(Рубрика «Точка зору»)

Уродженець романтичної Чугуївщини, що над Сіверським Донцем на Харківщині, Ілля Ріпин ніколи, де б не жив, ні на мить не забував про своє коріння.

Рідний дім виринав вже на перших акварелях, створених, як він казав – тими «чудодійними фарбами», так само і на монументальних малярських творах, наприклад, незабутні «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1883 р.) чи «Гопак» (1927 р.), на яких оживала українська історія.

Не змінила інтерес художника до української історії та культури і далека від Чугуєва Фіндяндія, яка прихистила мистця, зокрема, Куоккала (нині селище Рєріно в Росії), де Ілля Ріпин жив і творив до кінця своїх днів.

І тут, далеко від дому, не покидав він свою Україну.

Полотна «Українська хата» (1880 р.), «Вечорниці» (1881 р.), «Гайдамака» (1902 р.), «Солоха і дяк» (не датований), портрети художника Миколи Мурашка (1877 р.), мецената Василя Тарновського (1880 р.) чи Тараса Шевченка (1888 р.) міцно і назавжди єднають Іллю Ріпина з рідним домом – Україною.

Однак агресивна русифікація, полонивши також і мистецтво, на довгі літа викрала Іллю Ріпина з дому. Аж зараз не «русский художник», а український мистець Ілля Ріпин поверається з Московщини в Україну, повертається як Ріпин, а не русифікований Рєпін (рос. Илья Репин).

Гадаю, шанувальник української пісні Ілля Ріпин і в далекій Куоккалі, де спочиває, зрадіє поверненню на батьківщину.

Незалежна Україна у протистоянні з Росією героїчно відстоює нині не тільки свої терени, але й сміливо відвойовує загарбану, русифіковану історію, літературу, мистецтво, музику. Надійшов час повернути на батьківщину не тільки Іллю Ріпина.

Довгі десятиліття через совєтську насильницьку русифікацію чекають на повернення додому маріуполець художник Архип Куїнджі (прізвище грецького походження предків мистця), кримчанин, відомий мариніст Іван Айвазовський, композитор Петро Чайковський з українського роду Чайок з Полтавщини, письменники Федір Достоєвський, родинне коріння якого сягає Поділля, чи уродженець полтавських Сорочинців Микола Гоголь (до речі, в 1840 р. в книзі пацієнтів чеського курорту Карлсбад (нині Карлові Вари) письменник залишив французькою мовою запис: «Nicolas de Gogol – Ukrainien».

А дідусем Антона Чехова був Єгор Чехів, а не Чехов (до речі, українкою була й бабуся Антона Чехова – Єфросинія, дівоче прізвище Шимко).

На жаль, мало відомо про один з визначних кубістичних творів української тематики Казимира Малевича – «Селянин між хрестом і мечем» (1933 р.), друга назва – «Людина, що біжить», зберігається в Національному центрі мистецтва і культури ім. Жоржа Помпіду в Парижі).

Твір є відгуком відомого мистця на трагічні події Голодомору в Україні, про яку ніколи не забував.

Важливо нині згадувати українську забуту спадщину, та особливо важливо – згадати і вголос говорити про вкрадену спадщину – це означає повертати своє. Адже вже зараз у провідних музеях світу Ілля Ріпин, Архип Куїнджі, Олександра Екстер, Давид Бурлюк, Зінаїда Серебрякова, Казимир Малевич визнані українськими мистцями.

Днями, як повідомило фінське видання Suomen Kuvalehti, найбільший художній музей Фінляндії «Атенеум» у підписі під іменем художника Іллі Рєпіна змінив національність – із росіянина на українця.

Відтак украдений український спадок повертається додому.

Оксана Пеленська – дослідниця, багаторічна співробітниця Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода