Олег Афанасьєв виріс у «сірій зоні» в селі Гнутове на Донеччині. Його дитинство, яке минало на тлі вибухів між позиціями українських і російських військових, зафільмував данський режисер. Так Олег став головним героєм документальної стрічки «Віддалений гавкіт собак», яку номінували на «Оскар» і Emmy.
Армія РФ окупувала рідне село хлопця у перші дні повномасштабної війни. Разом з родиною Олег провів 40 днів у підвалі оточеного Маріуполя, звідки згодом повернувся в рідний дім, в окупацію. У будинку родини господарювали російські солдати, вони лишили за собою купу сміття і били собаку Олега, розповідає хлопець, мовляв, за те, що він «схожий на бандерівця».
Щоб виїхати на підконтрольну Києву територію, сім’я Олега мусила пройти «фільтрацію». Під час неї російські військові грозилися батьку хлопця, що беруть Олега в полон.
Що бачив під час облоги Маріуполя, як вдалося вибратися на вільну територію і яким його однолітки змальовують життя в окупованому Гнутовому, Олег розповів Донбас Реалії (проєкту Радіо Свобода).
Дитинство Олега минуло поблизу фронту. Разом із двома братами, бабусею і батьком він жив у селі Гнутове, поблизу Маріуполя, розташованому між позиціями російських військових і українською армією. Мати хлопчика померла, коли він ще був маленьким.
Олег не пам’ятає, як почалася війна у 2014-му. Тоді йому було сім. Пригадує: як завжди гуляли по селу з хлопцями, а на тлі були вибухи. Іноді бачили, як у полі, за річкою, щось горить.
«Ми дуже не думали про якісь глобальні проблеми. Але були вибухи, багато. Ми часто гуляли біля підвалу, стелили якесь покривало, там іграшки були – щоб раптом щось, одразу [ховатися] у підвал. Ми розуміли, що може бути таке, що якийсь снаряд [прилетить]. Але все одно багато ходили по селу. Були дітьми – і нам не дуже лізло в голову, що хтось там з кимось воює. Просто звикли, що вже в такій обстановці живемо», – розповідає хлопець.
Коли йому було десять, Олег став героєм документальної стрічки «Віддалений гавкіт собак» данського режисера Сімона Леренґа Вілмонта, яка у 2019 році потрапила до 15 перших претендентів на премію «Оскар». Тоді хлопець вперше побував у Нью-Йорку.
«Дуже цікаві ці зйомки були для мене, я ніколи не бачив такого. У мене тільки якісь там палки, стрілялки були, а потім приїжджають, кажуть: «Давайте знімемося у фільмі». Було цікаво! Я думаю, що вийшов дуже гарний фільм, бо ним можна показати, як деякі діти живуть, коли війна, і це просто звичайне село», – пригадує Олег у розмові з Донбас Реалії.
Під час рекламних заходів у межах презентації фільму бабуся Олега – Олександра – зізналася, що глянула з боку на життя в зоні бойових дій, коли переглядала стрічку. Тоді і прийшло усвідомлення, що родина живе у великій небезпеці. Втім, виїжджати із Гнутового сім’я не планувала.
24 лютого 2022-го Олега розбудили о 2:18 із словами: «Почалась війна. Росія напала на Україну».
«Я не зрозумів. В сенсі? А потім ми сидимо в залі і починають «Гради» летіти на наше село. Полягали на підлогу, де менше всього вікон, і почали чекати, коли воно перестане, щоб піти у підвал. Просто один за одним в різні частини села – «бум-бум-бум». Бачимо у вікно: все горить, там посадка», – пригадує хлопець.
«Думав, що бачив мертву людину, а він комір потрапляє»: 40 днів в оточеному Маріуполі
Сьогодні ми нормально спимо, а уже через день-два дивлюся: всі будинки рухнули, нічого немає
Зранку зателефонували знайомі з Маріуполя, які запропонували забрати родину до міста, де на той час було спокійніше, ніж у Гнутовому. Сім’ї Олега це здавалось гарною ідеєю, тож за кілька годин знайомі забрали їх автівкою. Тоді вони думали, що їдуть перебути в місті кілька днів і навіть не могли уявити, що житимуть в підвалі оточеного Маріуполя 40 днів.
«Коли ми приїхали в Маріуполь, бачили, як військова машина із намальованою літерою Z приїхала в будівельний магазин. Вийшли військові з білими пов'язками, брали якийсь будматеріал. Ми були шоковані, розуміли, що це російські військові. Але як вони [опинилися] прямо в центрі Маріуполя? – розповідає Олег. – Потім почались сильні обстріли. Я навіть не пам'ятаю, як це все відбулося, бо буквально сьогодні ми нормально спимо, а уже через день-два дивлюся: всі будинки рухнули, нічого немає. Якось це все швидко було. Для мене, як підлітка, було дуже шокуюче те, що я побачив там».
