якій був телефон, український паспорт та два кільця… Одне золоте – це татко подарував. А друге – її хлопець, бо вони хотіли заручитись…», – розповідає мама.

«Я пам’ятаю, що Соня постійно сміялась. 1 вересня було завжди для нас великим святом – два дні народження, Соні та бабусі. Тепер для мене це – назавжди чорний день», – говорить сестра Юлія.

«Мій останній спогад – як вона сміється. Її сміх був таким яскравим…», – ділиться брат Денис.

Нині родина Моро мешкає у Польщі. Батько Сергій працює на будівництві, мама – у лісі, де доглядає за ялинками.

«Тримає тільки те, що в мене є син. Дуже тяжко без доньки… Соня була всім. Не дитина – янгол. Плачу щодня. Ото і пішла працювати у ліс, бо там мене ніхто не бачить…», – каже мама.

Обожнював трактори. 10-річний Артем Антоненко

Артем народився в Миколаєві у родині Олександра та Вікторії Антоненків 3 червня 2011 року.

«Я побачила племінника у перші години після народження. Дуже гарна дитина. Ми з чоловіком купили Артемку візочок і ванночку», – розповідає старша сестра батька, тітка хлопчика Світлана Продан.

Спочатку малюк ріс із батьками у Миколаєві, але пізніше родина перебралась у рідну для батька Рибаківку. Артемом опікувалась тітка Світлана зі своїм чоловіком Віталієм, який був хрещеним хлопчика.

«Як хлопчик маленький був, батьки то сходились, то розходились. Потім усе ж розлучилися. Мій брат зібрався їхати за кордон працювати, з мамою Артем не хотів залишатися. Ми жили поряд, Артемко майже завжди був у нас», – розповідає Світлана Продан.

А одного разу хлопчик на зовсім залишився у родині тітки і дядька. Своїх дітей у них не було – племінника виховували з радістю.

«Прийшов до нас і не хотів іти. Казав, що в нього був план залишитись у нашій родині. Нам із чоловіком гроші були не потрібні, офіційно опікунство не оформлювали. Дитині тут було добре, нам із ним теж було добре», – розповідає тітка.

Артем ріс спокійним хлопчиком. «Завжди мала про нього позитивні враження. Дуже добрий, сором’язливий. Моїй Іринці якось зізнавався в коханні», – згадує вчителька англійської Лідія Соловйова. Артем навчався в одному класі з її донькою.

Педагогиня говорить, що хлопчик мав гарний, охайний почерк. Завжди самотужки заповнював розклад у щоденнику, охоче допомагав із домашніми завданнями своїм однокласникам.

«Йому не давалось навчання легко, потрібно було посидіти. Але він завжди старався», – каже Лідія Соловйова.

Артем Антоненко змалечку сильно захоплювався тракторами й усім, що пов’язано із сільськогосподарською технікою. Просив машини у подарунок, кишенькові кошти теж витрачав на їхню купівлю.

«Все у нього – про техніку. Пам’ятаю, як хотів якийсь особливий трактор. Скромно мені пояснював, що в його віці вже соромно про таке мріяти, бо іграшками однолітки не граються… Але все одно сильно хотів. Ми йому той трактор подарували на Миколая», – згадує Світлана Продан.

Віталій був трактористом. Маленький племінник постійно крутився біля хрещеного. «Артем казав йому: я, коли виросту, буду трактористом, а ти – моїм сіячем. Пам’ятаю, як чоловік на комбайні збирав насіння соняшника. Артем дуже просився із ним. А я знала, що хлопчику потрібно підтягувати табличку множення. Він казав: «Я буду в комбайні її вчити». Поки інші працювали, він учив табличку з телефону», – згадує Світлана.

Якось Артем попросив у тітки, щоб йому на городі виділили шматок землі, який він сам оброблятиме. Разом із дядьком хлопчик зварив спеціальне знаряддя, яке тягав по ділянці.

