«Пообіцяй, що я виживу» – просив старший солдат 5-ї окремої важкої механізованої бригади ЗСУ Богдан Токар медика під час евакуації. Російський КАБ вибухнув усього за 20 метрів і відсік йому ногу. Він не міг накласти собі турнікет, втрачав свідомість і прощався із життям. Тому, коли його врятували, Богдан із усіх сил вхопився за життя – насамперед заради дружини, яка вже втратила батька у перші дні повномасштабної війни.

Відео його порятунку переглянули майже три мільйони людей. Через пів року після поранення Богдан став на протез і сам прийшов на інтерв’ю Радіо Свобода.

«Моя ампутація ніколи не дасть забути моїм дітям про те, чим є Росія», – каже він, показуючи на протез. І додає, що війна його не відпускає, адже зараз на передовій за двох тепер воює його брат-близнюк Олександр.

Радіо Свобода поспілкувалося із ними обома.

– Перш за все, Богдане, хотіла вас привітати з тим, що ви у прямому сенсі стали на ноги й самостійно прийшли на це інтерв’ю. Минуло пів року після поранення, яке ви отримали у квітні. Згодом ви виклали відео своєї евакуації, яке набрало майже три мільйони переглядів.

Я хотіла запитати, чи пам’ятаєте ви сам момент евакуації? Зі свого боку скажу, що, хоч це відео й важке, воно здалося мені дуже життєствердним. Як ви прожили цей момент?

– Саме той епізод, який я виклав – це евакуація вже зі стабпункту на первинно-хірургічну групу, де мені мали надати більш кваліфіковану допомогу, робити ампутацію.

Чесно кажучи, я майже не пам’ятаю того моменту – буквально кілька слів уже з медеваку, бо тоді якраз відходив від наркозу. Я згадав, коли медик скинув мені це відео. Я був дуже здивований, що він усе це зняв.

Коли я запитав, чи втрачена нога, медик відповів: «Протез буде». Він тоді дуже круто спрацював, правильно розставив акценти. Коли я у відчаї питаю: «Ноги не буде?» – а він відповідає: «Протез буде». Він не акцентує на втраті, а на тому, що буде попереду. І ще й в такому оптимістичному тоні.

Думаю, саме це тоді допомогло. Ну протез то протез, добре, що живий залишився.

– Ви писали, що жага до життя у вас прокинулася вже під час евакуації, а до цього ви навіть думали, що не виживете.

– Якщо говорити про сам момент поранення – це був приліт КАБа, буквально за 20 метрів від мене. Мені миттєво відсікло ногу, вона ледь трималася на нитках.

Я це побачив, хоч усе було ніби в тумані. Ті миті я потім прокручував у голові тисячі разів. І так, тоді я справді прощався з життям, бо не мав змоги сам накласти собі турнікет.

Я кликав на допомогу, але вона швидко не надходила, бо навколо теж були поранені. Кожен спершу надавав допомогу собі. Кровотеча була масивна, бо це нога, стегнова артерія – найбільша артерія в тілі. Там рахунок ішов буквально на хвилини: можна просто стекти кров’ю, серце зупиниться – і все.

Я намагався повзти, але зрозумів, що сенсу немає: далеко, а час іде на секунди. Я пам’ятаю момент, коли вже втрачав свідомість, у мене темніло в очах, і я розумів: усе, мабуть, кінець. Я прощався з життям.

– У який момент ви усвідомили, що все-таки будете жити?

– Поблизу виявилися медики. Це було село, трохи далі від ЛБЗ. Вони саме проїжджали повз, почули вибух і швидко приїхали.

Коли вони підбігли, відразу сказали: «Зараз буде боляче», бо накладання турнікета іноді болючіше, ніж саме поранення.

А я такий: «Що ви говорите? Затягуйте максимально, мені все одно. Я хочу жити, не хочу стекти кров’ю».

Я сам був водієм медеваку й знав, де в цьому селі стабілізаційний пункт, бо возив туди людей.

Кажу їм: «Знаєте, де стабпункт?». Хотів навіть пояснити дорогу, хоч і не знаю, наскільки це вдалося б у тому стані. А вони відповіли: «Ми тебе на свій завеземо».

І тоді я зрозумів, що це медики. І мені на цьому моменті стало спокійніше – значить, кваліфіковані люди, буде допомога.

Стабпункт був буквально за дві хвилини від місця поранення. Дуже пощастило, що мене відразу відвезли, зробили вливання крові – близько двох літрів одразу. Я справді втратив багато крові.

Там мені вже стало спокійніше – коли побачив, що навколо метушаться, намагаються врятувати.

– А за що ви найбільше хвилювалися, коли отримали поранення?

– Мабуть, я найбільше хвилювався за дружину. Саме в тому відео, коли я їду в медеваку, я просив медика: «Позвоніть дружині, будь ласка».

Він набрав, і я говорив із нею.

Я одразу почав намагатися її заспокоїти.

Як вона розповідала, я казав: «Сонечко, все добре. Мені відірвало ногу, але я живий, усе чудово, не переймайся».

Я просто хотів, щоб вона знала правду й водночас не так боялася. Навіть на фронті я намагався максимально спілкуватися з нею, щойно була можливість, бо знав, що вона хвилюється за мене.

Чесно кажучи, я чув таку статистику, не знаю, наскільки вона правдива, що після подібних поранень, після втрати кінцівок, лише близько 2% людей справді радіють, що залишилися живими, а 98% – концентруються на втраті й переживають відчай чи депресію в тій чи іншій мірі.

У мене взагалі не було якогось шоку: що от я п’ять годин тому був із ногою, а тут уже без неї. Такого не було.

Я просто був щасливий, що залишився живим. Бо коли прощаєшся з життям і залишаєшся живим, це, мабуть, дуже сильна мотивація радіти самому життю.

«Я не вважаю себе сміливою людиною»

– Як ви мобілізувалися, як ухвалювали для себе це рішення? І взагалі, чи стояло воно перед вами?

– Так. Насправді я вважаю себе свідомою й патріотичною людиною. Починаючи з 2014 року, з Майдану, для мене це був такий поворотний момент.

Я завжди розумів, що захист країни потребує людей. Особливо після початку повномасштабного вторгнення. Багато моїх друзів стали добровольцями, багато співгромадян пішли на війну.

У мене завжди була внутрішня боротьба. Я не доброволець. І ще раз скажу: я не вважаю себе сміливою людиною. Якби був справді сміливим, мабуть, пішов би добровільно раніше.

Я маю величезну повагу до тих, хто добровільно пішов захищати державу. У мене жодного разу не було таких думок, щоб ухилятися чи вирішувати це питання нелегально або нечесно.

Я завжди знав: якщо настане цей день, я піду й робитиму це з повною відданістю.

Так і сталося: я потрапив на війну за загальною мобілізацією. Я не зміг зробити цей крок сам – мабуть, були на те свої причини, зокрема дружина, у якої загинув батько на війні.

Але коли опинився в армії під час повномасштабної війни, я був радий, що все ж таки там, що захищаю свою країну й маю цей досвід. Я справді почувався на своєму місці.

– Батько вашої дружини загинув у перший день повномасштабного вторгнення.

– 25 лютого.

– 25 лютого. Він першим стримував ворога на Херсонщині. Це якось вплинуло на вас?

– Новина про батька Віки, батька моєї дружини… Він зник зі зв’язку буквально в перший день.

Чесно кажучи, я його особисто не знав, бо наші стосунки з Вікою тоді тільки починалися, і я не встиг з ним познайомитися. Це довго мучило і мене, і Віку: що він не встиг дізнатися про її майбутнього чоловіка.

Але я вважаю, що це мало певний вплив, навіть у тому плані, що ось людина віддала своє життя за Україну – чи маю я право залишатися й нічого не робити? Але тут дві сторони медалі: дружина втратила батька, і уявити, що вона може втратити ще й чоловіка – було б занадто. І ця боротьба постійно відбувалася всередині мене.

– Чим ви займалися в армії? Яким був ваш шлях?

– Це було все доволі недовго. Я мобілізувався в листопаді 2024 року. Зайшли ми на бойові – вже в кінці грудня – на початку січня. Поранення отримав у квітні.

Певний час я виконував обов’язки водія медеваку. Декілька місяців у нас не було начальника, виконувачем обов’язків був фельдшер, який працював в евакгрупі, і комусь треба було бути старшим.

І ви знаєте, я виконував навіть адміністративну роботу по батальйону. Армія дає багато можливостей тим, хто вміє щось робити, кому вистачає мотивації.

– На якому напрямку ви працювали?

– Курахівський напрямок, коли Курахове окупували – на Новопавлівському. Коли наш батальйон зайшов на бойові позиції, напрямок був дуже складний, поранених було дуже багато.

«Хочу, щоб ми ніколи не забули, що з нами зробила Росія»

– Ви написали такі вражаючі слова: «Одним із неочевидних плюсів моєї інвалідності я вважаю те, що у моїх дітей завжди перед очима буде наочна ілюстрація того, чим є Росія і на що вона здатна. Найбільше чого я боюся – забуття». Поясніть, будь ласка.

– Насправді іноді мене накриває, і я дуже боюся, що все це може бути даремно. Це, мабуть, найбільший страх: для чого всі смерті? Для чого ці всі втрачені кінцівки? Для чого люди втратили частину свого життя і можуть ніколи не повернутися до повноцінного життя?

Якщо ми забудемо про це, якщо почнуться розмови про примирення, якщо буде «заморозка» і люди повернуться до російської мови та російського контенту – все відкотиться назад. Люди забудуть, хто такий ворог і що він може зробити. Я би дуже не хотів, щоб усе це забулося.

Знаєте, на початку війни люди дуже гостро до цього ставилися, була справжня ненависть до Росії, до всього російського.

А зараз починається: «А що тут такого? Послухаю російською, кому зроблю гірше?», «А я буду говорити російською, мені так зручніше, а я буду то, а я буду сьо…».

І ти вже закриваєш очі на ветеранів, які йдуть із ампутаціями, з протезами, бо це незручна правда?!

Я написав так, тому що мій протез, моя ампутація ніколи не дозволять моїм дітям забути, що таке Росія, ким є Росія, щоб вони усвідомлювали, наскільки це страшно.

Я побачив публікацію воїна, який теж втратив руки, має пошматоване обличчя, відсутнє око.

Він намагається висвітлювати своє життя, вселяти оптимізм, показувати як він з цим живе далі. І одна жінка в коментарях, до речі, російською, що доволі показово, написала: «Чи не міг би ти ховати за пов’язкою своє око? Тут же діти ходять, їх треба оберігати від цього».

Я навпаки вважаю: дітей потрібно виховувати так, щоб вони розуміли. Не ховати правду, не закривати їм очі, пояснювати, що таке протези, чому люди ходять на протезах і хто це зробив. Це допоможе не повторити цього в майбутньому.

Якщо знову все забудеться – війна знову повториться.

Моє найбільше бажання, щоб це не стало марним. Якщо війна буде повторюватися кожні 10, 20 чи 50 років – вона вже йде 300 років – це тому, що люди забувають, яким доконаним злом є Росія. А я б мріяв, щоб це був останній раз. І щоб ми ніколи не забули, що з нами зробила Росія.

– Для людей, які не мають уявлення, а майже всі, хто не стикався з такими пораненнями, не розуміють, що таке протез. Чи могли б ви пояснити?

– Протез – це не нога. Але він багато в чому її заміняє. Наразі в мене механічний протез. І я задоволений тим, які можливості він мені дає.

– Ви казали, що вчитеся довіряти протезу. Як зараз ви його відчуваєте?

– В набагато більшій мірі, ніж це було спочатку. Бо спочатку, коли тільки одягнув його, було бажання зняти і ходити на милицях. А зараз іду вже як зі своєю ногою. Звісно, є певні нюанси. На 100% це ніколи не буде як нога – ми це розуміємо.

Я, насправді, доволі швидко опанував протез – про це мені й фізичні терапевти казали. На другий тиждень я вже ледь не побіг. Терапевт дивився на мене з подивом, бо люди тижнями лише вчаться на нього стати. Я був дуже мотивований швидко навчитися ходити, стояти правильно, робити все, як треба.

«Брат зараз на Донбасі виконує бойові завдання»

– Можливо, зараз багато хто здивується, як і я свого часу, коли дізналася, що у вас є брат-близнюк. І він також зараз у війську, так? Розкажіть про нього.

– Його звати Саша. Ми мобілізувалися практично одночасно: я – 8 листопада, він – 13-го. Так співпало (сміється). Це теж, мабуть, доля.

Він казав, що не зміг би нормально себе почувати, якби я був у війську, а він – вдома. Хоча на той момент він лише два місяці як одружився. І буквально через чотири дні після мене його теж мобілізували. Ось так і склалося, що ми разом потрапили до війська.

Зараз він на Донбасі виконує бойові завдання.

Я дуже переймаюся за нього, бо це одна з найближчих мені людина, з якою ми буквально з народження разом. І коли він виходить на бойові позиції – це для мене переживання.

– Але, я так розумію, служили ви окремо?

– Так, зовсім окремо. Ми були в різних підрозділах. Я вперше побачився з ним уже після мобілізації, у березні. Ми пересіклися на один день. Абсолютно різні підрозділи.

– А не було бажання перевестися й служити разом?

– Було. І я про це думав, і він. Але в мене був дуже класний підрозділ, мої хлопці, медпункт. Ми сильно здружилися, і я не хотів їх кидати.

– Ми з вами перед інтерв’ю домовлялися, що наберемо і поспілкуємося з Олександром. Давайте зараз це зробимо.

Олександр: Привіт!

Богдан: Бажаю здоров’я! Як там Донбас? Стоїте, тримаєтесь?

Олександр: Бажаю! Так, все добре. Стоїмо, працюємо, воюємо.

Я тобі скажу так: тут все майже так само, як у Вінниці. Дерева зелені, небо блакитне – все так само. Є тільки одна велика ймовірність – стати максимально схожим на тебе, щоб нас знову плутали. Щоб не розрізняли (сміється).

Богдан: Не раджу, тримайся подалі від КАБів. Такий собі досвід.

Але головне, щоб голова була на місці, все інше можна замінити. Трошки військового гумору.

– Олександре, добрий день! Богдан розказав свою історію із пораненням. Ви про це зараз жартуєте, але розкажіть, як ви це сприйняли? Як дізналися?

Олександр: Я на той момент був у Житомирі, на навчаннях, проходив фахову підготовку. Мені ввечері зателефонувала мама і розповіла.

Спочатку був шок, якась розгубленість, і я до кінця навіть не усвідомив усієї серйозності того, що сталося.

Але перша моя реакція була: «Слава Богу, що він живий!». Потім уже стало важче, коли усвідомив, але саме спочатку я просто був щасливий, що він живий, що не загинув.

– Знаєте, найбанальніше запитання про цей близнюковий зв’язок: ви щось відчували в той момент?

Олександр: Думаю, якби я сказав, що відчував, це багатьом би сподобалось. Але я, мабуть, більш приземлений і логічний, ніж від мене очікують.

– І ще запитання по класиці – хто з вас старший?

Олександр: Я старший. На 15 хвилин.

– Богдан сказав, що коли вас мобілізували другим, ви навіть зраділи.

Олександр: 100%. Це правда. Тут була двояка ситуація. З одного боку – у мене дружина, і я знав, що їй буде дуже важко. Так і сталося.

З іншого боку – у мене брат-близнюк, з яким ми все життя поряд: в одному класі, в одному університеті, в одній групі, за однією партою, працювали на одній роботі. Абсолютно скрізь ми були разом.

І тут він іде у військо. І навіть ті п’ять днів різниці, коли він був там, а я ще ні – для мене були складними. Я відчував: моє місце там.

Я завжди знав, що рано чи пізно буду у війську, робитиму свою роботу. А якби на момент його поранення я ще не був мобілізований, напевно, це стало б останньою краплею. Я б точно пішов, бо моя совість не дала б спокою.

– Тепер ви трохи помінялися ролями: зараз вам спокійніше, тепер черга Богдана хвилюватися за вас. Розкажіть, ким ви працюєте в армії?

Олександр: Я в розвідці. Працюємо на донецькому напрямку, точніше – Добропільський і Краматорський. Ось тут зараз і тримаємося.

– Яка ситуація на фронті?

Олександр: Як і всюди: не надто хороша. Але головне – ми не падаємо духом. Тримаємось, працюємо, намагаємось максимально якісно виконувати свою роботу. Це найважливіше.

Тут усе відчувається інакше. Наприклад, кава. Повертаєшся після 15 днів на позиціях у місто, заходиш у кав’ярню, береш своє капучино – і воно в сто разів смачніше, ніж раніше.

Богдан: Але кава в холодному бліндажі, напевно, ще смачніша, ніж у кав’ярні.

Олександр: 100%. Особливо вночі, коли замерзаєш, а по тобі повзають жуки чи бігають миші, тоді кава – це найбільше задоволення.

– Олександре, дуже вам дякую.

Богдан: Радий був побачити. Тримайся, бороду пострижи.

Олександр: Не обіцяю, не обіцяю. Жінці подобається, тому це в пріоритеті. Дякую вам.

«Відмазки “хай сини депутатів воюють” чи “ця країна мені нічого не дала” викликають лише зневагу»

– Богдане, чи стежите ви за дискусією щодо мобілізації, поповнення війська? Як ви гадаєте, чому ми опинилися в цій точці?

– Неможливо не стежити – це щодня в нашому інформаційному просторі. Моя думка така: ситуація трохи перегріта щодо мобілізації, «бусифікації» та цих усіх термінів. Дуже працює російська пропаганда, ІПСО.

Я, наприклад, з ТЦК стикався багато разів ще до мобілізації – разів п’ять точно.

Завжди зі мною поводилися коректно, адекватно. Думаю, тому що я й сам спілкувався нормально. Не було жодних ексцесів. Моя мобілізація відбулася абсолютно законно, чітко, без порушень.

Я засуджую будь-які зловживання – вони є, не сперечаюсь, і це ненормально. Але відповідальність за це я поклав би на політичне керівництво країни.

Система мобілізації неефективна, її давно треба було реформувати. А керівництво просто перекинуло всю суспільну ненависть саме на ТЦК. Це несправедливо, бо ТЦК – це військові, які роблять те, що від них вимагають.

– Я питаю вас саме через те, що ви пройшли цей шлях. Коли вас мобілізували, ви писали, що, крім підтримки від рідних і друзів, були й ті, у кого ваша мобілізація викликала здивування, нерозуміння чи навіть засудження. Щось змінилося зараз? Як ви відчуваєте цю «температуру»?

– Додам трохи контексту. Я практикуючий християнин.

І саме в релігійних колах у багатьох виникали питання: чи місце християнина на війні? Я абсолютно переконаний, що так. Християнин має захищати себе, свою віру, свободу, країну, якщо прийшов ворог.

Щодо «температури». Думаю, просто мені прямо не говорять. Багато хто з мого оточення має ухильні настрої, і моя позиція, можливо, їх тригерить. Але про це мовчать.

– А ви розумієте, як мотивувати таких людей?

– Я не схильний засуджувати, але я за чесність. Я сам не був супер сміливим, хто з перших днів побіг у військо.

Тому було б дивно, якби я зараз казав: «Чому ви всі не воюєте?». Але я поважаю чесність.

Я був чесний із собою і розумів, що це треба робити, хоч і боявся. І коли людина чесно каже: «Я боюся, мені страшно», – це викликає більше поваги, ми всі люди, ніж відмазки типу «хай сини депутатів воюють» чи «ця країна мені нічого не дала». Такі наративи викликають лише зневагу.

– Яку пораду ви дали б тим, хто готується чи хоче піти в армію?

– Порада – готуватися. І обирати підрозділ і спеціальність, де ти можеш бути максимально корисним. Це дає перевагу й більше контролю, ніж коли тебе мобілізують, і твоя доля вже не в твоїх руках.

Страшно насправді дуже. Я теж боявся.

Найбільший страх був до мобілізації – бо лякала невідомість. Коли ти на війни – вже не так страшно. Адже це підігрівається ще історіями: що пошлють «на м’ясо», що не буде підготовки, що відразу в окоп. Ти наслухається і звичайно, що страшно. Насправді все не так.

– А який ваш досвід?

– Доволі позитивний. Я завжди відчував себе на своєму місці. Підготовкою був дуже задоволений: у нас були дуже толкові інструктори, які давали широкий спектр знань – тактичних і медичних. Забезпечення теж було на нормальному рівні.

Звісно, проблеми є і будуть. Я з цим не сперечаюся… Просто я це розумію, я розумію, що це війна. Тут все настільки складно, міняється все дуже швидко, неможливо очікувати, що армія працюватиме як компанія з ідеальною структурою. Воно так не може бути, це війна. Нестача людей впливає на все. Ти можеш бути діловодом, але доведеться йти на позиції, бо людей немає. А що робити командиру, якщо ну немає людей? Що йому робити?

З іншого боку, я не знімаю відповідальність. Я бачив і погані прояви – безвідповідальність окремих командирів, незрозумілі завдання. Я намагався з цим боротися, наскільки це можливо.

Недобросовісних людей вистачає, я з цим не сперечаюся, з цим треба боротися. Але я не підтримую позицію «в армії все погано, тому я туди не піду». Навпаки: я туди піду, щоб щось змінити, внести свою користь.

«Піхота і добровольці – герої найвищого рівня»

– Богдане, ви після поранення вдягали піксель?

– Так, декілька разів. Я люблю піксель. Якщо є нагода, навіть на якесь свято – День Незалежності, для мене піксель – це дуже символічно і важливо. Це моя ідентичність як воїна, як людини, яка захищала незалежність цієї країни. Тому я вважаю доречно його одягнути. І, мабуть, я заслужив таке право.

– Хотіла ще запитати: ви постійно говорите, що ви не героїчна людина, що не дуже сміливий, але хто тоді в цій країні герой, як не ті, хто захищають цю країну?

– Насправді, герої всі, хто робить щось для захисту країни, які задіяні в силах оборони України, вони всі можуть вважатися героями.

Просто, мабуть, є якісь, ну, це особисто для мене, різні рівні.

Для мене піхота – це от прямо знаєте, такі герої, люди, які сидять прямо на передовій, під вогнем ворога. Добровольці, які свідомо пожертвували своїм часом, своєю сім’єю, своїм здоров’ям і багато хто своїм життям. Для мене це герої найвищого рівня.