70 років тому, 16 серпня 1954 року, з Мюнхена вийшла в етер перша передача Української служби Радіо Свобода, на той час радіостанція мала назву Радіо Визволення. Тоді редакція в Мюнхені вперше звернулась до української авдиторії по всьому світу, і зокрема – всередині СРСР, який від решти планети відділяла залізна завіса, цензура і «глушилки». З нагоди 70-річного ювілею Радіо Свобода друкує спогади співробітників української служби, які розповідають про своє бачення історії редакції.

Українка з родини лемків Ірина Халупа народилася у Польщі – на території, куди переселили її батьків під час акції «Вісла». У1967 році родина емігрувала до США.

Долучилася до Радіо Свобода у 1990 році. Згодом працювала редакторкою та ведучою передач «Україна і світ», «52:30 у різних вимірах», «Вечірня Свобода», «Українське коло», «30 хвилин у різних вимірах». У 2001–2007 роках була заступицею директора Української редакції, а протягом 2007–2011 років її очолювала.

Мандрівка зі США до України та початок роботи на Радіо Свобода

Був 90-й рік, я приїхала на три місяці до Києва і працювала над проєктом «Рух Прес» – інформаційним бюлетенем Народного руху України (НРУ). Основоположником видання був молодий талановитий хлопець Ярослав Трофімов, сьогодні відомий журналіст, головний міжнародний кореспондент газети Wall Street Journal.

Приїхати до України в той час було непросто. Потрібна була віза на в'їзд– спеціальний дозвіл, де мало бути прописано, до якого міста я їду, адже деякі були закриті.

Я навіть не отримала нормальний штамп у паспорт, як в інших країнах. Це була така маленька книжечка, її давали при перетині кордону і забирали, коли виїжджаєш. Так, у паспорті не було жодних знаків, що ви колись були у радянській Україні.

А саме тоді в Україні все змінювалося. Радянська величезна споруда, яка розчавлювала усі народи, українців, зокрема, почала хитатися. Настали певні полегшення, політв'язнів звільняли, вони поверталися з Сибіру і так далі.

Після трьох місяців у Києві я поїхала до Вашингтону. Вже не пам'ятаю де, але зустріла директора Української редакції Радіо Свобода Богдана Нагайла (очолював Українську службу у 1989–1991 роках – ред.) і запропонувала йому взяти мене на роботу.

Після випробувального періоду я стала журналістом у Мюнхені. Спочатку це був контракт на два роки, а пізніше отримала постійну роботу. Я була учасницею цієї маленької когорти, яка запустила перший прямий ефір з Мюнхена.

Перші роки у Мюнхені

Коли я почала працювати, на початку 90-х, ми розбудовували мережу своїх кореспондентів в Україні. Записували їх по телефону, були різні цікаві передачі. Нам та нашим слухачам було цікаво чути, що відбувалося в українських регіонах.

З'явилися кореспонденти в Донецьку, Луганську, Криму, в інших частинах України. І я, власне, працювала з тими людьми. Записувала їх, замовляла різні матеріали, монтувала передачі.

Це були ще дуже старомодні часи, можна сказати, кам'яна доба. Якраз тільки з'явилися комп'ютери. А до того, як я почала працювати, це були друкарські машини, які пам'ятали 20 рядків.

Мене цікавила українська політика, культура, історія. Пам'ятаю, що робила різні передачі про Аллу Горську, Володимира Івасюка, про поетів і письменників 20-х років. Тоді у нас на радіо працював дуже гарний професор літератури і сам поет, і літературознавець, і прозаїк Ігор Качуровський. Я ще застала його передачу «Скарбниця українського слова», яку він вів ще з 80-х років. Мала велику честь з ним співпрацювати, ходити на його лекції в університеті. Багато навчилася від таких людей, як він.

Студія «Свободи» у Мюнхені була в дуже гарному місці – великому парку Englischer Garten. Сам двоповерховий будинок з підвальними приміщеннями був трішки дивакуватий, майже такий, як літера «И», мав різні відгалуження. У кожної редакції були студії, велика бібліотека в підвалі.

В окремому крилі були адміністративні відділи, керівництво. Згідно з німецькими законами, всі наші звукорежисери, техніки, інженери були німцями, належали до профспілок. Наша редакція налічувала тоді, може, десь 25 осіб.

Маленька група людей працювала виключно на новинах. Інші робили програми. Були люди, які працювали дикторами, ведучими програм. Ми писали скрипти, вступи до тих матеріалів, готували їх, приносили все на бобінах. Диктор сідала за мікрофоном, відкривала програму. Читала вступи і тоді підключалися ці матеріали. Ці бобіни несли до центрального офісу, де все це запускалося в той час, коли ми мали свої програми. Тоді наші передачі звучали лише на коротких хвилях.

Власне, в 90-х роках почалися певні зміни, ми почали співпрацю з місцевими українськими радіостанціями, тому наші слухачі вперше отримали можливість почути нас спочатку на AM, а тоді вже на FM хвилях.

За 20 років сталися величезні-величезні зміни у тому, як люди працюють на радіо. І, власне, мені було цікаво і приємно бути свідком цього.

Про переїзд редакції з Мюнхена до Праги та робота в Києві

Коли діяльність Радіо Свобода і Радіо Вільна Європа ставала все дорожчою, керівництво корпорації ухвалило рішення переїхати в місце, де саме виробництво і всі базові речі підтримки редакції будуть трошки дешевшими. Редакція з Мюнхена переїхала до Праги.

Тодішній президент Чеської Республіки Вацлав Гавел запропонував приміщення колишнього Чехословацького парламенту в самому центрі міста. Почався великий переїзд. Це відбувалося в кілька етапів. Я тоді вже кілька разів була в Києві, ми там розбудовували свій корпункт. З'явилася можливість їхати до Києва, а не до Праги.

І я собі подумала: «Навіщо мені їхати в якусь посткомуністичну країну, до якої я не маю жодного стосунку, якщо я можу поїхати в Україну – країну, яка для мене важлива, моя батьківщина?» Тому я, Андрій Гайдамаха, Ліна Гвать і її чоловік Іван Гвать поїхали до Києва. Мені здається, це було моє найкраще професійне рішення, бо я дуже багато навчилася в Києві.

По-перше, моя мова стала набагато кращою. Далі – Київ тогочасний був неймовірно цікавим. Щодня відбувалися цікаві події. Я побачила ще цю радянську Україну і зрозуміла дуже багато таких нюансів, яких, мені здається, якби я сиділа у Празі, не зрозуміла б.

Наприклад, я дуже з великим жалем і певним таким страхом зрозуміла і побачила, скільки психологічної шкоди заподіяла Україні комуністична система. Як вона змінила людську психіку, як викривила її.

Це також був час встановлення надзвичайно гарних дружб, які тривають досі, з різними людьми.

На роботі ми мали доступ до найвищих щаблів української влади, тобто не лише політичної, але культурної, письменницької, мистецької. До нас приходили надзвичайно цікаві люди. Робили цікаві передачі.

Так, це були важкі часи, 90-і. Купити гарну пляшку вина – це було, я не знаю, як поїхати в Антарктиду – порожні полиці.. Але це були роки змін, великих сподівань і надій. Ми тоді, власне, почали робити інші передачі.

З'явилися передачі «Ранкова свобода», «Вечірня свобода», прямі ефіри. Розбудували нашу західну мережу. Кореспонденти були і в мюнхенський період, але ми хотіли більше. Скажімо, в Брюсселі, щоб почути точки зору Європейського союзу і так далі.

Зараз, коли є інтернет, мобільні телефони, все досить доступне і близьке, У ті часи знаходити кореспондентів було нелегко. Треба було людей перевіряти. Питання мови – не всі знали належно українську, працювали над цим, вчили людей, як писати ефективно для радіо.

Редакція в Києві була на вулиці Богдана Хмельницького. Дві студії, майже як Lego – конструйовані так, що їх можна було змонтувати будь-де. Коли зараз зайти в приміщення «Укрінформу, то праворуч була наша величезна кімната, як актова зала – з дуже високими стелями. Наприкінці цієї довгої кімнати студія, а по боках робочі місця, перегородки і так далі.

Працівники приходили, записували свої матеріали. Всі знали, що в певний час іде прямий ефір, тоді студія була недоступна, йшла трансляція передачі. Згодом бобіни стали музейними експонатами і ми перейшли на цифру. Це звільнило дуже багато простору, бо ці машини, на яких ми редагували наші записи, були досить великими, виглядали приблизно так, як маленька валізка, яку ви берете з собою на літак, лише більш плоска.

Роль Радіо Свобода після здобуття Україною незалежності

Після того, як Україна стала незалежною, роль Радіо Свобода залишилася незмінною – вести об'єктивну, відкриту, спокійну, врівноважену, відповідальну журналістську діяльність.

Що до цього входить? Подача новин, висвітлення певних подій, збирання різних точок зору. Але найперше – це має бути відповідальність перед правдою. Правда – це Бог журналістики і ми не сміємо від цього відступати. Так, після незалежності певні речі змінилися. Ми отримали більше доступу, скажімо, до коридорів влади.