Також Артем любив грати у футбол, проводив час із друзями. «Із моїм сином вони бачилися майже щодня, полюбляли грати у футбол, квача, хованки, у телефонні ігри. Найяскравіший спогад у мене про Артема – як колись він прийшов на день народження сина із букетом троянд для мене... Це було несподівано і приємно», – розповідає про хлопчика Олена, мама одного з друзів Артема.

«У нас було тихе, спокійне сільське життя. Артему подобалося збиратись із хлопцями, аби посмажити хліб на вогні. Постійно розповідав про все, що траплялось у його житті. Казав: «Ми ж – родина», – згадує Світлана Продан.

Після початку повномасштабного російського вторгнення Світлана з чоловіком та Артемом залишались вдома у Рибаківці. Хлопчика майже тиждень не випускали з будинку – боялися за нього.

6 березня до Віталія звернулись українські військові – попросили трактором витягнути машину.

«Віталій вийшов по допомогу, а потім повернувся у двір і спитав, чи можна взяти Артема з собою. Бо він тиждень не виходив з подвір’я, а тут йому можна посидіти в його улюбленому тракторі. Через кілька хвилин я почула, як бахнуло. І одразу чоловік подзвонив та сказав, що вони підірвались, Артем загинув», – розповідає Світлана Продан.

Трактор наїхав на міну. Артем загинув на місці. Віталій Продан отримав поранення.

«Я пам’ятаю, як сиділа на кухні. Був незвичайний, сильний вибух, ніби десь просто біля нас. Ми з родиною сильно злякались. Через годину повідомили, що не стало Артема. Я не знала, як сказати про це своїй Іринці…», – розповідає вчителька Лідія Соловйова.

Артема Антоненка поховали у Рибаківці. Рідні згадують, що зібралось багато людей, дітей на похорон не кликали.

«Минуло два місяці, й Іринка сказала мені: «Ми з Ангелінкою велосипедами поїхали на кладовище, щоби попрощатися з Артемом». Пам’ятаю, що я в такому віці не дуже любила такі місця, а вона сама з подругою поїхала на цвинтар… Це так важливо було для них», – говорить Лідія Соловйова.

Світлана Продан розповідає, що засинає та прокидається з думкою про племінника. Очі постійно дивляться у бік кладовища, що неподалік. «За півтора року Віталій жодного разу не переступив поріг кімнати Артема. Він сильно його любив. І Артем сильно його любив… Це дуже тяжко. Коли дорослі помирають – тяжко. Коли дитина – ще тяжче. Нам його дуже не вистачає».

Після загибелі племінника Світлана і Віталій зрозуміли, що хочуть усиновити дитину. Вже зібрали всі потрібні документи, аби це зробити.

«Роздивлялись анкети діток від одного року до шести. Але з Миколаєва подзвонили, сказали, що є немовля, від якого відмовилися батьки. Ми вже дали згоду взяти цю маленьку дитину. Впевнені, що впораємося», – розповіла Світлана.

Опікувався мамою і сусідами. 16-річний Володимир Рудаков із Маріуполя

Інна з Маріуполя викладала у школі, Віталій був приватним підприємцем – займався вантажними перевезеннями. Пара жила разом кілька років, коли дізналися, що Інна чекає на дитину.

«Віталій і не думав, що в нього буде син. Радів народженню дитини, хоч у нього вже була старша донька Тамара», – розповідає мама Інна.

Малюк у родині маріупольців народився 3 листопада 2005 року. Немовля назвали на честь тата мами – Володимиром.

«Мій батько не застав народження онука… Володя був пізньою дитиною, мені вже було 36 років. Але вагітність минула добре, без ускладнень. У дитинстві Віталій годував синочка, купав, гуляв із ним, водив по секціях, допомагав у всьому. Приділяв увагу здоров'ю Володимира, двічі лежав із сином у лікарні після операцій», – пригадує Інна.

«Коли я його вперше побачила, звернула увагу, що хлопчик був надзвичайно красивим. І досі пам'ятаю, як моя донька, старша на два роки, годує свого двоюрідного братика з пляшечки», – перші спогади про маленького Володю переповідає його тітка Світлана Назаренко.

Хлопчик ріс спортивним. Допізна на подвір’ї грав у футбол, згодом ходив на тхеквондо і плавання. Мав нагороди та грамоти зі змагань.

«Син був спритним і волелюбним. На все завжди мав свою точку зору, яку відстоював», – згадує мама.

До навчання хлопчик був здатний, але йому не вистачало посидючості. Тітка Володі говорить, що племінник мав унікальну пам’ять і багатий словниковий запас. Прочитавши вірш двічі, вже міг його продекламувати. Вільний час проводив за книгами.

«Вова був наче моя друга дитина. Знав та відчував, що я його дуже любила… І досі люблю. Його народження й життя було на моїх очах, бо я – не лише тітка для хлопчика, а й хрещена. Багато часу ми проводили разом із нашими рідними. Це був найщасливіший період», – говорить Світлана Назаренко.

Володимир часто їздив на оздоровлення у дитячі табори, санаторії, подорожував з рідними. Об’їздили майже всю Україну – не були лише у Криму та на Миколаївщині. Побували у Польщі, Чехії, Німеччині, Угорщині й Австрії. Після всіх закордонних мандрів хлопець сказав мамі, що житиме лише в Україні. Бо це саме те, що йому потрібно.

Як свою майбутню сферу роботи Володя розглядав кібербезпеку. Готувався до вступу в університет. У 10-му класі для складання майбутніх вступних іспитів додатково почав вивчати історію з репетиторкою Світланою.

«Є діти, які просто виконують те, що потрібно для складання тестів, не завжди включаються глибше в історію. Володимир був іншим. Він постійно запитував: «А чому так? А подивімося з іншого ракурсу! А як ви вважаєте?». Він ретельно займався тим, що подобається, виходячи за рамки стандартів», – розповідає про свого учня репетиторка.

Історія захоплювала Володимира. Найбільше його цікавили особисті історії діячів. «Ми всі теми із ним обговорювали. Йому подобалось дискутувати», – говорить Світлана.

«Йому було так цікаво, що він приходив та переказував, що вони вивчали», – розповідає мама Інна.

Володимир опікувався мамою, вона каже: жодного разу не піднімала важких торб. Також охоче допомагав іншим людям, які потребували підтримки.

Серед однолітків мав кількох близьких друзів. Один із них згадує, як разом любили гуляти середмістям Маріуполя, багато говорили про музику.

«Вова був тим, хто точно не кине у біді. Одного разу в темному провулку міста до нас причепились п'яниці, їх було багато. Ми тоді отримали по обличчю, але стояли плечима один до одного – навіть у небезпеці у Вови не було думки залишити мене. Тоді нам було дуже неприємно, але зараз ця історія згадується з якимось теплом, тому що у мене був друг, на якого міг покластися», – розповідає про Володимира Рудакова друг, який залишається на окупованій території.

Вперше у своєму житті Володя зіткнувся із війною у 2014 році. Тоді 9-річний хлопчик пішов у крамницю по хліб, повернувся додому і сказав: «Мамо, там – танки…»

Перед повномасштабним російським вторгненням Володимир Рудаков уперше став дядьком – в Тамари, доньки Віталія, народилась донечка.

«Він так і не побачив її, але дуже хотів», – розповідає мама.

Повномасштабна війна застала юнака теж у рідному Маріуполі. Разом із мамою він жив у квартирі дев’ятиповерхівки. Також родина мала помешкання в сусідній п’ятиповерхівці. Туди пустили пожити рідних і сусідів, серед яких був і троюрідний брат Володі – 21-річний Едвін Кауфман. Хлопці постійно ходили з квартири у квартиру. Мама Інна каже, що не могла змусити сина сидіти на одному місці, бо той постійно хотів допомагати сусідам.

«Одного дня під час бойових дій син сказав: «Мамо, мені доведеться воювати. Відпустиш?». Я відповіла, що ні. Володя тоді промовив, що все одно піде. У душі я знала, що він так і вчинить, хоча син ніколи не уявляв себе в армії, не був дисциплінованим», – розповідає Інна.

У дні перед загибеллю Вова багато розмовляв із мамою. За день до смерті сказав: «Коли все закінчиться? Мабуть, мої друзі з Москви думають, що мене вже немає». Інна промовчала.

«Того дня моя дитина побачила багато загиблих, розірваних тіл маріупольців. Володимир у Бога не вірив, але ввечері змінив свою думку: «Уже вірю, бо живий», – пригадує мама.

15 березня Інна, як і попередні рази, не могла втримати сина. «Я на мить…», – сказав він.

«Снаряд прилетів просто до під'їзду п’ятиповерхівки», – розповіла мама.

У момент удару Володимир із троюрідним братом Едвіном стояли біля під’їзду. Інна вибігла на вулицю. Там ще літав безпілотник противника, але жінці було байдуже на нього – вона шукала сина.

«Я думала, що син – під завалами. Але його розірвало на частини… На другий чи третій день я знайшла ногу, потім стегно… Те, що я бачила навколо, – це жах. Шкіра звисала, наче виноград – гронами, просто шмаття. Я так і не побачила свого сина. Тільки фрагменти…», – говорить мама Інна.

Через тиждень двоюрідна сестра Володимира біля іншого будинку знайшла 2 пальці хлопця.

Той обстріл відібрав життя ще кількох людей: п’ятьох – біля цього під’їзду, двох – біля інших, ще двох – біля сусіднього будинку. Через мороз тіла загиблих хлопців примерзли до землі.

«Відірвати не можна було. Вони кілька днів лежали просто так. Потім сусід допоміг поховати…», – каже мама.

21-річного Едвіна Кауфмана та 16-річного Володимира Рудакова поховали біля будинку на подвір’ї. Влітку хлопців перепоховали на кладовищах Маріуполя.

«Ми поховали Володю до дідуся. Виходить, що внизу могила мого тата, на честь якого назвали сина, а зверху – син…», – розповідає Інна.

Дев’ятиповерхівка, де жила родина, вціліла після обстрілів. А сусідня п’ятиповерхівка згоріла. Інна перебувала в Маріуполі до серпня 2022-го.

«Під час війни батько залишався в іншому районі міста. Про смерть Володі дізнався тільки в червні. Віталій не вірив, що таке могло статися. Плакав і нарікав на те, що не був поряд із дитиною. Зараз він – в окупованому Маріуполі та, думаю, доглядає за могилою сина», – каже Інна.

Отримавши довідку про смерть сина, мама виїхала з окупованого міста до Києва. Із собою взяла лише документи Володимира. Нині вона працює вчителькою.

«Син колись давав багато оголошень щодо роботи з комп'ютерами. Досі мені надходять запрошення для нього. До війни я сильно непокоїлась, щоби Володя закінчив школу…. Не змогла, не втримала свого сина», – каже Інна.

Збиралась одружитись у грудні. 17-річна Влада Веремеєнко з Херсона

Ольга та Олександр із Херсона були разом кілька років, коли в їхній родині народилась донечка. Тато згадує, що маленька була очікуваною та дуже бажаною.

«Як я хотів дівчинку… Так і вийшло. Вагітність минула добре, Владка народилась 13 грудня 2005 року. Вона у мене на руках росла. Коли була маленькою, як говорили лікарі, була гіперактивною. Не сиділа на місці. Плакала мало, навіть якщо вдарилася, не дуже скиглила», – говорить батько Олександр Веремеєнко.

Коли Владі було років 5, батьки розійшлись. Переважно дівчинка жила зі своєю бабусею Валентиною – мамою Олександра. Тато згадує, що донька мала багато захоплень. У школі вчилася добре. Мала гарні оцінки, більше вдавались гуманітарні предмети.

