Вже пів року тривають бої за Бахмут Донецької області. Пів року місто та його героїчна оборона перебувають у центрі уваги не лише українських, а й багатьох світових медіа. В цьому контексті символічно, що саме над Бахмутом восени 1917 року вперше на Донбасі підняли український синьо-жовтий прапор.

Про сьогодення Бахмуту ми знаємо з новин, а про його минуле «Історична Свобода» поговорила з бахмутським краєзнавцем і громадським діячем Володимиром Березіним.

– Заснований у 1571 році Бахмут постав як соляний промисел чи як фортеця? Що було першочерговим: оборона чи видобуток?

– Досі триває дискусія щодо дати заснування. Донедавна в музеї нашого міста можна було почути, що 1571 рік – це не є вірно. Вони спиралися на указ Петра І, що дата заснування Бахмутської фортеці – 1701 рік.

І вони спиралися на це, не визнаючи відомого краєзнавця Феодосія Макарівського. У 1880 році вийшли його «Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії», де він написав чітко й ясно: «Бахмут на річці того ж імені – стародавнє займище малоросійського народу. За розпорядженням уряду, першопочатково в 1571 році тут заснований був останній на південних кордонах Московського царства сторожовий пункт – сторожа Бахмутська».

Це написав священник, який їздив і описував єпархію, кожну парафію. Тобто ще до 1571 року там були українці, адже чітко сказано: «Стародавнє займище малоросійського народу». Отже, там українці здавна жили.

Спочатку це був кордон із татарами, тому тут були люди передусім військові. У наших краях стояли запорізькі вартові, їхні зимівники. Потім уже Російська імперія взяла ці землі. Спочатку це була військова сторожа, потім фортеця. І так продовжувалося до кінця ХVІІІ століття.

Ясна річ, що водночас тут відбувався видобуток солі. Тут були солені озера, і сіль випарювали. Але офіційно соляний промисел тут започаткували наприкінці ХVІІ століття. А Петро І спеціальним указом заграбастав це собі, мовляв, це наше, взяв під щільний контроль промисел соляний.

– Ви кажете, що Бахмут від початку був українським. Але там також дуже помітний вплив донських козаків. Бахмут був одним із центрів повстання донського козацтва на чолі з Кіндратом Булавіним (1707–1708). І там тоді був навіть міжкозацький конфлікт: з одного боку, донські козаки і запорожці, а проти них слобідські козаки.

– Справді, були такі «тьорки». Донські козаки потихесеньку, ще коли пустувала ця земля, щось таки підбирали. Бахмут – це ніби межа: тут і донські козаки були, і запоріжці. А потім туди запустили слобідських, ізюмських козаків. Але це вже коли тут закріпила свою владу Московія.

Вважалося за радянських часів, що Кіндрат Булавін повстав проти «експлуататорів». Мовляв, цар прислав «експлуататорів», а «трудящі» повстали. Ні! Це абсолютно не вірно! Кіндрат Булавін був ватажком повстання проти Московії як такої. Тому що Москва знищувала донських козаків, які були старовірами, які були незалежними. Тому вони повстали. Але їх не підтримали запорозькі козаки...

– Ні! Запорожці якраз підтримали булавінців.

– Мазепа маневрував.

– Мазепа тоді ще корився Петру І. На Запорізькій Січі підтримали донських повстанців, а гетьман Мазепа вислав два полки на їх придушення. Тобто слобідські козаки і гетьманські були проти.

– Мазепа радше зробив вигляд, що вислав сили проти Булавіна, коли той у Кодаку переховувався. Бо вони так «швидко» йшли, що булавінці спокійно знялися і пішли. Відтак гетьман доповідав: а їх вже немає, втекли.

Але справа не в тому, а головне те, що Кіндрат Булавін домовлявся, щоб донські і запорозькі козаки, татари і ногайці діяли спільно зі шведами. І ось ця булавінська коаліція повинна була здолати Московію. І після перших перемог повстанців Москва тремтіла і говорила: «Кондрашка хватит». Можна на історію по-різному дивитися, але вислів цей у народі живе досі.

– Був у Бахмуті з волонтерами восени 2021 року. Підійшли до пам’ятника Булавіну в центрі міста. А тут повз нас іде жінка місцева і недоброзичливо так каже: «Що, і цей пам’ятник хочете знести?». «Аж ніяк», – відказав їй. А для мешканців Бахмуту хто такий Булавін, як він позиціонується?

– Коли ми займалися в Бахмуті українізацією, то до нас звернулася партія «Свобода»: де краще проводити заходи, смолоскипну ходу тощо? Ми сказали: Булавін – це потужний символ антиімперського руху. І це самі росіяни визнають. Соловйов, історик ХІХ століття, про це писав.

А для тих, хто зовсім не знає історію, то їм байдуже. Вони бачать: о, Булавін – донський козак! Раз донський, значить, тут була Росія. Та яка Росія?!

– У ХІХ столітті в місті постає велика єврейська громада. Дивився дані перепису 1897 року, то ледь не 20% населення – євреї. Це типово для Катеринославської губернії, в складі якої тоді був Бахмут?

– Це якраз типово. Навіть читав дослідження, що Бахмут був середньостатистичним щодо кількості єврейського міського населення.

Бахмут, на відміну від багатьох інших міст Донеччини, не був промисловим центром. Тут немає ні шахт (у нас соляні та гіпсові шахти – це інше), ні хімічних заводів, ні великих металургійних підприємств. Натомість Бахмут був передусім торговельним центром. У нас було до 1917 року чотири постійно діючих ярмарки. Тут і великі партії худоби переганяли, тут був шлях із Кавказу до Санкт-Петербургу. І тут мешкало відносно багато євреїв. Наприклад, за переписом 1799 року на тисячу мешканців було близько ста євреїв. А в 1897 році у нас було населення майже 20 тисяч – то було вже понад три тисячі євреїв. Серед торговців було близько 40% євреїв, серед промисловців – 60%. Це ж була межа осілості.

– Це самісінький її край. На Катеринославській губернії межа осілості закінчувалася. Далі на схід вже не можна було без особливих дозволів.

– Так.

Після Лютневої революції 1917 року в місті активно діяла єврейська партія Бунд. Серед іншого, вона підтримала, що в листопаді 1917 року над Бахмутом підняли прапор синьо-жовтий. Це вперше на Донбасі! У нас тоді на виборах перемогли українські партії: соціал-демократи і соціал-революціонери. Бунд їх підтримав, а російські партії програли. Вибори восени 1917 року показали, що це абсолютно український край.

Зараз будівля Бахмутської земської управи фактично знищена. Тільки фасад залишився. Донедавна там був транспортний коледж. Не так давно ми встановили пам’ятну дошку, що в 1917 році тут вперше над Донеччиною підняли український національний прапор.

Місцеві євреї брали активну участь у революційних подіях, згодом, як і всі інші, зазнали переслідувань під час Великого терору. А потім прийшли німецькі нацисти і викосили тих, хто залишився. Євреї були замуровані у штольні в алебастровій.

– Бахмут був центром новоствореної Донецької губернії у 1920–1925 роках. Десь в цей же ж період його перейменували в Артемівськ. Але потім адміністративний центр перемістився до міста Сталіно, теперішній Донецьк. Чому регіональна столиця не лишилася в Бахмуті-Артемівську, а переїхала в Сталіно-Донецьк?

– Тут був адміністративний центр до 1932 року. А переїхав, бо там – промисловість. І нехай! Ми, бахмутчани, дуже раділи, що індустріалізація пройшла повз нас. Бо нові шахти і заводи, нові родовища – все перерили, природу повбивали. Обрали центром Юзівку, тоді вже Сталіно, бо там і населення більше, і промисловість.

– Тобто адміністративний центр пішов за центром промисловим.

– Так. До речі, існує така міська легенда, як очільник КП(б)У Каганович приїхав потягом до вже перейменованого Артемівська. Вийшов на залізничному вокзалі, а в нас там була величезна калюжа. І він ледь не по коліна у воді опинився, ледь не впав там. І сказав: ні, тут ми не будемо робити столицю Донбасу. Це така легенда.

– Федір Сергєєв-Артем – відомий більшовик із Донбасу. Коли він загинув у катастрофі, то Бахмут перейменували в Артемівськ. Чому ця назва була популярною? На початку 1990-х був референдум, щоб повернути місту історичну назву – залишили стару! Як би ви пояснили таку тягу до Артемівська?

– Це мій біль! У моїй родині завжди знали, що наше місто – Бахмут. І батько мій говорив: я – останній бахмутчанин. Тому що він народився ще в Бахмуті у 1923 році. Бахмут – це назва від річки Бахмутки.

Тим паче, в СРСР було дев’ять Артемівськів!

Неподалік у Луганській області теж був Артемівськ: шахтарське містечко на 50 тисяч населення. Чотири пам’ятники Артему, вулиці, площі, заводи – така артеміада. Навіщо?!

У 1991 році, коли я був депутатом міської ради, була сесія одразу після того, як ГКЧП (українською ДКНС – ред.) програло. У нас тоді фракція демократична українська – дві людини! Але на нас буквально 2-3 дні дивилися як на переможців. Потім вони зрозуміли, що все залишається на місцях. Але тоді я використав момент і на сесії сказав: давайте, разом із референдумом про незалежність України і виборами президента, проведемо місцевий референдум про повернення місту історичної назви. І вони, ще перелякані, підтримали.

Але невдовзі почалася шалена кампанія: комуністи не хотіли повертати історичну назву і просто ганьбили її. Серед іншого, казали: навіщо нам мусульманин Бахмут, краще революціонер Артем! Тоді їм заперечував: та до чого тут мусульманин? Це ж річка! Але вони добилися, що на референдумі тільки чверть населення проголосувала за Бахмут. Багато людей не повірили, що повернути історичну назву – це нормально. На референдумі ми програли, але, якщо це Україна, то не може бути більшовик Артем на нашому прапорі. І в 2015 році сталася декомунізація, відбулося відновлення історичної справедливості. Все стало так, як і повинно бути. І зараз Бахмут – символ не тільки для нас, не тільки для України, це символ взагалі цивілізаційний.

– Від Артемівська ще залишилося «Артемівське» шампанське. А як місто стало центром виноробства? Ніби ж воно далеке від виноградників.

– Так. В історії заводу шампанських вин йдеться, що все починалося в ХІХ столітті завдяки Едмунду Фарке. Це був такий бахмутчанин німецького походження, інженер. Він започаткував великий промисел алебастру в ХІХ столітті. Відтак утворилися величезні, кілометрові підземні штольні. Ціле місто під землею, і там завжди однакова температура – 12-14 градусів.

Після Другої світової війни в СРСР шампанське стало модним. І в 1950 році ухвалили рішення – зробити на базі наших алебастрових виробітків завод шампанських вин, який з 1954 року почав розвиватися.

Кожне місто хоче мати якийсь свій унікальний сувенір. І тут нам пощастило: коли кудись їхали, то навіть сумнівів не виникало – брали наше шампанське. І це завжди про наш Бахмут – «Артемівське» шампанське. Колись 25 мільйонів пляшок на рік випускалося!

– Це в які роки?

– Це у 1980-і роки. Нещодавно було 9 мільйонів пляшок щорічно – це теж нормально.

А екскурсії по заводу шампанських вин – це завжди була така феєрія! Ми починали у Святогірському монастирі, потім спускалися в соляну шахту, а закінчували заводом шампанських вин і дегустацією 12 видів шампанського! Новий рік з бахмутським шампанським – це було важливо!

– Сподіваюся, ще неодмінно буде бахмутське шампанське.

– Так, це 100% буде!