Також моя «Свобода» завжди була проукраїнською. Адже тут такий момент, який варто врахувати: Радіо Свобода у всіх її редакціях, чи це, скажімо, Туркменистан чи Киргизстан, чи Україна, Білорусь і так далі – це незалежні, відповідальні, об'єктивні медіа, які теж якоюсь мірою дбають про інтереси відповідної країни.

Нашим завданням було і є висвітлювати події в Україні, критикувати їх, коли це треба робити, ставити певні речі під сумнів, дивитися на всі інші точки зору, щоб отримати якомога більш повну картину ситуації, розкривати злочини, звертати увагу і на якісь позитиви і так далі.

Тому напрямок передач не змінювався, але ставало все більше ефіру, опитувань на вулиці, дзвінків до редакції.

Поступово ставили більші акценти, скажімо, на інтернет. Як радіо ми завжди були зв'язані з нашими партнерами. Домовлялися, оформляли контракти з національними мережами. Це «Радіо Довіра», «Наше радіо», кілька інших мовників. Нам тоді було важливо, щоб ми мали національне українське покриття. Але власники цих радіостанцій часто служили владі.

Скажімо, був огляд преси, в якому було кілька статей, що критикували, наприклад, президента Кучму. Владі це не сподобалося, бо вони це сприймали, що от, Радіо Свобода критикує президента Кучму. Але ми переповідали те, що пишуть інші ЗМІ. Було і так, що нас просто викидали з ефіру. Була така радіостанція «Довіра» і раптом не стало її. «Свобода» втратила мережу і треба було шукати інших партнерів.

Довідка: Від 1998 року до 17 лютого 2004-го Радіо Свобода транслювала свої програми на хвилях телерадіокомпанії «Довіра». Співпраця обірвалася після того, як у січні 2004 року 50% акцій «Довіри» придбав «Український медіа холдинг» Бориса Ложкіна. До цього компанія належала дніпропетровському бізнесмену Геннадію Боголюбову.

Керівництво «Довіри» заявило, що програми Радіо Свобода не вписувалися у новий формат. Тодішній президент Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода (РВЄ/РС)) Томас Дайн назвав це рішення «політичним актом».

Водночас Радіо Свобода ніколи не мала можливості мати свої власні хвилі, створити свою мережу. І тому ми були залежні від партнерів.

Повернення до Праги, цифровізація

У 2000 році я переїхала до Праги. Чомусь з'явилася така ідея у керівництва, що усіх людей, хто приїхав до Києва, повернути до Праги. Я з цим воювала, не хотіла повертатися, мені в Києві було добре, але не було ради і я поїхала.

Директором став Олександр Народецький, мене запросили бути його заступником. Я прийняла ту пропозицію, але ніколи не переставала займатися журналістською роботою. Завжди намагалась або щось написати, або якесь інтерв'ю зробити. Редакторська праця, планування передач і так далі – це теж журналістська робота.

Коли я приїхала до Праги, цифра вже була. Вже не було тих старомодних бобін. Цей перехід створив дуже багато можливостей. У нас йшли поетапні тренінги, вчили людей, як створювати, редагувати матеріали. Я б не сказала, що технічні зміни кардинально вплинули на якість роботи, але здебільшого впливали на те, як ми зберігаємо архів, звуки і так далі.

Десь після Помаранчевої революції стали важливими сайти. Змінилося мислення. Почали задумуватися над тим, як людина сприймає інформацію, скажімо, з газети, з телевізора, з екрану комп’ютера. Почали розуміти, що ніхто не буде сидіти три години перед монітором, треба по-іншому писати, заголовки робити.

Почали думати над якісними фотографіями. Я пам'ятаю, були різні дискусії про відповідальність фотографії – що можна публікувати, що не можна, чи уникати жорстоких сцен.

Ми розуміли важливість сайтів, хоч ще не зовсім усвідомлювали на сто відсотків, як вони працюють, як люди все це споживають, але розуміли, що це важливо і все більше людей будуть знаходити свою інформацію в інтернеті.

Останній свій рік на Радіо Свобода я працювала старшим кореспондентом Центрального відділу у Вашингтоні. Коли запропонували повертатися до Праги. я вирішила залишитися в США. Після того пішла на іншу роботу.

Зараз Ірина Халупа займається громадською діяльністю, перекладає, вчителює в українській школі у США.

Між роботами була стипендіаткою програми Фулбрайта, прожила ще рік в Україні і записала відеоінтерв'ю з десятьма дисидентами-політв'язнями. Деякий час працювала в Харківському університеті імені Каразіна, а також у Дніпрі.

Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА