Вже сьомий рік йде війна на Донбасі. За цей час на окупованих територіях стали дорослими тисячі дітей, які досить туманно пам'ятають, що таке українська влада.
Кирилу Самоздрі 18 років. Він народився і виріс у Луганську. Коли почалася війна йому було 12 і всі ці роки він жив у рідному місті.
Кирило бачив зміни шкільної системи, провів юність в реаліях комендантської години і відпочивав у дитячих таборах, де замість, наприклад, веселих стартів вчили збирати автомат.
Виїхати з Луганська хотів і раніше, але чекав свого повноліття. А цього року Кирило зіткнувся із переслідуванням людей, які називали себе агентами російської спецслужби. Він розповів «Донбас Реалії» як це – вирости в ізоляції під прицілом бойовиків.
Луганськ під час війни
«Конкретно, про те, як у Луганську почалася війна, у мене спогадів немає. Я в цілому тоді не дуже усвідомлював – що це таке і з чим я зіткнувся. Будь-яка інформація про те, що відбувається була виключно на рівні чуток. І під час активних бойових дій я весь час був у Луганську, я нікуди не виїжджав.
Я не усвідомлював, що відбулися не тільки якісь військові дії, а відбулися ще і політичні зміни. Я почав помічати суттєві відмінності тільки після того, як почалися, спочатку плавні, потім все більш зухвалі зміни в освітній програмі. Замість історії України у нас з'явилася історія Батьківщини. Ми, по суті, вивчали історію Російської Імперії і Радянського Союзу. Взагалі без подій, які відбувалися в Україні.
Ми, по суті, вивчали історію Російської Імперії і Радянського Союзу. Взагалі без подій, які відбувалися в Україні.
Я нічого не знав про Голодомор, про УПА і взагалі для мене УРСР нічим не відрізнялася від інших.
Я вчився у ліцеї із економіко-правовим ухилом і, крім економіки і права, у нас ще була обов'язкова стройова підготовка, обов'язкові якісь військові, мілітаристські штуки. Я єдиний з класу на них не ходив, тому детально не можу розповісти. Але мої однокласники здавали залік на збирання автомата і робили листівки для «ополченців» на класній годині.
Ще з 2011-го я їздив в дитячі табори. Але останніми роками програма цих таборів з якоїсь розважальної, просто спрямованої на відпочинок дітей, перетворилася на пропаганду мілітаристської російської повістки. Всі діти ділилися на секції: секцію журналістики, секцію МДБ («Міністерство державної безпеки» – ред.), секцію МВС. У них була своя програма, за якою вони весь період у таборі займалися якимись речами, знову ж, з проросійським ухилом.
Замість дискотек нас вчили танцювати вальс, мовляв, ось, російські люди танцюють вальс, а весь інший тупий неосвічений некультурний світ танцює щось «примітивне». Спортивні секції перетворилися у секції із початкової військової підготовки. Ми, буквально, розігрували сценки: хтось був «українським агресором», а хтось «ополченням ЛНР» і на якихось сутичках у нас будувалася картина того, що відбувається в країні.
На мій погляд, всі креативні люди виїхали з Луганська, тому що вони просто адекватно оцінювали ситуацію. Вони розуміли, що якщо вони залишаться, то у них не буде там ніяких перспектив, вони не доб'ються нічого великого і не можуть втілити свої мрії у життя».
Втеча з Луганська
«З лютого цього року я перебуваю в громадській організації КиївПрайд (онлайн – ред.). І в червні я дізнався, що за те, чим я займаюся в Україні, по суті, громадською діяльністю, яка ніяк не пов'язана з політикою безпосередньо, мені можуть приписати і тероризм, і екстремізм, і що мені терміново потрібно видаляти всі дані з телефону, не спілкуватися і десь сховатися.
У якийсь момент я зрозумів, що за мною «прослушка».
Мене викликали на допит. Російські агенти нічого у мене не знайшли, тому що я встиг все видалити. Але вони мені прямо сказали, ось у нас є твої дані, номер телефону, акаунти соцмереж, ми знаємо де ти живеш, ми тобі просто зателефонуємо, скажемо куди їхати, що і проти кого свідчити, будеш з нами співпрацювати. Я зрозумів, що потрібно йти на крайні заходи – викинув sim-карти, видалив акаунти у соцмережах, місяць мешкав у подруги, з якою познайомився напередодні допиту і контактів якої не були в моєму телефоні. Відповідно, вони про неї не знали. Я звертався в різні міжнародні організації, але вони могли мені допомогти тільки в межах підконтрольних Україні територій.
У липні я дізнався, що КПВВ у Станиці-Луганській відкрили і що я, в цілому, вже можу ризикнути і поїхати самостійно. Щоб перетнути КПВВ мені не вистачало витягу (Витяг із державного демографічного реєстру стосовно реєстрації місця проживання – ред.). Я дуже довго сперечався з митником з цього приводу і все закінчилося тим, що він, дуже розлючено сказав: «Я тебе пропускаю, але май на увазі, що назад ти більше не повернешся». Я з цим погодився і вже на українській митниці проблем ніяких не було взагалі».
Життя у Києві
«Я, насправді, досі, але вже в меншій мірі, почуваю себе туристом з більш тоталітарної і закритої країни. Дуже часто мені говорили, що я ніби з Північної Кореї приїхав. Я, якось, у свого сусіда запитав – як викликати поліцію? А він мені такий: «Ти що, дурненький? Ти не знаєш як поліцію викликати?»
Перші два тижні у мене в голові була комендантська година.
Перші два тижні у мене в голові була комендантська година. Я йшов кудись в магазин, потім дивився на годинник, автоматично повертався назад, а потім згадував, що тут немає комендантської години і я можу йти далі.
До того як в лютому вперше приїхав до Києва (на один день, до офісу KyivPride – ред.) я жив за стереотипом, що за межами «священного Донбасу» всі ненавидять російську мову і зневажають російськомовних. І коли до мене знайомі звернулися російською і я такий: «А що, тут можна розмовляти російською?».
Наді мною посміялися і потім, чим довше я тут був, то тим більше переконувався, що тут однаково ставляться і до україномовних українців і до російськомовних українців.
Я здивувався наскільки тут відкриті люди. Вони не бояться говорити про теми, які в Луганську не обговорюють, та навіть заборонено про них говорити. Тут можна бути просто самим собою.
У мене, до речі, досі ось ця ось прошивка є, що я говорю «ЛНР», а іноді буває «на Україні», а не в Україні. Це тільки через те, що я там прожив 6 років.
У мене, до речі, досі ось ця ось прошивка є, що я говорю «ЛНР», а іноді буває «на Україні», а не в Україні. Це тільки через те, що я там прожив 6 років.
Та зарплату, яку отримую я зараз в Києві, без досвіду роботи, без якихось глибоких професійних знань, вона перевищує зарплату шахтаря, який, по суті, годує себе і всю родину, якій цю зарплату ще й затримують, грубо кажучи, в два рази.
Мало хто там може дозволити собі поїхати кудись на відпочинок за межі непідконтрольних територій. Єдиний мій знайомий, який кудись літав до Європи, він в «юнармії», «топить за ЛНР», а його батьки там якісь провладні люди.
Місяць тому завдяки програмі «Донбас-Україна» я вступив до Києво-Могилянської академії на соціолога. Ця програма, буквально, мене врятувала, бо я вступив в той ВНЗ, який я хотів, і обрав ту спеціальність, яку я хотів.
Я нещодавно їздив у Запоріжжя. І попри те, що це звичайне місто України – там є купа різних підприємств, малого, середнього бізнесу, там купа цікавих місць куди піти, купа кафешок і тому подібного.
У Луганську цього всього немає. І мені шкода, що таким містом міг стати і Луганськ, якби не війна. Через якийсь вдаваний патріотизм і помилкове асоціювання себе з Росією ми відмовилися від рівня життя навіть не того, який у нас був, а від того, який у нас міг би бути. Луганськ – це, по суті, місто втрачених можливостей.
Луганськ – це, по суті, місто втрачених можливостей.
Людям там потрібно розуміти, що, так, поїхати в Росію на заробітки простіше, ніж поїхати в ЄС. Що вступити, якимось способом, до ВНЗ в Росії простіше, ніж в Україні. І точно так само простіше знайти роботу на місці, ніж на підконтрольній Україні території. Це дійсно так. Але тим самим, роблячи весь час «простіше» – ти просто ставиш хрест на своїй свободі.
Ти обмежуєш себе в правах, коли ти йдеш працювати на «державу ЛНР». Тому що ти, скоріше за все, не усвідомлюєш, що у тебе закривається шлях в Україну, в ЄС, в Америку, бо ти, можливо сам того не розуміючи, але працюєш на терористичну організацію. Потрібно вміти мислити за межами того місця, де ти живеш.
Я дуже хочу, щоб і уряд України, і жителі України, які зараз перебувають на підконтрольних Україні територіях, і громадські українські організації, і міжнародні організації розуміли, що там зараз відбувається і що тим людям дуже сильно потрібна допомога. Те, що ці люди можуть себе реалізувати і у них є потенціал, у них просто там немає ніякої можливості цей потенціал реалізувати. А людям, які залишилися на непідконтрольних територіях, можу порадити прагнути до чогось більшого ніж те, що у них є зараз».
ДИВІТЬСЯ ПОВНИЙ ВИПУСК ПРОГРАМИ «ДОНБАС.РЕАЛІЇ»:
