Українські історики, архівісти та популяризатори історичної науки здебільшого не мали ілюзій щодо відносин із путінською Росією. Багато хто з них і передбачав можливість анексії Криму, і передбачали повномасштабну війну Росії проти України. А тепер, коли все це стало реальністю, історики захищають країну, хто в Теробороні України (ТрО), а хто в інших підрозділах ЗСУ. Як вони це роблять – на фронті та в архівах? Про це розповідає Едуард Андрющенко, історик, волонтер та постійний автор телеканалу «Настоящее время», створеного Радіо Свобода з участю «Голосу Америки».
Книга та автомат: як дослідники беруть до рук зброю
24 березня 2022 року Головне управління розвідки (ГУР) Міністерства оборони України повідомило: на окупованій території співробітники російської військової поліції вилучають із бібліотек літературу, яка здається їм «екстремістською». Насамперед це книги про українську боротьбу за незалежність, про події на Майдані та про війну на Донбасі.
«Окупанти мають цілий список заборонених до згадки [у назвах книг] імен. Серед них: Мазепа, Петлюра, Бандера, Шухевич, Чорновіл. У містах Кремінна, Рубіжне (Луганська область), Городня (Чернігівська область) відомі випадки вилучення книжки «Справа Василя Стуса Вахтанга Кіпіані», – відзначають розвідники.
«Справа Василя Стуса» невипадково окремо згадана у повідомленні. Ця книга стала для України цілою подією, навколо якої химерно переплелося безліч різних символів і смислів. Василь Стус – український поет-дисидент, двічі засуджений радянським режимом за свої вірші та опозиційну діяльність. Він помер у таборі у 1985 році, відбуваючи другий термін.
В основу книги журналіста Вахтанга Кіпіані лягли матеріали другої кримінальної справи проти поета – однієї із сотень тисяч справ КДБ, які були розсекречені та доступні для всіх в архіві Служби безпеки України (СБУ). Адвокатом Стуса був Віктор Медведчук, нині відомий проросійський політик та кум Володимира Путіна.
У 2019 році, після виходу книги, Медведчук подав до суду на Кіпіані та видавництво, вимагаючи заборонити продаж «Справи Василя Стуса». Претензії політика стосувалися кількох згадок його в негативному світлі: у книзі наводилися свідчення, що адвокат Медведчук скоріше шкодив дисиденту, аніж захищав його. У суді першої інстанції Медведчук виграв, але в апеляційному програв.
Поки йшли судові розгляди, книга стала своєрідним прапором боротьби з проросійськими силами – і національним бестселером №1. У світлі повномасштабного російського вторгнення до України багато хто бачив у Медведчуку потенційного лідера маріонеткового пропутінського уряду України – у разі падіння законної київської влади. Насправді ж Медведчук, який перебував під домашнім арештом у справі про державну зраду, втік – мабуть, утік із країни.
Його опонент Вахтанг Кіпіані 24 лютого вступив до лав 112-ї бригади територіальної оборони, яка захищає Київ.
У перші дні війни йому, крім іншого, довелося дистанційно вирішувати непросте завдання: забезпечити безпеку створеного ним неформального музею-архіву преси. Це колекція періодики та книг, що налічує десятки тисяч екземплярів і за деякими позиціями – мова насамперед про видання української діаспори та самвидаву – перевершує найбільші державні бібліотеки. Тепер найцінніша частина збірки Кіпіані – у надійному сховищі, якому не страшні обстріли.
У списку українських істориків, які взяли до рук зброю для захисту країни, є чимало інших відомих імен:
- Декан історичного факультету Київського національного університету Іван Патриляк.
- Один із «батьків» декомунізації та відкриття архівів КДБ, народний депутат Володимир В'ятрович – роботу в парламенті він чергує з чергуванням на позиціях територіальної оборони.
- Генеральний директор Національного заповідника «Хортиця» Максим Остапенко.
- Археолог, керівник наукової бібліотеки Національного заповідника «Хортиця», герой оборони Донецького аеропорту В'ячеслав Зайцев.
- Колишній заступник директора архіву СБУ, спеціаліст з історії радянських спецслужб Володимир Бірчак.
Бірчак на час війни призупинив участь у всіх наукових та просвітницьких проєктах. І записався до тероборони рідного Тернополя – служить у 105-й бригаді Територіальної оборони ЗСУ. У телеграм-каналі історика, присвяченому цікавим знахідкам з архівів спецслужб, тепер лише новини з фронту та дані про втрати російських військ. Частина передплатників каналу – з Росії, і Бірчак сподівається, що в умовах російської військової цензури хоч комусь його повідомлення зможуть розплющити очі.
