Акція зі знищення єврейського населення на окупованих територіях, ставши найбільшою трагедією для єврейського народу в ХХ столітті, разом з тим і для інших народів окупованої нацистами України повинна була стати жахливим уроком, чи скоріш навіть іспитом, на прояв людської гідності, на вміння розуміти себе людством в умовах нелюдської системи, яку нав’язувала населенню нова влада.

І треба визнати, що цей іспит довелося витримати не всім, що в декому нацизм народжував рішучий спротив, волю для боротьби з ним, а в декому – навпаки, бажання влаштуватися в нову систему, піти на службу до нових хазяїв, пристосуватися до гри «за новими правилами». Була ж і просто дурість, дурість, яка не хотіла розуміти, що під час війни одне дурне слово могло стати ціною людського життя та смерті. Так, як це трохи не трапилося в Березані, що на Київщині...

Був у Березані такий дід Олександр. Вважався він у селі диваком та «жартівником». Ходив по вулиці, опустивши очі долу, дивлячись завжди собі під ноги, але все за всіма завжди помічав, і любив сказати людині щось зненацька, в ту мить, як вона на розмову з ним навіть не розраховує. А ще любив із серйозним виглядом сказати якусь брехню, і це в нього і називалося: «пожартувати». Місцеві мешканці давно вже звикли до такої поведінки того діда, та віри його словам не давали. Але ось під час війни через «жарти» дурного діда ледве не трапилося трагедії.

Перед відступом радянських військ із Березані, через село кілька тижнів йшов величезний потік єврейських біженців із західних районів України. Ці люди добре знали, що на них чекає за нацистської окупації, тож вибиралися цілими сім’ями, чи може навіть селами, узявши на вози все, що можна було з собою забрати, кинувши напризволяще власну домівку. Деякі вели за возами навіть худобу. Рухалися вони, звичайно, досить повільно, та й воєнне командування давало дорогу в першу чергу воєнним вантажам, тож біженці ці залишалися під постійною небезпекою потрапити під нацистську окупацію скоріше, ніж вийти в радянський тил.

І от не пощастило тим біженцям – зустрілися саме з тим дідом Олександром. Вони прохали в нього показати їм шлях на Полтаву, а він їм показав дорогу, яка вела на болото, і там закінчувалася. Добре, що й історія ця закінчилася все ж не погано, як для біженців, так і для діда. Бо біженці швидко зрозуміли, що дорога йде не туди, куди їм слід, а час був нервовий, та й серед утікачів було багато сильних хлопців, які шукали потім діда, аби помститися йому за «дорогу». Люди розповідали, що були ті хлопці такі розлючені, що мабуть убили б діда, якби розшукали, та вже й люди сховали свого «жартівника», аби не пролилося зайвої крові. Отак дурість одного ледве не коштувала життя багатьом іншим, та й йому самому теж.

Це – щодо Березані. У Новозибкові ж, на Стародубщині, все було набагато страшніше.

Трагедія єврейського народу виразно вимальовувала і в людях інших національностей, що мешкали у краї, гарні чи погані риси їхнього характеру. Так, моя бабуся, яка жила тоді у Новозибкові, розповідала, як жителі нашої вулиці рятували сусідку-польку, яка своїм обличчям була подібною до єврейки, і яку німці збиралися відправити до табору.

«Юдін! Юдін!» – кричав молодий нацист, що схопив цю літню жінку за руку, і тягнув у бік гетто, яке німці створили на ринковій площі. «Ніхт юдін! Поляк!» – кричали сусіди, намагаючись визволити жінку від німця. І таки визволили! Німець був на вулиці сам, побачив, що людей збігається багато, і вирішив за краще їх не дратувати.

А от один молодий місцевий мерзотник навпаки: побачив біля ринку свою колишню шкільну вчительку, що була єврейкою, та, підбігши до німецького офіцера, вказував на неї, щоб жінку цю заарештували. В школі цей мерзотник навчався на «двійки», і тепер таким чином мстився вчительці за свої погані оцінки. Моя бабуся побачила цю вчительку за колючим дротом у гетто, (а вона була і її учителькою також!), і та, і з плачем, все їй про ту подію розповіла. І, як казала бабуся, дратувалася ця жінка більше не через те, що потрапила у гетто, а через звірячу поведінку свого колишнього учня. Коли німці відступали, втік разом із німцями й він, бо, мабуть, багато було гріхів на його совісті.

А тепер дещо з жахливої статистики, яку мені вдалося розшукати. Євреїв перед війною на Стародубщині було близько 30 тисяч. Значна кількість із них встигла втекти з краю в Росію за той час, коли із серпня по жовтень 1941 року точилися тут запеклі бої. Але через Стародубщину рухалося на схід багато єврейських втікачів із Білорусі, України та Молдови. Частина з них не змогла своєчасно покинути нашого краю, і їй довелося розділити долю місцевих жителів єврейської національності.

Відразу по окупації німці оголосили, що всі євреї повинні зареєструватися у спеціальних відомствах та носити на одязі специфічний знак – шестикутну зірку жовтого кольору. А вже з кінця жовтня 1941 року на Стародубщині були створені шість гетто – у Злинці, Корачеві, Клинцях, Мглину, Стародубі та Унечі, куди повинні були переселитися всі євреї. В Унечі, наприклад, гетто було влаштоване на території м’ясоптахокомбінату, і всі, хто туди переселялися, могли взяти з собою лише одну торбинку або сумку. Домівки євреїв, а також всі пожитки залишалися ними напризволяще, і певна річ, зберегти їх у цілісності для колишніх господарів можливості вже не було.

У Стародубі місцеві євреї повстали та відмовилися переселятися до гетто, але нацисти відразу показали, як небезпечно чинити їм опір – без зайвих слів ними були розстріляні 272 особи за один день. У листопаді були заарештовані всі євреї у Почепі. Жінок із дітьми відправили у табір на території Птахокомбінату, а чоловіків із хлопцями від 14 років на так звану «Поляну», на території школи імені Калініна. Протягом зими працездатне населення обох таборів використовувалося німцями на різних фізичних роботах.

Але найстрашніші звірства над євреями розпочалися з січня 1942 року. У Трубчевську, в дитячому будинку, німці розділили дітей за національною ознакою, та виявивши серед них 63 євреїв, усіх розстріляли, незважаючи навіть на малий вік цих діток. Із 18 січня розпочалися розстріли євреїв і в Новозибкові – цього дня у Кархівському лісі за містом було розстріляно відразу 950 осіб.

У березні страти продовжувалися – 15 березня на території сінобази в Унечі стріляли та закопували євреїв і циганів (ромів) – загалом 342 осіб, а 16-го та 17-го числа нацисти знищували людей у Почепі – 1846 євреїв загинуло в ці два дні у протитанковому рові поблизу сучасного консервного заводу. Вбивали німці євреїв та циганів і в Клинцях. Загалом документально зафіксовані страти людей за національною ознакою у 17 населених пунктах сучасної Брянщини, і всього тут загинуло від рук німців не менше від 17 тисяч євреїв.

Свідком розстрілу євреїв у Кархівському лісі під Новозибковим була і моя бабуся, бо хата наша була розташована якраз на дорозі до того лісу, і бабуся бачила на власні очі, як євреїв вели на розстріл. Картина була жахлива.

Ішли євреї в оточенні німецьких солдатів, із вівчарками на повідці, були в цій групі старі й молоді, чоловіки та жінки, всі разом. Окремо виділялися єврейські старики, вони несли в руках великі, мабуть священні, книги, і голосно читали тексти з тих книг. Вони знали, що читають цю книгу востаннє у своєму житті, тому, прочитавши сторінку, виривали її з книги, та кидали на землю, і весь шлях за ними був вкритий папером, наче снігом. Вони пішли у вічність, а «паперовий сніг» залишився за ними, як пам’ять...

Розстріляли їх у великому рові, на краю лісу, і до ночі стояла навколо німецька сторожа, і лише на ніч нацисти сторожу зняли. Як казала бабуся, молоді наші хлопці бігали туди, і розповідали потім, що земля у рові наче рухалася ще, і звідти відчувався тихий стогін. На жаль, ніхто з тих хлопців не виявився таким сміливим, аби підійти до рову ближче, а тим більше і урятувати когось. Та кажуть, що ті з хлопців, хто був віком старше, побачивши цей рів, відправилися воювати з німцями до партизанських загонів.

Всього у Кархівському лісі, згідно з документами, знищено було 2860 осіб, і після війни радянська влада встановила на місці єврейських розстрілів пам’ятник. І рови, величезні довгі рови, засипані землею, збереглися дотепер.

От тільки радянська влада, як завжди, поступила брехливо. На постаменті пам’ятника зобразили жінку, в селянському вбранні, що притискає до себе такого ж, сільського хлопчика, і написано на постаменті, що тут нацистами були закатовані «мешканці Новозибкова». Про те, що це були жертви Голокосту – ані слова! Просто: «мешканці Новозибкова». От і все.

Чому радянська влада так соромилася згадувати, що ці її громадяни були єврейської національності – мені не зрозуміло.

Лише 2016 року російські єврейські громади розмістили поруч із пам’ятником табличку, що повідомляє про те, що на цьому місці були розстріляні саме євреї.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода