Про Аґнєшку Дею я дізналася у липні минулого року на презентації книги польського письменника і репортера Вітольда Шабловського «Оповідання з Волині». У ній автор не типово описав трагічні події 1943 року – розповів реальні історії українців, які під час Волинської трагедії рятували поляків від смерті. У цій же книзі опинилася історія Аґнєшки, яка втративши на Волині родину не плекала в собі ненависть, а з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну кинулася допомагати український втікачам від війни. Зустріч Аґнєшка Дея призначила мені в осередку допомоги для біженців яким вона керує.
Місія допомагати іншим
– Аґнєшко, розкажіть що це за місце, як і кому воно служить?
– Пункт допомоги «Під парасолею» почав працювати у травні 2022 року під егідою фундації «Продовольчий банк SOS» у Варшаві. Він став осередком допомоги для українських втікачів від війни. До кінця минулого року, завдяки грантам і благодійникам біженці отримували тут продуктові набори, психологічну допомогу, могли відвідати кулінарні курси чи екскурсії. Також «Під парасолею» працевлаштував двох українок – Ірину та Інну.
Нині через брак коштів у пункті можна отримати лише продуктовий набір, взяти собі одяг чи іграшки для дітей. Також ми при потребі консультуємо щодо різних питань, допомагаємо домовитися про візит до лікаря. Намагаємося зробити так, щоб цей пункт був не тільки місцем, де можна взяти харчі, а чимось більшим, якоюсь підтримкою.
До речі, ми допомагаємо продуктами не тільки українцям, а й іншим людям у скруті, які постають перед вибором купити ліки чи їжу. До нас приходять білоруси, поляки – переважно пенсіонери і багатодітні родини. Також до нас потрапляють біженці з польсько-білоруського кордону – сирійці, єгиптяни, громадяни Конго, чеченці, а ще азербайджанці, які приїхали сюди 3-5 років тому.
– Як ви знаєте, що ці люди справді потребують допомогу, як ви їх відбираєте?
– Ми надаємо допомогу лише в межах одного району Воля. Інформацію про потребуючих нам передає Центр соціальної допомоги. Спочатку вони перевіряють, чи справді ця людина перебуває у скруті, і аж тоді дають скерування до нашого пункту. Буває таке, що приходять без скерування, ми розмовляємо з людиною, вона заповнює спеціальну анкету і аж тоді отримує одноразову продуктову допомогу.
Нині щомісяця до нас приходять 800 осіб. Щомісяця вони можуть розраховувати на семикілограмовий продуктовий пакет
У 2022 році під нашою опікою було 550 родин. Зараз менше, особливо українців, бо дехто повернувся додому, хтось поїхав далі в Європу. Нині щомісяця до нас стабільно приходять 800 осіб, це одні й ті ж самі люди. Щомісяця вони можуть розраховувати на семикілограмовий продуктовий пакет.
Ми самі шукаємо ці продукти, рятуємо ті, які можуть зіпсуватися, тобто з коротким терміном зберігання, але придатні для споживання. Отримуємо від благодійників їжу, часто не знаємо, чого саме і скільки будемо мати. Іноді купуємо, але це рідко, коли хтось жертвує гроші на закупівлю провізії.
– Тобто зараз суттєво складніше з цим? Важче знайти підтримку серед благодійників?
Я не відчуваю втоми від війни в Україні, надалі допомагаю, але багато поляків втомилися
– Так. На початку повномасштабного вторгнення поляки дуже згуртувалися, були з відкритими серцями. І далі так є, але в менших масштабах. Я не відчуваю втоми від війни в Україні, надалі допомагаю, але багато поляків втомилися. Крім того, маємо інші збройні конфлікти у світі, про які теж голосно мовиться. То скажу так: ділимося тим, що маємо, і тим, що вдається знайти, незалежно від того, звідки потребуюча особа походить.
Ми як «Продовольчий банк SOS» щороку збираємо 2 мільйони кілограмів харчів, співпрацюємо з приблизно сотнею неурядових організацій яким передаємо провізію, а вони вже її роздають далі – людям, які перебувають у скруті. Маємо постійних благодійників.
Зараз у нас в пункті є продукти, які приїхали з Італії як пожертва. Правда, ми мусили заплатити за вантажівку, але, на щастя, теж знайшовся жертводавець і проспонсорував кошти на перевезення. Це дуже тішить, що маємо 33 палети з хорошими харчами для осіб з України. Це рис, макарони, соус, паштет, чай, солодощі. Люди дуже задоволені, маємо відгуки-подяки, які вони нам залишають, можете їх прочитати.
Сюди приходять українці, поляки, й інші люди, разом стоять у черзі. Жодного разу вони не посварилися на національному ґрунті, ми всіх трактуємо однаково і з великою сердечністю та гідністю. Вони йдуть до нас як на свято, бо знають, що отримають не тільки провізію, а й підтримку, добре слово, пораду.
– Чи спілкуєтеся ви з людьми, які сюди приходять? Чи розповідають вони свої історії?
– Недавно я зустріла Олександру з Херсону і запитала, чи має вона куди повернуся, у відповідь почула: «Станом на сьогодні мій дім ще стоїть».
Жінка з Запоріжжя, яка до нас приходить вже не має помешкання через потрапляння туди ракети, вона мешкає у Варшаві, в хостелі.
Емоційно їм важко бути не вдома, повернутися в Україну зараз вони не можуть, немає куди, ці люди перебувають у непевності
Подружжя пенсіонерів з Маріуполя два тижні сиділо у підвалі, а коли трохи стихло, втекли до Польщі, теж мешкають у хостелі. Дуже багато є старших осіб з України і коли чую, що їхня пенсія 600 злотих, то добре розумію, чому вони сюди приходять.
Ця продуктова допомога важлива навіть для тих, хто вже трохи адаптувався. Є у нас ще одна родина з Маріуполя, жінка тікала з малим сином через Фінляндію, чоловік через два місяці через Росію. Він дістався сюди вже поранений. Чоловік таксує, жінка робить манікюр, син ходить у другий клас. Емоційно їм важко бути не вдома, повернутися в Україну зараз вони не можуть, немає куди, ці люди перебувають у непевності. Часом приходять до нас просто посидіти, поговорити про життя.
Волонтерський пост на вокзалі
– А як ви дізналися, що почалася війна в України? І як заанґажувалися у допомогу біженцям?
– Пам’ятаю телевізійні новини, я дивилася найбільший інформаційний польський телеканал і ті фото, бомби, Київ. Я живу недалеко від автовокзалу Варшава Заходня, і перше, що спало на думку – зараз будуть тікати люди, буде багато приїжджати біженців. 25 лютого ввечері, після роботи, я прийшла на вокзал разом зі своєю приятелькою Юлією Вигнанською.
Там ми познайомили з іншими волонтерами, було нас мало, може 10 осіб, це ті хто перші стояли на посту і чекали втікачів від війни. У соцмережах почали писати мешканцям району, щоб вони приносили воду, солодощі, фрукти – і так це почалося, спонтанно, але від щирого серця. Згодом почали приходити ще волонтери, молоді українці, які мешкали у Варшаві до війни і хотіли допомогти землякам.
Я мала таке відчуття, що це були малі жести, але знала, що дуже важливі
Потім з'явилися інші організації, це був такий спонтанний хаос, робили все, що могли – подавали канапки, воду у пляшках, пояснювали, як дістатися до залізничного вокзалу. Знайомі, які мені довіряли, почали перераховувати гроші, щоб бодай платити за туалет на вокзалі, який на початку був платний. Доводилося купувати квитки, бо люди не мали грошей. Я мала таке відчуття, що це були малі жести, але знала, що дуже важливі.
На вокзал почали прибувати багато людей похилого віку, зокрема, з інвалідністю. Мені вдалося роздобути перших 5 інвалідних візків, щоб їх перевозити. Тоді я щодня була на вокзалі по 10 годин, приходила додому після опівночі, мало їла, мало пила, мало спала, сильно переймалася. Мої друзі дуже хвилювалася за мене. Був один такий момент, що мені довелося скористатися з допомоги психолога, бо ця втеча, страх, який я бачила в очах людей, їхнє терпіння було для мене дуже обтяжливим.
Тоді я працювала у великому європейському проєкті, на щастя, мала хорошого шефа, який ставився з розумінням до мого волонтерства. Згодом я його залишила, бо вирішила працювати у «Продовольчому банку», щоб бути ближче до людей, аби могти ще більше допомагати українцям.
Міфи про біженців
Українці тут, бо в них немає іншого виходу. Багато з них хочуть і мріють повернутися додому
У 2022 році і на початку 2023-го це була така спеціальна акція, «швидка допомога» для великої кількості людей. Зараз ми працюємо в іншому руслі, теж складному – ця допомога вже є більше продумана, систематизована, така для всіх, хто справді потребує і це важливо.
Трапляються випадки коли поляки говорять: «я не маю роботи, а українка має, українці отримують допомогу на дитину 800+, вже час закінчувати цю війну, бо ми втомлені». Я з цим не погоджуюся. Українці тут, бо в них немає іншого виходу. Багато з них хочуть і мріють повернутися додому. Нема і дня, щоб Ірина, яка тут працює, не казала, що вона буде повертатися, і якби не мала дітей, то напевно пішла б на фронт.
Я часто кажу полякам: «Чи ти хотів би бути на місці цих людей?». Крім того, варто пам'ятати, що ці особи працюють тут легально. Розумію, що різні є ситуації, натомість ми в «Продовольчому банку SOS» працевлаштовуємо офіційно, я горда з цього, дівчата платять тут податки і є такими, як інші. Це наші сусіди, ми так близько одне до одного. Я завжди кажу, що вдячна, бо маю своє помешкання, своє ліжко і спокійно лягаю спати.
– Іноді у Польщі можна почути, що україні не вдячні. Чи траплялися вам такі випадки?
– На таке я завжди кажу, що українці, поляки та інші національності – ми всі такі самі. Є багаті, є бідні, є хороші і погані, є вимогливі і дуже вдячні. Я не бачу тут жодної різниці, поляки такі ж самі.
Весь час повторюю, що ми всі такі ж самі, всі ми потребуємо миру, спокою і любові
Часто поляки мають таку уяву, що коли приїжджають біженці, то вони мають бути сірі, брудні, брати від нас будь-що, старий одяг, старе взуття, бо вони біженці. Але ж ні. Часто це високоосвічені і багаті люди. Окремих поляків це дивує і шокує, вони нарікають: «о, приїхали тут на дорогих авто». Ну так, бо вони так жили. Весь час повторюю, що ми всі такі ж самі, всі ми потребуємо миру, спокою і любові.
Важка родинна історія
– Аґнєшко, чи були ви колись в Україні? Може маєте там родичів чи близьких знайомих? Ви так вболіваєте за українців.
Ні, я ніколи не була в Україні.
– Тоді звідки таке бажання допомагати?
– Насправді я маю одну історію, пов'язану з Україною. Це було 11 липня 1943 року. Моя бабуся Марія мала 35 років коли її вбили на Волині, також убили і її старшу дев’ятирічну доньку Моніку. Молодша – моя мама, їй тоді було всього 3,5 роки, разом зі своїм батьком, а моїм дідусем втекли до Польщі і так врятувалися.
Вони тікали, як тепер ці люди з Маріуполя, яких я зустрічаю. Це для мене дуже складна історія. В нас у родині тема Волині була табу. Мама майже нічого не розповідала, бо це її боліло. Вже після смерті мами я знайшла деякі документи. Напевно бабуся і тітка не поховані, це було в селі, якого вже не існує, біля Горохова. Я навіть не знаю, як виглядала бабуся, бо не збереглося жодної фотографії. Я хочу поїхати туди, але водночас боюся, бо не знаю, як це переживу.
Я зараз з вами і допомогаю, бо маємо нову історію. Це важливо, щоб ми пам'ятали про те, що було, але водночас, щоб будували нашу спільну солідарність, єдність
Так, маю таку історію, але я подумала про те, що зараз нова війна, кровопролиття, цього не можна допустити. Я розумію, не всі українці знають, що відбувалося на Волині, і я розповідаю, кажу: «дивіться, я зараз з вами і допомагаю, бо маємо нову історію». Це важливо, щоб ми пам'ятали про те, що було, але водночас, щоб будували нашу спільну солідарність, єдність і підтримували одне одного у боротьбі проти зла.
Багато українців мені кажуть, що лише приїхавши до Польщі дізналися про Волинь. Як чую від поляків, які кажуть: «ах, Волинь, помстимося», маю бажання сказати: «що ти знаєш про Волинь».