«Ми воюємо за речі, які дуже злять Путіна – реформи в Україні, зокрема, декомунізація, відкриті архівиВолодимир Бірчак
Крім того, Володимир Бірчак та його колега Вахтанг Кіпіані передали свої книги з автографами благодійному аукціону «Свій за Свого», який із 2014 року збирає кошти для потреб військових. Кіпіані запропонував як лот антологію своїх інтерв'ю з дисидентами, яка нещодавно побачили світ, а Бірчак – збірку документів КДБ про Чорнобиль, у підготовці якої він брав участь. За два екземпляри «Дисидентів» Кіпіані вдалося отримати майже $1200 (гроші були передані чернігівському волонтеру), торги за збірник ще тривають.
«Речі, які дуже злять Путіна»
«Ми воюємо у тому числі за речі, які дуже злять Путіна. Речі, до яких я був причетний, – реформи в Україні, зокрема, декомунізація. За відкриті архіви. За вулиці без імен кровожерливих комуністичних лідерів, зате з іменами українських героїв у назвах. За правдиву історію, в тому числі історію Другої світової війни», – каже Бірчак.
Багато істориків у ці дні різними словами висловлюють приблизно ту саму думку: українська ідентичність – одна з цінностей, за які йде війна, а історія – одна з опор цієї ідентичності.
Серед офіційно декларованих цілей російського вторгнення про історію немає жодного слова. Але достатньо послухати передвоєнні виступи Путіна про Україну, щоб зрозуміти, наскільки болючим для нього є прийняте в сусідній країні трактування подій минулого, відмінне від його власної.
Наче підтверджуючи вищезазначене, голова Слідчого комітету Росії Олександр Бастрикін 30 березня доручив підлеглим вивчити зміст українських підручників з історії. Підручники, на думку Бастрикіна, «націлюють дітей на ненависть до Росії та російської мови» і «спотворюють історію». Він розпорядився дати правову оцінку «в рамках розслідування кримінальних справ, що перебувають у провадженні».
Система історичних поглядів «колективного Путіна» відразу дала себе знати на окупованих Росією територіях. Крім вилучення книг, це підняті червоні прапори, повернення радянських назв містам, і руйнація пам'ятних знаків.
Улюблений риторичний прийом влади Росії і «державників», що приєдналися до них, в навколоісторичних дискусіях – «прославлення пособників нацизму» в Україні (мова, перш за все, про Організацію українських націоналістів (ОУН) та Українську повстанську армію (УПА)) і необхідність протидії цьому. Проте насправді під ударом опиняються й ті постаті, яких у «нацисти» та «пособники» не запишеш навіть за великого бажання.
В Антонівці Херсонської області окупаційні війська Росії знищили пам'ятний знак дисиденту та політику В'ячеславу Чорноволу.
У Росії в Казані демонтували встановлену в 2006 року пам'ятну табличку на честь «патріарха» української історіографії та голови Центральної Ради Михайла Грушевського. А Роскомнагляд пригрозив блокуванням сайту Інституту історії України НАНУ через розміщення електронної версії «забороненої літератури» – виданої у 1997 році книги про історію Народного руху України.
Рукописи горять, але їх рятують
Рятувати історію не в переносному, а буквально значенні зараз доводиться українським архівістам і музейникам. Експонатам і документам загрожують як обстріли, так і російські війська, що входять до міст.
На сьогодні відомо про постраждалі від російських обстрілів будівлі обласних державних архівів у Харкові, Миколаєві та Лисичанську (архів Луганської області). Документи вціліли. А ось архів управління СБУ у Чернігівській області, як повідомила український омбудсмен Людмила Денісова, вберегти не вдалося: будівля згоріла після влучення снарядів.
Співробітники архівів та музеїв, з якими ми поспілкувалися, запевнили: робота з порятунку історичної спадщини постійно ведеться – у тих обсягах, які зараз можливі. При цьому всі співрозмовники обходилися без конкретики: будь-яка подібна інформація з міркувань безпеки поки що засекречена.
«Пізніше я розповім вам кілька реальних історій про сміливість наших колег та порятунок документів. Сльози радості діловодів, яким ми допомогли евакуювати документи НАФ (Національного архівного фонду – ред.) з-під обстрілів у відносно безпечні місця. Я вражений чуйністю керівників окремих регіонів, які серед хаосу війни пішли на контакт та миттєво організовували порятунок наших культурних архівних цінностей», – написав на своїй сторінці у фейсбуці голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов.
Він також розповів, що там, де це можливо, архіви вже розпочали створення фондів, присвячених відображенню російської агресії у 2022 році.
Директора Державного галузевого архіву СБУ Андрія Когута початок масштабної війни застав у США. Кілька місяців він присвятив вивченню в архіві Інституту Гувера при Стенфордському університеті документів про операцію «Захід» – примусову масову депортацію жителів заходу України до віддалених районів СРСР у 1947 році.
24 лютого Когут читав лекцію про українську політику пам'яті в Університеті Іллінойсу в Чикаго. З початку вторгнення минула майже доба, і вся увага аудиторії була прикута до останніх подій. Деякі питання та репліки американських студентів шокували його, каже Когут: наприклад, коли один із них заявив, що Росія має природне право на буферну зону між собою та НАТО. За словами історика, досі навіть багато вчених у США, не кажучи вже про студентів, дуже віддалено уявляли собі, що таке Україна та її історія. Деякі відтворювали російські імперські міфи на кшталт «трьох братніх народів».
«Але весь тиждень після початку вторгнення, поки я залишався там, тема України не йшла з новин. І тепер, я сподіваюся, для всіх остаточно стало зрозумілим, що Україна – не Росія», – каже директор архіву.
Наукове відрядження Когуту довелося перервати. Він повернувся до України, щоб на місці керувати архівом.
На думку директора архіву СБУ, розсекречені в ході декомунізації документи КДБ – це своєрідна «протиотрута» проти реваншистських настроїв північного сусіда.
Росія дуже боїться і намагається уникнути того шляху переосмислення радянського минулого, який обрала УкраїнаАндрій КОгут
«Те, що у своїй промові перед вторгненням Путін згадав про декомунізацію, підтверджує: Росія дуже боїться і намагається уникнути того шляху переосмислення радянського минулого, який обрала Україна. Більше того, перед нами стоїть додатковий виклик: як показує наша історія, недостатньо просто в Україні говорити про злочини радянського режиму. Поки на всій території колишнього СРСР не буде адекватного розуміння того, чим була радянська влада, ми постійно під загрозою удару тих, хто захоче відродити ту імперію, обґрунтовуючи це історичними міфами», – каже він.
«Ми воюємо саме за це»: як вчені та популяризатори історії продовжують працювати під час війни
«Історія без міфів» – так називається провідний український ютуб-канал історичної тематики із майже 300 тисячами передплатників. Раніше на каналі щотижня публікували по два епізоди. З початком війни нові відео перестали виходити: за словами засновника «Історії без міфів» Владлена Мараєва, вся команда проєкту зайнята волонтерською допомогою української армії – часу на повноцінні зйомки та монтаж немає.
Але наприкінці березня «Історія без міфів» повернулася: замість відео, звичайного для каналу формату, на ньому стали з'являтися стріми з лекціями Мараєва – на це йде набагато менше часу і сил.
Життя триває, а ідентичність, у тому числі історичну, треба зберігатиЯрослав Яценко
Теми лекцій продиктовані сьогоднішніми подіями. Перша присвячена боротьбі Чечні за незалежність від Росії як відповідь на медійну активність під час війни Рамзана Кадирова та його підлеглих, з якими у багатьох в Україні асоціюється весь чеченський народ. Друга – про коріння сучасного російського шовінізму щодо України. Як і багато інших блогерів у цей час, Мараєв у стрімах закликає глядачів перераховувати гроші на допомогу військовим, надаючи посилання на волонтерські фонди.
Життя триває, а ідентичність, у тому числі історичну, треба зберігатиВладислав Яценко
Харків'янин Владислав Яценко публікує у своєму ютуб-каналі «Історичний вебінар» онлайн-доповіді істориків з України, Польщі, Білорусі, Литви. «Життя триває, а ідентичність, у тому числі історичну, треба зберігати», – так він відповідає на запитання, чому вирішив не зупиняти проєкт після російського вторгнення.
Вже 26 лютого Яценко записав вебінар із польською дослідницею Агатою Клечковською про Будапештський меморандум. Публікація вийшла з огляду на актуальний порядок денний: меморандум був присвячений гарантіям безпеки України в обмін на відмову від ядерної зброї.
Як і Владлен Мараєв, творець «Історичного вебінару» у своїх відео закликає жертвувати на Збройні сили України та розміщує реквізити в описі. Близько двох тижнів у березні стабільному оновленню каналу заважали проблеми з інтернетом: будинок, де розташований сервер провайдера, пошкоджено вибуховою хвилею від російської бомби.
Наталія Яковенко – доктор історичних наук, завідувач кафедри історії Києво-Могилянської академії. На початку березня літературознавець Євген Стасіневич опублікував на своїй сторінці у фейсбуці фотографію 79-річної дослідниці та розповів, що прямо зараз вона займається перекладом однієї з головних праць з римської історії – «Історії від заснування міста» Тіта Лівія. Перед масштабною війною Яковенко вже встигла підготувати до видання п'ять книг, а зараз працює над 29-ю із 45.
Стасіневич завершив пост словами: «Тобто, розумієте: у ці хвилини у Києві літня феноменальна історикиня планомірно перекладає Лівія. Бо так треба. Ми воюємо саме за це».
