Восени 1994 року батьки школярки Свєти Паніної зробили те, що тепер їй здається одночасно і зворушливим вчинком, і подвигом. Забираючи свої речі з квартири у Грозному, вони забрали до Сімферополя куплене для доньки піаніно. Виявилося, врятували інструмент: за кілька днів російські війська розпочали бомбардування міста.
Вдруге вивозити піаніно довелося вже самій Світлані – у 2014 році, залишаючи зайнятий росіянами Крим, вона забрала його із собою на материкову Україну.
Це був символ мирного життя, того будинку, в якому колись я на цьому піаніно зіграю
«Це був символ мирного життя, того будинку, в якому колись я на цьому піаніно зіграю», – пояснює Світлана.
Але чи вона зіграє на ньому – не може тепер сказати ніхто. У березні 2022-го, після кількох днів бомбардувань, родина Паніних втекла з-під Києва. А піаніно, врятоване від російських ракет 28 років тому, залишилося.
Крим.Реалії розповідають історію кримчанки Світлани Паніної, яка виявилася однією з трьох із половиною мільйонів українців, які втекли до Європи після початку повномасштабної війни Росії проти України.
На порозі війни
Коли у березні 2014 року Рада федерації Росії дозволила Володимиру Путіну ввести війська в Україну, Світлана йшла з друзями по Інститутській у Києві – пізніше цю частину вулиці перейменують на Алею Героїв Небесної Сотні. «Свето, присядь», – сказав їй один із друзів. Було зрозуміло: трапилося щось, що має стосунок до Криму. У Паніної затремтіли руки – на півострові залишалися батьки, чоловік і двоє дітей.
Свою реакцію на новину про рішення Ради федерації Росії Світлана називає істеричною та парадоксальною. «У сенсі дозволив ввести війська? – запитала вона. – Вони й так уже там!»
А потім вона заплакала.
Паніна називає себе людиною, далекою від політики. Вона займалася психологією і виховувала двох дочок. Але на той момент їй стало зрозуміло, наскільки серйозним є все, що відбувається в Криму.
Війна для мене почалася у 2014 році з того, що я побачила танки у Перевальному. І для мене вона ніколи не закінчувалася
Того ж вечора в поїзді, що прямував до Криму, Паніна написала пост «На порозі війни» та опублікувала його у «Живому Журналі». Несподівано для автора пост став популярним, а Світлана почала отримувати погрози на пошту і в месенджери.
– Війна для мене почалася у 2014 році з того, що я побачила танки у Перевальному. І для мене вона ніколи не закінчувалася, – каже вона.
Світлана ненавидить зміни. Її стихія – це спокійний, упевнений побут. Але у червні 2014 року родина Паніних (подружжя та двоє дітей) виїхали з Криму.
Найкраще місце на землі
У неділю 20 лютого 2022 року Світлана Паніна вирішила зробити прибирання у підвалі свого будинку.
Орендованого будинку, якщо точніше. Переїхавши з Криму, родина винайняла будинок у селі Горенка на північному заході від Києва. І хоча це місце здавалося їй найбезпечнішим у світі, Світлану не залишало відчуття, що це тимчасовий притулок, що ще трохи – і вони повернуться до Криму. Можливо, тому в підвалі не прибирали відразу під час переїзду.
Відчуття власного будинку у неї виникло через три роки життя у Горенці. Зв'язки з Кримом, як струни, лопалися одна за одною. Світлана народила третю дитину і, нарешті, відчула – ось він, корінець, пущений на новому місці. А потім з'явилося і четверте маля.
Я відчула, що мій дім – це місце, де народилися мої діти. І стало зрозуміло, що найкращого місця на землі нам не знайти
– Я народила двох синів. Я відчула, що мій дім – це місце, де народилися мої діти. І стало зрозуміло, що найкращого місця на землі нам не знайти, – згадує Світлана.
У неділю вона взялася за прибирання підвалу, руки до якого не доходили вісім років. Коти встигли створити тут свій котячий склад із мишачих мумій. «Треба позбутися зайвого», – думала Світлана, не підозрюючи, як швидко зміниться її уявлення про зайве.
У цьому підвалі Паніни просидять чотири дні та три ночі.
Він виявиться крижаним, сирим, але чистим.
Те, що хотілося б забути
У Горенці не чутно сирен. Поки на телефон не завантажили програму з попередженнями повітряної атаки, сім'я орієнтувалася на звуки вибухів.
Я вже потім навчилась на слух розрізняти, де наші стріляють, а де до нас прилітає
– Я вже потім навчилась на слух розрізняти, де наші стріляють, а де до нас прилітає. І що реагувати треба на друге, а під час першого можна навіть вийти надвір. І це страшне знання, я хочу про це забути, але вже не можу. І мої діти старші теж хотіли б це забути, але вони з цим знанням живуть, і вони вже ніколи цього не забудуть, – каже Світлана.
Хотіла б вона забути і про дві лопати. Одну з них спустили у підвал, а другу тримали зовні. Там завжди залишався хтось із членів сім'ї – на випадок, якщо будинок розвалиться і людей у підвалі засипле.
Паніни мали десять літрів бензину, і двічі на день вони включали на годину генератор – зарядити телефони і трохи прогріти будинок. Решту часу в підвалі проводили без тепла та світла.
Вивозив їх із Горенки друг сім'ї. Приїхав під обстрілами на машині та забрав тих, хто помістився – саму Світлану і чотирьох її дітей.
Я ніколи цього не переживала і сподіваюся, що ніхто цього більше ніколи не переживе
– Я обіймаю чоловіка, обіймаю його старшу доньку, її подругу та її хлопця. І вони залишаються у підвалі у Горенці. І я не знаю, зустрінемося ми чи ні. Це був найстрашніший момент. З одного боку, у тебе зараз є шанс бути розстріляним по дорозі. З іншого боку – ти їдеш і залишаєш людей під снарядами. Виберуться вони чи ні, як зможуть дістатися безпечного місця – ми тоді не знали, – згадує Паніна. – Я ніколи цього не переживала і сподіваюся, що ніхто цього більше ніколи не переживе.
До від'їзду до своєї «тривожної валізи» вона поклала не лише речі першої необхідності. Відправилися до неї сімейні фотографії та пінетки, які Світлана зберегла від кожного з чотирьох своїх дітей. Пам'ять і символи, які вона хотіла б взяти з собою.
Не взяла. Ця валіза залишилася вдома.
Але збереглася крихітна картина, написана дочкою: маленький будиночок на тлі гір. В останній свій день на роботі Світлана на автоматі засунула цю картинку в гаманець. А її дипломи так і лишилися висіти на стінах кабінету.
– Цей будиночок – символ того, чого я не маю, – каже Паніна.
Прибулі з війни
Світлана розмовляє з Крим.Реалії, перебуваючи на мансарді невеликого будинку у Франції. Це вже третя країна, де вони зупинилися після виїзду з України, але їй досі здається, що вони не є далеко від Росії. Погода хороша, вікно мансарди відчинене, і коли на відстані пролітає вертоліт, Світлана стискається. Вона розуміє, що це не російський військовий гелікоптер, але рефлекси беруть своє.
У перші дні, коли ми тільки-но поїхали, він ховався під ліжком уночі, його неможливо було звідти дістати
– У мене є особлива дитина із синдромом Дауна, над розвитком якої ми дуже багато працювали. Емоційно він тільки зараз став відходити, перестав кликати у підвал за будь-якого незрозумілого звуку. В перші дні, коли ми тільки-но поїхали, він ховався під ліжком уночі, його неможливо було звідти дістати. Він просто лежав там. Ми в якийсь момент навіть змирилися і підсунули подушечку й ковдру під ліжко. Він забився там у куточок, це нестерпно було спостерігати. Але порівняно з тим, що ми вижили, що ми не залишилися у цьому підвалі – це ми переживемо.
Світлана Паніна – психолог, гештальт-терапевт. У 2014 році вона пройшла курс щодо травм війни та почала працювати з переселенцями з Донецької та Луганської областей. Через вісім років ці знання знову знадобилися людям навколо неї. І, звісно, їй самій.
– Ті люди, які прибувають (до Європи – ред.) зараз, психологічно зруйновані. Хтось із них прямо на очах втратив родичів, хтось просидів у підвалі, як ми, хтось вибирався дорогою, вздовж якої лежали трупи… Вони бачили те, чого ніхто не повинен бачити, пережили те, чого ніхто не повинен переживати, – пояснює вона.
Але переживання тьмяніють, і Паніна знає – попереду має чекати посттравматичний зріст, коли людина виходить на новий рівень розуміння та усвідомлення себе.
Вони бачили те, чого ніхто не повинен бачити, пережили те, чого ніхто не повинен переживати
– У кожній країні, куди ми потрапляли, нам надавали такий величезний рівень підтримки та розуміння, що крижані гострі кристали, які впиваються у твоє тіло і завдають просто фізичного болю, – вони стали поступово розчинятися, – каже Світлана.
Її близькі змогли вибратися з Горенки. Чоловік дістався Франції. Вони отримали статус тих, хто тікає від війни і тимчасовий дозвіл на проживання. І обрій планування тепер у них трохи більше, ніж один день.
Евакуюючися з дому, Паніна захопила з собою піжамні штани. Вони теплі, зручні, у них добре було спати у підвалі. Тепер вона з ними не розлучається. Для Світлани ці штани – один із символів її мирного життя.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