Тато Олега гарно готує, тож намагався прогодувати весь підвал. Продукти зносили сусіди з усіх квартир. Згодом розгрібали усі магазини, що були поруч, приносили те, що знаходили на вулиці.
«Ми побачили у вікно, як дядько тягне штук, може, тридцять вудочок для риболовлі. І мій молодший брат каже бабусі: «Ба, можна ми теж візьмем хоча б одну вудочку собі?» Думали, що ще повернемося в село, будемо, як раніше, рибалити. Такі у нас були дитячі думки», – ділиться Олег.
Одного разу неподалік підвалу, де переховувалася родина, на протитанковій міні підірвалася військова машина.
«Я так і не зрозумів, чи то наші були, чи то російські [військові]. Бабуся розповідала, як один чоловік без ніг просто кудись повз по землі. А потім я виходжу, а на лаві сидить хлопець, який їхав у цій машині, увесь в крові: руки, ноги є, але все в крові. Машина ж горіла – одяг тліє на ньому. Я думав, що він мертвий, бо він виглядав буквально як зомбі. Дуже страшна картинка була. І я дивлюся на нього, а він просто бере комір і поправляє його. Для мене це такий шок був: думав, що бачу мертву людину, яка наїхала на протитанкову міну, а він там ще комір поправляв», – так описує Олег одну із найстрашніших картин, які бачив у оточеному місті.
У будинку Олега жили російські військові. Каже: лишили «Z» на паркані і били собаку, бо «схожий на бандерівця»
Через два місяці після початку блокади Маріуполя сім’я повернулася у Гнутове, яке російська армія окупувала в перші дні повномасштабного вторгнення.
«Це вирішували мій батько, тітка, бабуся. Вони кажуть, що за нами через пів години приїде машина, нас відвезуть у Гнутове. Ми з братом почали радіти: ура, назад в село. А коли ми жили у підвалі, так плакали, бо у селі лишилася наша собака, білий пес – Рекс, він такий добрий був. І ми почали радіти, що повернемось додому. А батьки знервовані були, вони ж розуміли ситуацію повністю», – каже хлопець.
На дивані було багато бруду з-під їхніх берців. Були алкоголь, шприци, на паркані намальована літера «Z»
Коли вони повернулися додому, побачили сліди перебування російських солдатів в будинку, а сусіди розповіли, що окупанти били їхнього собаку прикладом зброї.
«Незрозуміло, чому. Сусіди казали: через те, що він «схожий на бандерівця», – каже Олег і додає: – На дивані було багато бруду з-під їхніх берців. Були алкоголь, шприци, на паркані намальована літера «Z». Ми це прибрали все, але було страшно навіть спати потім – наче не в себе вдома. І вони (російські військові, які жили у будинку – ред.) ще сусідам сказали, що повернуться сюди, в цей будинок. І розірвали плакат з нашого фільму («Віддалений гавкіт собак» – ред.). Ми все викинули, що було після них. Перепрали всю постільну білизну, купили трохи їжі – просто, щоб вистачило на тиждень».
Олег пригадує: у Гнутовому вже були російські продукти, на відміну від Маріуполя, який стерли з неба, життя тут видавалося більш спокійним.
«Я не пам'ятаю, звідки бабуся взяла перші гроші – ці рублі. Я ніколи не бачив, що у них там за купюри, їжа. І це такий жах просто! По-перше, ціни були космічні, і все дуже несмачне. Я не знаю, як би ми там жили. А ціни! Ми трохи ковбаси, хліба купили – і все. Дуже на той момент було жахливо. Ну і взагалі, як там можна було перебувати? Бабуся каже: «Ні, треба виїжджати»», – продовжує оповідь хлопець.
Спершу Олег з бабусею пішли у сусіднє село, де ловив зв'язок і зв’язалися зі співзасновником фонду «Голоси дітей» Азадом Сафаровим. Він був асистентом знімальної групи «Віддаленого гавкоту собак» і шукав родину хлопця після того, як з ними обірвався зв'язок у Маріуполі.
«Азад і Саймон (режисер фільму – ред.) – дуже круті пацани. Вони такі добрі, я добріших людей не бачив. Ми дуже стали близькими на цей період», – пригадує Олег.
«Голоси дітей» допомогли знайти перевізника, який вивіз родину на підконтрольні Києву території. Втім, виїхати з окупації було неможливо без проходження «фільтрації».
«Ми твого сина взяли у полон»: як родина вибралася з окупації
«Фільтрація» – таке слово якесь, тільки вони (росіяни – ред.) могли його придумати», – каже хлопець.
Щоб пройти цю процедуру, родині Олега треба було доїхати до сусіднього населеного пункту. Туди їх відвезли сусіди.
Бачили, що людей вивозили, вони виходили з наметів майже повністю голі, із картонкою на обличчі
«Там стояла купа наметів. Центральна дорога, а по боках – намети. І в цих наметах апаратура: ноутбуки, зв'язок, інтернет – все було. Ми підходили до цих наметів і якийсь російський військовий каже: «Ти йди сюди, а ти – сюди». А там уже перевіряли телефон, татуювання – взагалі все. Бачили, що людей вивозили, вони виходили з наметів майже повністю голі, із картонкою на обличчі, прив'язаною скотчем. Їх вивозили на машинах, незрозуміло куди», – згадує уродженець Гнутового.
Під час «фільтрації» його з батьком розподілили у різні намети. Російські військові почали перевіряти телефон Олега: контакти, застосунки. Він заздалегідь видалив усі соцмережі, залишив лише Viber – каже, сам не розуміє, чому.
Він чує з сусідніх наметів крики: там били людей, просто мучили їх. І тато думає, що це мене б'ють
Ті, хто перевіряв, здивувалися: «Ти – ж молодий хлопець, а де твої соцмережі?» Підліток відповів, що просто ними не користується, мовляв, йому це не потрібно. Але один із них відкрив Viber і побачив групу, яку створили однокласники Олега. Там були повідомлення на кшталт «Що тут коїться? Що за обстановка?» Коли хлопець намагався пояснити, що його просто додали до цієї групи, а сам він туди нічого не писав, військовий відповів, що покличе його батька.
«Цей військовий пішов до тата і каже: «Ми твого сина взяли у полон». Батько починає плакати: «За що, хлопці? Візьміть краще мене, він малий, що він зробив?» А він чує з сусідніх наметів крики: там били людей, просто мучили їх. І тато думає, що це мене б'ють. Каже: «Хлопці, досить». А він (російський військовий – ред.) говорить: «Та я пожартував, йдемо за мною», – розповідає Олег.
Після цього родина змогла виїхати до Києва. Дорога тривала дні з пересадками – через Росію, країни Балтії і Польщу.
«У Польщі ми вперше за буквально два місяці після підвалів прийняли ванну. Усе було чорне: у вухах і носі, бо ми палили каганці, а вони ж коптять дуже. І ще тоді ми побачили, що можна взагалі увімкнути світло», – пригадує хлопець.
У столиці родина заселилася в будинок, який для них підготували «Голоси дітей». Олег пройшов терапію від фонду і разом з представниками організації відвідував міжнародні події, де розповідав про злочини росіян, свідком яких став. Зокрема, поспілкувався із тодішнім міністром закордонних справ Великої Британії Девідом Кемероном у Варшаві та виступив у британському парламенті перед урядовцями, дипломатами і правозахисниками.
«Я можу вам багато розповісти про ці страшні два місяці в Маріуполі. Про мертві тіла на землі, про чеченців, які забрали в нас велосипед, про воду, яку ми зливали із системи опалення та кип’ятили. Про те, як прокидався серед ночі від голоду. Але жодна розповідь не передасть увесь жах від життя в окупації. […] Ми займались із психологами. Мій молодший брат Гліб, якому вісім років, досі боїться залишатись наодинці. Я не хочу більше боятись. І не хочу, щоб боялись інші діти. Адже тисячі дітей досі залишаються під обстрілами і ховаються в підвалах», – сказав Олег у своїй промові.
«Сусіди пишуть: приїжджайте, тут все є»: вісті з окупованого Гнутового
Після виїзду на підконтрольну територію його родина спілкувалася із сусідами з Гнутового, які запевняли, мовляв, у них все гаразд: є гроші і все необхідне для життя.
«Вони кажуть, що їм все подобається (в окупації – ред.), уже там якісь «флажочки» з тією стороною пов'язані. Ми були шоковані: ви що, не бачите, що коїться? А вони ж не виїжджали в саме місто (в Маріуполь – ред.). Мабуть, не бачили, що його немає на 80%. Там залишилися деякі однокласниці, моя перша любов. Вона пише, що там і на водійське посвідчення складає, і машину вже купила. По сторіз видно, що у них конкретно все нормально. Може, їх якось задобрили, пишуть, мовляв: «Приїжджайте, ви чого?». А ми не хочемо з ними навіть спілкуватися. Бо якщо вони не бачать нічого, то який сенс? Я б не залишився, що б вони мені не дали. Я не зміг би», – каже Олег.
Хлопець вступив до Маріупольського державного університету, який відновив роботу в Києві. Зараз він разом з бабусею мешкає в Німеччині і навчається у виші онлайн.
«Інколи мені було боляче розповідати, чому я не можу просто жити в своїй країні, розмовляти рідною мовою, їсти рідну їжу. Чому я маю перебувати в іншій країні, вивчати іншу мову і взагалі пристосовуватись до інших правил, умов життя, коли є така прекрасна країна, як Україна? Я там народився, я би хотів там жити, але не можу. Ось це мені боляче», – підсумовує Олег.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Форум