У вересні в Україні з'явилося нове інтернет-видання під назвою «Ґрати», в перекладі на російську мову ‒ «Решетки». Портал про судову журналістику почав роботу в соціальних мережах, пізніше з'явився сайт. Його засновник ‒ колишній спеціальний кореспондент Радіо Свобода та російської «Нової газети» Антон Наумлюк, який кілька років працював в анексованому Росією українському Криму.
Про те, як судові процеси над кримчанами сприяли появі нового українського ЗМІ, як розвивається судова журналістика в Україні та які судові процеси залишаються поза полем зору преси, в ефірі Радіо Крим.Реалії говорили ведуча Катерина Некреча та головний редактор проєкту «Ґрати» Антон Наумлюк.
‒ Антоне, вас знають, перш за все, через висвітлення судових процесів в анексованому Криму. Яке поле діяльності у вас тепер?
‒ Довелося витратити досить багато часу і сил, щоб пояснити тим людям, які читали мої матеріали та стежили за ними, що фокус розширився, що тепер ми займаємося всією українською територією: і Кримом, і непідконтрольними територіями на Донбасі. Але фокус на суди, переслідування людей за політичними мотивами, на кримінальні справи над тими, хто залишився, ми від цього нікуди не йдемо. Сподіваюся, що ми будемо робити те, що я робив у Криму, в Ростові, у Чечні, але в більшому масштабі. У нас тепер більше рук, більше можливостей ‒ це, все-таки, редакційна робота, а не особиста робота кореспондента-фрілансера.
‒ Хто в команді?
‒ Вся команда «Ґрат» ‒ досвідчені журналісти, яких знають і за роботою яких багато стежать. Це – така кооперація журналістів, які знайшли один одного і можливість відкрити свою справу. Я почав збирати команду роки півтора-два назад з далеким прицілом, і усі виявляли бажання працювати в новому проєкті, в новому статусі самостійної редакції. Насправді це було дуже легко. Ми вирішили, що аудиторії, країні та суспільству не вистачає такого проєкту, і поки ми задоволені результатами.
‒ Чому ви спочатку запустили проєкт тільки в соцмережах?
‒ Ми добре стартували під час великого обміну ув'язненими між Росією та Україною, тому що три тижні до цього працювали ‒ збирали профайли всіх цих людей, що було особливо важко зробити у випадку з ув'язненими, яких Україна передала Росії. За всіма історіями українців, кримчан ми стежили роками, тому з ними було набагато простіше. У підсумку 7 вересня ми запустилися в соцмережах і думали, що це викличе якісь запитання, буде виглядати не дуже серйозно, але час зараз такий... Вчора мій друг Ілля Азар (російський журналіст ‒ ред.) відкрив ЗМІ, яке є тільки в розсилці поштою. Це такі нові віяння. Загалом ніяких питань не виникло. В Україні набагато відкритіший інформаційний простір, ніж у Росії, набагато більше силовиків і чиновників ідуть на контакт і прагнуть пояснити суспільству, що відбувається. Ніхто не питав нас, де наш сайт, хто ми такі ‒ все пройшло досить м'яко. Час до відкриття сайту дозволив нам притертися, почати створювати єдиний стиль редакції, який, звичайно, буде формуватися ще довго.
‒ Де люди хочуть читати про судову журналістику?
‒ Все те ж саме, що і скрізь. Мені здається, 86% ‒ це соціальні мережі, 82% ‒ люди, які заходять зі смартфонів. Тобто, це ті ж тенденції, що у будь-якого ЗМІ. Фейсбук заполонив весь простір з дивними алгоритмами, які не зовсім вдалі для ЗМІ, але, тим не менше, він росте у нас набагато швидше, ніж все інше. Аудиторія на сайті росте набагато повільніше ‒ ми не те щоб за нею не женемося, але, згідно з нашою стратегією розвитку, припускаємо, що перша наша аудиторія це, все-таки, експертне товариство. Журналісти, правозахисники, адвокати, силовики, судді ‒ фактично ми працюємо на них, у розрахунку, що це буде наша ядерна аудиторія і мережа розповсюдження, коли кожен буде постити у себе матеріали в соціальних мережах.
‒ Є вже якісь спостереження щодо охоплення читачів?
‒ У нас дуже сегментована аудиторія: різні теми читають різні люди. Найчастіше, коли ми працюємо щодо кримської теми, ведемо репортаж онлайн з якогось суду над кримчанами, його читають, звичайно, набагато більше в Криму ‒ перш за все, кримськотатарська аудиторія. А коли ми пишемо про справу націоналістів, які напали на «Харків Прайд», то це більше читає ЛГБТ-плюс товариство та активісти. Це природна картина, мені здається.
‒ Як ви будуєте роботу в українському медіа-середовищі?
‒ Вона вкрай конкурентна, досить складно увійти в неї і відвоювати шматок простору. З іншого боку, нішевим ЗМІ на кшталт нашого, з важливим, як мені здається, порядком денним для країни та суспільства, працювати легше. Мені досить складно уявити конкурентів настільки, щоб я вибудовував редакційну політику на протистоянні їм. Я набагато більше зацікавлений у колаборації, у спільних проєктах, і я намагаюся їх реалізувати. Я дуже сподіваюся, що у нас вийде проєкт щодо пенітенціарної системи з «Українською правдою». У нас є кілька задумів з «Настоящим временем». Рано чи пізно ми все одно знайдемо свою аудиторію та свою нішу.
Рано чи пізно ми все одно знайдемо свою аудиторію та свою нішуАнтон Наумлюк
‒ Яка у вас модель фінансування?
‒ Це абсолютно грантова історія. Але гранти працюють не так, що той, хто дав гроші, диктує політику видання ‒ це ти як видання пропонуєш своє бачення того, як ти будеш працювати, і вже грантодавець обирає, чи готовий він профінансувати твоє бачення, чи відповідає воно цілям і завданням цього фонду. Наше відкриття відбулося на гроші чеського правозахисного фонду «People in Need», який буквально через місяць був визнаний у Росії «небажаною організацією». Але ми працюємо тільки в Україні, тому ніяких претензій з боку російських силовиків бути не повинно. Наша фінансова політика спрямована на те, щоб зберегти незалежність у редакційній політиці ‒ для цього ми вибираємо тих грантодавців, які, як ми точно знаємо, не будуть втручатися в редакційні справи.
Адвокати не готові працювати з журналістами, не довіряють їм, бо вже кілька разів обпеклисяАнтон Наумлюк
‒ Як вибрати важливу тему та основні аспекти її висвітлення?
‒ Ми від початку проговорювали для себе, що ми ‒ не правозахисний проєкт, а журналістський. Так ми намагаємося підходити до всіх тем, чи то переслідування кримських мусульман, якісь корупційні справи в Києві, чи кримінальні переслідування в регіонах. Намагаємося підходити до них з однаковими вимогами до текстів, перевірки відомостей. Стиль роботи судового журналіста в Україні зовсім інший. Якщо в російському юридичному полі я звик працювати з документами, тому що всі сторони так чи інакше зацікавлені, а документ ні на чию сторону не віднесеш, то в Україні, щоб побачити документи якоїсь справи, потрібно пройти кола пекла. Адвокати не готові працювати з журналістами, не довіряють їм, бо вже кілька разів обпеклися. Вони не вірять, що ніхто не буде викладати ці документи й поширювати без відома адвокатів. Через це доводиться сильно коригувати свою роботу, але ми все одно прагнемо знайти вузьку доріжку між політичними, заангажованими справами. Особливо зараз, коли йдуть тектонічні зрушення в політичній картині України ‒ це цілий клубок, який виявляється в суді, і рано чи пізно ти починаєш його розплутувати. У цьому дуже багато політики, і ми її враховуємо як фактор, але працювати з документами прагнемо саме як журналісти, а не як правозахисники чи політичні експерти.
‒ Які процеси ви вважаєте важливим висвітлювати в першу чергу?
Після Революції гідності потрібно мирити суспільство, тримати його в одному ключіАнтон Наумлюк
‒ У нас фокус на тому, щоб робити те, чого не роблять інші. Наприклад, висвітлювати судові справи, пов'язані з війною на Донбасі. Ось нікого немає в залах численних судів над учасниками та організаторами «референдуму» на Донбасі! Є ще поняття «правосуддя перехідного періоду», коли правосуддя заточене на те, щоб примирити частини суспільства, які пережили великий колапс, великий конфлікт. Громадянську війну, тоталітарний режим і так далі. По суті, ми зараз перебуваємо якраз у стадії ось цього правосуддя перехідного періоду, коли після Революції гідності потрібно мирити суспільство, тримати його в одному ключі. Мені здається, правосуддя не впоралося, що це не актуально навіть для держави, не кажучи вже про те, що суспільство не дуже розуміє, що треба до цього прагнути. Може бути правосуддя, яке прощає всі гріхи. Коли ми почали висвітлювати судові процеси у справах Майдану, я не раз чув таку точку зору і від силовиків, і від адвокатів, що взагалі довести справедливість у судах у цих справах настільки складно, що, по ідеї, потрібно було б обнуляти. Я не скажу, що я згодний з цією точкою зору, але така теж є. Напевно, певним чином суспільство з часом змирилося б з цим. Але є в історії і погані приклади: чекістські «трійки» ‒ це теж правосуддя перехідного періоду, яке намагалося примирити суспільство ось таким чином, знищуючи його частину. Загалом в Україні зараз відбуваються досить складні історичні процеси, які ми хотіли б висвітлювати.
