Анастасія Одинець
Уся її родина виїхала до Росії, вона – одна з сім’ї, хто подався до Європейського союзу.
Вікторія Бєлоіваненко з Рубіжного, що на Луганщині. Війну вона зустріла ще у 2014 році. Однак внаслідок повномасштабного вторгнення її місто тепер знищене й окуповане.
Вікторія була вимушена виїхати в Естонію. На той момент 17-річній дівчині довелося самостійно перетинати кордон і починати життя з нуля.
Далеко від дому і без батьків – зараз вони мешкають в Росії й через їхню проросійську позицію стосунки Вікторії з рідними ледь тримаються купи. Дилема, яка переслідує Вікторію впродовж усього перебування за кордоном: власна країна чи рідні.
Про відмінність двох війн: 2014 і 2022 років, життя з нуля 17-річного підлітка в Естонії та складні стосунки з рідними біженка розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
Рубіжне: 2014 vs 2022
2014 року Віка зустрілася одразу з двома трагедіями. Окрім війни, що розпочалася тоді на сході України, важко хворів її тато – боровся з раком шлунку. Тоді їй було лише дев’ять років – дитина не надто розуміла, що відбувається, проте деякі моменти в пам'яті залишилися:
Взяла кота під одну руку, а папугу – в іншу
«Через те, що мама була на роботі, за мною і моїм молодшим братом доглядала сестра. Ми чуємо вибухи – й відразу біжимо у підвал. Я просто взяла кота під одну руку, а папугу – в іншу. У той момент я настільки була перелякана, що зараз щось може статися, що вирішила взяти всіх із собою».
На той час у Рубіжному все працювало, каже Вікторія, і повітряних тривог, як зараз, не було. Дівчина з мамою відразу взялися оснащувати підвал для мінімального комфорту, готувати запас води й збирати всі необхідні речі.
«У моїй голові досі стоїть картинка, як ми о четвертій ранку біжимо в підвал з хворим батьком».
О четвертій ранку біжимо в підвал з хворим батьком
Коли її тато лежав у лікарні в сусідньому Сєвєродонецьку, мама навідувала його. Під час одного з таких візитів автобус, де перебувала жінка, потрапив під обстріл. Людей поранило, але мама Вікторії вціліла.
Батько Віки помер наприкінці 2014 року. На той момент у місті вже було спокійно, розповідає дівчина, подекуди лиш лунали нічні обстріли – так було аж до 2022-го.
Попри агресію з боку Росії, місто все ж лишилось здебільшого російськомовним, пригадує дівчина: «Нас намагаються «звільнити» від української мови, але по факту української мови у нас майже не було. Єдине, що було державною – це телебачення».
З початком повномасштабного вторгнення, дівчина каже, війна в Рубіжному стала зовсім іншою.
Щоб все місто повністю під нуль – такого не було
«Раніше у нас не знищували цивільні будинки, у нас не влучали в школи. Щоб все місто повністю під нуль – такого не було».
У 2021 році дівчина вступила до Львівського національного університету імені Івана Франка на факультет журналістики. Цей вибір обумовлює атмосферою міста і красою будівлі головного корпусу навчального закладу. З трепетом дівчина пригадує свої студентські вечори в гуртожитку. У цій особливій атмосфері, за якою вона дуже сумує, Віка зустріла повномасштабне вторгнення РФ.
Рубіжне, порівняно з 2014 роком, зі слів Віки, у 2022 році зустріло війну геть іншого масштабу. І колись із прифронтового міста воно перетворилося на окуповані руїни. Востаннє Вікторія ходила мирними вуличками міста 2 лютого 2022 року – тоді поїхала на навчання у Львів.
Коли Віка востаннє була в місті, хотіла провідати батька на кладовищі – однак тоді не склалося. Сподівалася, що зробить це на Великдень, але повернутися до Рубіжного вже не судилося: «Думаю, якби я сходила до тата, у мене, можливо, якийсь гештальт був би закритий. Я все віддала б зараз, щоб просто постояти поруч з ним».
Про початок повномасштабного вторгнення дівчині повідомила подруга. Слідом Вікторія одразу зателефонувала мамі:
«Я налякано запитала: «Ти де? У вас війна, мабуть, почалася?» Тоді мама вийшла на вулицю попалити й спокійно мені відповіла: «Так, трішки стріляють».
На той момент дівчині здавалося, що все минеться. Але ця війна була вже іншою.
В стінах мого будинку назавжди залишиться та 17-річна Віка
«В стінах мого будинку (в Рубіжному – ред.) назавжди залишиться та 17-річна Віка. Там же все: книги, мої хобі, стіни, обклеєні фотографіями. І мені так шкода, що все це залишилось там», – говорить дівчина.
Переїзд до Естонії
Станом на червень 2023 року в Європі перебувало близько 6,3 мільйона українців. У листопаді 2023 року посвідку на проживання на підставі тимчасового захисту в Естонії мають близько 35,7 тисяч громадян України. Серед них – і Вікторія Бєлоіваненко. Попри те, що біженка планувала залишатися у Львові, її мама наполягла, щоб вона виїхала до її друзів в Естонію.
«Мама дуже хвилювалася. У Львові не працювали банкомати – й вона просто не могла мені відправляти гроші. Так, у мене була стипендія, але все одно… Вона казала, що потрібно їхати, поки є змога і якщо я захочу – зможу повернутися. І так якось за один день я вирішила їхати».
На той момент дівчині було 17 років. Та, попри це, каже, через кордон її пропустили без проблем. Їх з подругою зустрічали волонтерські служби підтримки біженців, забезпечуючи людей їжею, речами та необхідним для дітей.
«Коли ми приїхали на автовокзал «Варшава-Західна», було дуже багато як біженців, так і поляків. Усі одне одному допомагали. Був такий дух підтримки і єдності. У всіх запитували, звідки вони, і це відразу створювало комфорт, незважаючи на те, що ми були в дорозі дуже багато годин і нічого не їли».
Із Варшави Вікторія з подругою вирушила до Таллінна, а згодом – у Тарту, що в Естонії.
Я думала, що їду максимум на рік
«Страх, звісно ж, був, але на той момент усе сприймалося не так серйозно. Я думала, що їду максимум на рік. Хто ж знав, що я тут лишуся ще на другий?».
Та з труднощами біженка зіштовхнулася, щойно прибула в Естонію. Віка не могла винайняти житло, оскільки була неповнолітня. Спочатку дівчата жили близько тижня в друзів сім’ї, а потім – місяць у готелі, який їх прихистив як біженців. Пізніше українкам пощастило – і вони безкоштовно орендували на все літо квартиру, оплачуючи лише комунальні послуги.
«Добре, що зі мною була вже повнолітня подруга. Навіть пропонували, щоб вона оформила опікунство наді мною. Але це було безглуздо, тому що ці документи робилися довше, ніж до мого повноліття. Я навіть не могла створити власний рахунок, бо потрібна була згода батьків, а вони були в окупації. Ми користувалися з подругою одною карткою на двох».
З працевлаштуванням теж було нелегко, розповідає Віка, адже оформляли на роботу лише повнолітніх. Майданчиком для пошуку у той момент стали групи у Facebook.
«Я писала, що з України, навчаюся у Львові. Знаю англійську, українську, російську. І деякі люди з Таллінна з проросійською позицією, писали, що я приїхала робити другий Майдан. «А ти зі Львова? Чому ти навіть цього не приховуєш?» Але мені скоріше було смішно з цього. Я не сприймала це дуже серйозно».
З пошуком роботи дівчині допомогло знання англійської мови. Влаштуватися їй вдалося спершу McDonald's, куди беруть на роботу охочих з 15 років. Нині ж Вікторія працює у місцевому магазині Lidl.
Ставлення до біженців в Естонії
Адаптуватися до нової країни дівчині було легко. З оформленням документів і пошуками житла допомагали знайомі сім'ї. Однак мовний бар'єр був відразу відчутний. Вивчення естонської дається переселенці важко, бо, каже, мова доволі складна.
Якщо кажеш, що ти – українець і вже вчиш естонську, то до цього ставляться по-доброму
«Якщо кажеш, що ти – українець і вже вчиш естонську, то до цього ставляться по-доброму. Але все одно претензії до швидкості вивчення мови є, нібито за два роки можна було б вже вивчити естонську. Я вважаю, що, звісно, можна було б, але не за таких обставин, в яких ми опинилися», – розповідає Віка.
Вікторія каже, що загалом місцеві доволі прихильно ставляться до українців, особливо підтримка відчувалася на початку великої війни: «Загалом вони більш-менш нормально до нас ставляться. От на початку вони взагалі нас обожнювали, зараз вже можуть бути конфліктними з українцями. Починають вже не так по-доброму ставитися, але все одно залишаються толерантними».
Віка не вірить, що зможе повернутися в рідне Рубіжне: «Мені мама надсилала фото вже зруйнованої школи. Здавалося, що це минуле життя, щось не з цієї реальності. І в цьому постала проблема, бо в мене було багато моментів з дереалізації. Поки я не побачу все на власні очі, не зможу до кінця прийняти, що міста немає».
Будучи далеко від дому, я перш за все відчувала провину
Біженка каже, що за кордоном її почало переслідувати почуття провини: «Будучи далеко від дому, я перш за все відчувала провину. Певною мірою – і заздрість, тому що деякі дівчата мого віку можуть повернутися додому. А я іноді, коли поверталася з роботи, уявляла, що їду в Рубіжне, як заходжу у рідну квартиру. Мені було дуже складно змиритися з думкою, що такого життя, як колись, більше не буде. Почалося доросле життя».
Абстрагуватися від гнітючих думок Вікторії допомагала робота. Особливим моментом було, коли дівчина, яка зростала в не надто заможній сім’ї, отримала власноруч зароблені кошти: «У мене з'явилися гроші, тим паче – самостійно зароблені. Через те, що колись не було можливості багато собі дозволити, я витрачала гроші собі на речі й розваги. Це допомагало мені психологічно. Але цей ефект був дуже недовготривалий. На наступний день ти прокидаєшся – і знову нічого не хочеш».
Дівчина навіть звернулася по допомогу до психолога.
Дилема: країна чи рідні
Рідні Вікторії Бєлоіваненко проживають у Росії. Раніше, каже дівчина, мама обіцяла, що приїде до неї. Але зустрічі вона так і не дочекалася.
Мені тут теж мама потрібна!
Основними аргументами мами дівчини проти виїзду з Росії в Естонію було те, що там проживає бабуся і вітчим знайшов добре оплачувану роботу.
«Мені тут теж мама потрібна!» – згадує з розпачем Віка, – у відповідь мама казала мені, що я – тут одна і зможу приїхати будь-коли, а в Росії – ще мій брат, вітчим, бабуся і багато родичів».
За словами Віки, ключовими аргументами сім’ї щодо виїзду саме в Росію було те, що там мешкала рідня, а також знання мови.
В них зовсім інша політична позиція, але й відмовитися від рідних я теж не можу
«Зараз єдине, що я сприймаю близько до серця – те, що я не можу з нею зустрітись ніяк. А її вибір… Вона – доросла жінка, вона сама може обрати, що їй треба, а що ні. Я – окрема особистість, і її вибір мене ніяк не стосується, а й тим паче не робить з мене погану чи, навпаки, хорошу людину. Я розумію, що в них зовсім інша політична позиція, але й відмовитися від рідних я теж не можу».
Часто сімейні розмови перетворюються на сварки, ділиться біженка, і тоді вона просто обирає відходити від болючих розмов.
Відмінність своєї позиції від сім’ї дівчина пояснює тим, що свого часу вона почала цікавитися історією України, українською мовою та, зокрема, поезією Ліни Костенко.
«Створилося поле людей з проукраїнською позицією. І плюс, коли почала навчатися у Львові, оточення впливало на мене. Там мені показали, що українська мова – це не тільки мова вчительки зі школи, це мова моїх ровесників, і мені навіть було соромно, що я забувала деякі слова».
В Естонії дівчині не вистачає українських книг, тому вона планує закупити їх, щойно відвідає Україну: «Хочу читати саме українською, тому що розумію, як мені це потрібно».
Зараз дівчина повністю забезпечує себе самостійно, адже батьки не в змозі надсилати кошти.
Проте згадує перші часи, коли інколи не знала, чи вистачить їй на харчі: «Я обідаю, а в мене якась зовсім неприваблива картопля за два євро і сосиска. Я розумію, що я не наїлась і просто почала плакати на тарілку. Для мене найстрашніше було навіть не те, що я голодна, а те, що дожилась до відсутності грошей на їжу».
Віка часто згадує рідне Рубіжне. Хоче пам’ятати місто таким, яким воно було у безтурботному дитинстві – ще до війни й хвороби батька: «Тоді світ здавався яскравішим, ніж зараз. І за цим я сумую найбільше».
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
ап
Форум