«Влада була привітною, завжди усміхалась, у неї було багато друзів серед дівчат і хлопців. Була розумною дівчинкою, з усіх предметів мала успіхи. Брала участь у позакласних заходах: і співати любила, і вірші виразно декламувала. Колись сказала мені, що хоче бути вчителькою, як і я. Але, на жаль…», – розповідає перша вчителька Влади Олена Савицька.

Після закінчення школи №46 дівчина навчалася у Херсонському вищому професійному училищі сервісу і дизайну. Була студенткою 621-ї групи.

«Вже й бабусю, та сестру підстригала. У майбутньому хотіла йти практикуватися до перукарні», – розповідає Олександр Веремеєнко.

Перед повномасштабною війною Влада познайомилась із хлопцем, з яким почала стосунки. Дівчина довго не розповідала про це батькові.

Після 24 лютого 2022 року Влада залишалась у Херсоні, який швидко окупували.

«Я із дружиною жив на лівому березі. Коли до нашої хати прилетіло, ми поїхали в Німеччину, бо наша оселя була у поганому стані. Кликали з собою доньку, але вона відмовлялася», – говорить тато.

Під час повномасштабної війни Влада завела собаку, про якого сильно мріяла.

«Вона любила тварин, а тут нарешті з’явився і свій собака – породи стаффордширський тер'єр. Хоча я її дуже просив, щоби не заводили тварину, аби залишатися мобільною», – пригадує тато.

Коли Херсон звільнили українські військові, Влада із хлопцем та його батьками виїхала до Одеси. Туди ж через деякий час відправилась бабуся Валентина, жила неподалік від онуки.

«Влітку донька повернулась в Херсон. Я її слізно просив цього не робити, але вона мала свої плани. Збиралась одружуватися, у грудні хотіли розписатися. За донькою у Херсон повернулась і моя мама Валентина, щоб приглядати за нею», – розповідає Олександр.

17-річна Влада раділа статусу нареченої, потроху готувалася до весілля.

«Вона раділа, що наречений має окрему квартиру, їздила туди готувати, прибирати. Дзвонила і запитувала, як ремонт зробити. Я казав їй почекати – ну який ремонт? Війна ж. Дуже хотіла бути самостійною... », – розповідає тато дівчини.

Влітку нареченого Влади забрали до війська. Дівчина готувала та передавала смаколики коханому, пиріжки пекла. Щодня тато дзвонив до доньки, питав, як вона…

«Друзі казали, що сильно б'ють по місту, нервували. А у доньки все завжди було добре. «Ти не чуєш, що б'ють?». Відповідала: «Десь б'ють, але я не чую, сплю», – пригадує Олександр.

31 липня 2023 року російські військові вкотре обстріляли Херсон із «Градів». У той час Влада із бабусею Валентиною йшли з однієї оселі в іншу.

Олександр говорить, що рідні йшли стежкою, якою зазвичай не користувались. 17-річній дівчинці пробило легеню уламками, зачепило мозок. Бабусі Валентині уламки влучили в ноги. Їх обох госпіталізували.

Стан Влади був стабільно важким. Вона була в комі, мала високу температуру, тиск постійно змінювався.

«Я двічі збирався виїжджати з Німеччини до доньки, але рідні зупиняли. Чим я міг допомогти? Тільки сльозами?» – говорить Олександр.

Батько згадує, що лікарі давали шанс на одужання. Через кілька днів у доньки стабілізувалися температура і тиск.

«Стан важкий був, але гірше не ставало. Рідні хлопця говорили, що донька виглядала непогано, мала здоровий колір шкіри. Коли ввечері 8 серпня йшли від неї додому, все було нормально. Серце у грудях стукало…», – ділиться батько.

Зранку 9 серпня 2023-го серце Влади Веремеєнко зупинилось. «Мені одразу подзвонили, як це сталось…», – каже Олександр.

17-річну Владу Веремеєнко поховали у Херсоні. Нареченого відпустили на день для прощання з коханою.

«Ви знаєте, така несправедливість – втрачати молодих, найкращих дітей. Біль розриває серце. Чому? Влада й досі в мене перед очима», – говорить Олена Савицька.