Я завжди кажу, що історія повторюється, бо моя мама мені робила вареники, які я так люблю, а зараз їх для мене роблять українки, яким я допомагаю. Інна теж мені зробила вареники і коли мені погано, я їх розморожую та їм зі смаком і ніжністю, думаючи, як ми собі допомагаємо навзаєм.
Часом міркую, а що б моя мама сьогодні сказала. Коли була Помаранчева революція, я ходила по Варшаві з помаранчевою стрічкою, ходила на демонстрації. Мої батьки не забороняли, не дискутували, але я відчувала, що вони були на відстані. Проте я переконана, що зараз моя мама теж стояла б за українцями, бо це кровопролиття, яке відбувається в Україні, не повинно було статися.
Маємо ХХІ століття, для мене це шокуюче. А зараз ще та історія з Навальним. Також друга річниця повномасштабного вторгнення і я починаю боятися, бо останніми тижнями багато говориться про НАТО, про озброєння. А отже не відомо, що ця мала людина на букву «п» може ще вигадати.
Історії українців
– Через вас на вокзалі і вже тут в пункті допомоги пройшли сотні людей. Чи з кимось ви спілкуєтеся, підтримуєте зв’язок, чи є якісь особливі для вас історії?
– Звичайно, є. Пам'ятаю Тетяну з 9-річним сином Ярославом – хлопчик із синдромом Дауна. Таня хотіла їхати до Рима, бо раніше там була, працювала, знає мову. Вона ніяк не могла визначитися: їхати потягом через Австрію чи брати квиток на автобус одразу до Італії. Це для неї було важке рішення.
Загалом багато людей тобі були розгубленими, не знали, куди їхати, а як знали куди, то не знали як. Врешті Тетяна вирішила їхати автобусом, але з'ясувалося, що найближчий буде аж наступного дня ввечері. Тоді я сказали: «немає виходу, йдете до мене». Вони ночували в мене, а наступного дня Ярослав мав уродини, ми разом святкували і гарно провели час. Ми підтримуємо контакт, вона часто пише до мене.
Пригадую Галину з Маріуполя, вона була з донькою і собакою. Зараз вони в Німеччині, і ми теж спілкуємося. Чергова історія – 7 жінок із Лисичанська, підліток і кількамісячна дитина. Вони не мали, куду їхати, не хотіли розділюватися, лише бути разом, бо вони приятелювали між собою. То я їм знайшла місце біля Торуня, у зеленому туризмі. Через дві години вони вже були в потязі.
Більшість із тих жінок повернулися в Україну, а донька однієї з них – Юлія – знайшла роботу у Вроцлаві і переїхала туди, щоб заробити на новий дім, бо в їхній влучила ракета. Ця історія має продовження, батько Юлії воював на фронті, отримав поранення і я допомагала роздобути ліки. Я вражена також великою рішучістю українців і міцно тримаю за них усіх кулаки.
У мене на поверсі було вільне помешкання, сусідка там не жила, але я мала ключі, бо опікувалася тією квартирою. Я зателефонував до сусідки і вона охоче, задарма дала помешкання двом сестрам, одна з яких була з двома дітьми. Це було 28 лютого. Вони навіть не розпаковували речей, казали, що на 2-3 тижні, і що напередодні українського Великодня повернуться в Україну.
Підтримую контакт з Оленою та її 17-річною донька Єлизаветою. Вони теж повернулися додому, до Харкова. Як тільки я дізнаюся, що обстрілюють їхнє місто, то пишу і питаю, чи все добре, чи встигли вони сховатися, а Олена мені відповідає, що не встигли, бо до них прилітає за 30 секунд.
Коли мене запитують, у що я вірю, то я відповідаю, що вірю в людську солідарність
Часто повторюю, що в тому нещасті є багато добра, ми повинні це пам'ятати і берегти. Коли мене запитують, у що я вірю, то я відповідаю, що вірю в людську солідарність.
Те, що відбувалося на вокзалах, як поляки і неурядові організації відреагували, відкрили свої серця, доми, гаманці, то я думаю, що ми повинні якогось Нобеля отримати (сміється – ред.).
Нагорода, хоч і не Нобелівська таки знайшла Аґнєшку. Днями вона отримала премію «Портрети сестринства» від міжнародного журналу Sestry. Аґнєшка одна із символів польсько-українського діалогу. Та, яка, попри складну родинну історію, підставила сестринське плече українкам, виявила глибоку емпатію та доброту.
Під час нагородження волонтерка згадувала своїх подруг і знайомих, які миттєво відгукувалися на її прохання та допомагали. А усім українцям Аґнєшка передала коротке послання: «Не будете самі! Ми виграємо цю війну! Разом!»
Сум за домом і велика вдячність Польщі
Ірина, про яку Аґнєшка кілька разів згадувала під час інтерв’ю і яка працює у пункті допомоги «Під парасолею», до Варшави приїхала з Житомира. Каже, після двох тижнів сидіння у підвалі вирішила рятувати дітей.
«Розбили Озерне, розбили Новогуйвинську, зірвали пологовий – з одного вікна видно, і школу – з другого вікна, все в центрі міста. Дітям тоді було рік і чотири. Взяла їх, маму з інвалідністю, сіли в безкоштовний евакуаційний автобус, пішо перейшли кордон. Діти не плакали, не ридали, трималися як могли, лише менша ледь йшла, бо була сонна. Люди бачили це і пропонували допомогу – піднести її.
У Холмі (Хелмі) нас зустріли волонтери і дуже допомогли, ми були по доброму шоковані. Люди усміхалися, розпитували, загортали нас в таку спеціальну фольгу, щоб зігріти. Там було дуже тепло і мило, діти змогли виспатися, вранці нас погодували і посадили у безкоштовний потяг до Варшави», – розповідає Ірина Горушко.
У Варшаві в розподільчому центрі родині знайшли житло. Іринка каже, що їй дуже пощастило. Поляк італійського походження, молодий хірург Сальвадор Церановський віддав безкоштовно на 4 місяці своє житло. Потім ще продовжив з оплатою, але набагато меншою, ніж це коштує. Діти пішли у садок.
«Вихователька у ясельній групі стала для меншої як рідна бабуся, ми досі зустрічаємося. У старшої проблема з нирками і алергія. Я просто написала на листочку, на що вона реагує і їй все замінили. Діти, наприклад, пили какао, а їй давали чай. Вона плакала від радості, що не сидить голодна.
Центр від ЮНІСЕФ дуже допоміг, там було 8 психологів, світлиця, пластичні праці діти робили. Моя ходила пів року два рази в тиждень – ліпила, малювала, шила, в’язала. Всі троє ми ходили до родинного психолога, бо треба було себе витягати з цього дурного стану.
Я була з таким втраченим життям, так вирвана від себе, я страшно сумувала і страшно сумую зараз за своїм домомІрина Горушко
Дуже здивувала Варшава, бо це велике місто, тут багато цікавого, і нам це все просто дали – безкоштовні музеї, безкоштовний басейн. Я була з таким втраченим життям, так вирвана від себе, я страшно сумувала і страшно сумую зараз за своїм домом. Але я так старалася ті перші 4 місяці, що справді обійшла з дітьми всю Варшаву, і все це мені не коштувало нічого, я заміняла їм ті страшні спогади на світлі», – ділиться Ірина.
У Житомирі жінка працювала у Водоканалі. У Варшаві доводилося починати з прибирання. В пункт допомоги «Під парасолею» Ірина прийшла із харчовим талоном від Центру соціальної допомоги, щоб отримати продуктовий набір. Далі почала волонтерити, бо бачила, що бракує рук, згодом Ірину працевлаштували.
Мого друга застрелили, просто коли він у Бучі зі мною по телефону говоривІрина Горушко
«Вони нас огорнули такою опікою. Коли я ходила в осінніх туфлях зимою, то Аґнєшка подзвонила товаришу свого чоловіка і він просто дав їй гроші, щоб купити мені черевики. Я в них досі ходжу. Сьогодні вже ми допомагаємо людям, які сюди приходять. Ми їм надаємо емоційну, психологічну допомогу.
Щодня думаю про повернення додому, плачу, з чоловіком у процесі розлучення, родини повноцінної вже нема. Я не знаю, як я йтиму по вулицях рідного міста і згадуватиму людей, яких вже немає серед живих. Мого друга застрелили, просто коли він у Бучі зі мною по телефону говорив зі словами «пам’ятай, хто є руский». Я не ризикну дітей везти додому, поки там падають бомби, поки є загроза бурятів, руских і всього іншого. Тому вибачте, але я не поїду, доки ми їх не виб’ємо або не відкинемо на їхні землі», – каже Ірина.
Форум